Дорога через піски

Дорога через піски

Колись один купець зібрав великий караван. На возах лежали тканини, посуд, прянощі та інші товари, які він хотів продати в далекому місті.

Та між ним і містом простягалася широка піщана пустеля.

Удень сонце так розжарювало пісок, що ним майже неможливо було йти. Тому каравани подорожували вночі, коли повітря ставало прохолоднішим.

Купець добре підготувався. На вози поставили глечики з водою, мішки рису й запас дров. Разом із ними їхав досвідчений провідник, який умів знаходити дорогу за зорями.

Щойно сонце сідало, вони вирушали.

Усю ніч колеса тихо рипіли в піску, а над головами горіло зоряне небо.

На світанку караван зупинявся. Люди напували волів, готували рис, натягували великий тент і відпочивали в затінку до вечора.

Так минуло кілька днів.

Одного ранку провідник сказав:

— Залишилася лише одна ніч. До світанку ми вже будемо по той бік пустелі.

Усі зраділи.

Перед останнім переходом купець вирішив полегшити вози.

— Ми майже прибули, — сказав він. — Немає сенсу тягнути зайві дрова й усю воду.

Частину запасів залишили.

Увечері караван знову рушив.

Провідник сидів у першому возі й дивився на зорі. Але він багато ночей поспіль майже не спав. Повіки ставали важчими й важчими.

«Лише на хвилинку заплющу очі», — подумав він.

І заснув.

Воли йшли знайомою колією. Коли ніхто не спрямовував їх уперед, вони поступово повернули вбік, а потім — назад.

Усю ніч караван рухався.

Перед світанком провідник прокинувся, подивився на зорі й раптом зблід.

— Стійте!

Вози зупинилися.

— Що сталося? — запитав купець.

Провідник мовчки озирнувся навколо.

— Ми повернулися туди, звідки вчора вирушили.

Люди не повірили своїм очам.

Ось ті самі сліди.

Ось місце старої стоянки.

А води майже не залишилося.

Воли були втомлені й спраглі. Люди теж.

— Ми заблукали, — сказав хтось.

— Без води нам не перейти пустелю.

— Треба було не викидати запаси.

Хтось сів просто на пісок і опустив голову.

Купець теж був виснажений. І він чудово розумів, наскільки серйозна ситуація.

Але сказав собі:

«Якщо я зараз теж сяду й вирішу, що все втрачено, ніхто нас звідси не виведе».

Він пішов навколо стоянки й почав уважно роздивлятися землю.

Пісок.

Ще пісок.

Каміння.

І раптом — маленький зелений пучечок трави.

Купець зупинився.

— Трава не росте без води, — прошепотів він. — Значить, десь унизу є волога.

Він покликав людей.

— Несіть лопати!

Вони почали копати.

Пісок сипався назад у яму, руки втомлювалися, але яма ставала дедалі глибшою.

Нарешті лопата вдарилася об камінь.

Тук!

— Усе, — зітхнув один чоловік. — Скеля. Далі не пройти.

Купець спустився вниз, приклав вухо до каменю й завмер.

Десь глибоко під ним ніби щось тихо шуміло.

— Я чую воду!

Люди ожили.

Вони принесли важкий молот. Один спробував ударити по каменю — марно. Другий — теж.

Тоді молодий помічник купця сказав:

— Дозвольте мені.

Він став у ямі, міцно взяв молот обома руками й ударив.

Раз.

Камінь не піддався.

Два.

На поверхні з’явилася тонка тріщина.

— Ще раз! — вигукнули згори.

Хлопець зібрав останні сили й ударив утретє.

Камінь розколовся.

І з-під нього ринула прохолодна вода.

— Вода!

Люди засміялися, закричали й почали наповнювати глечики. Напоїли волів, умилися, приготували їжу.

Перед від’їздом купець поставив біля нового колодязя високий знак, щоб інші мандрівники теж могли знайти воду.

Увечері караван знову рушив.

Цього разу провідник добре відпочив і не зводив очей із неба.

А на світанку попереду нарешті з’явилися дерева й будинки далекого міста.

Купець озирнувся на пустелю й сказав:

— Найнебезпечнішим був не пісок і навіть не спрага.

— А що? — запитав молодий помічник.

— Мить, коли всі вирішили, що вже немає сенсу шукати вихід.

Відтоді в каравані часто повторювали: якщо бачиш серед піску хоч одну зелену травинку — не поспішай здаватися. Іноді під найтвердішим каменем уже тече вода.

Відтоді в каравані часто повторювали: якщо бачиш серед піску хоч одну зелену травинку — не поспішай здаватися. Іноді під найтвердішим каменем уже тече вода.