Дощовий птах Буґудуґада

Дощовий птах Буґудуґада

Колись давно серед сухих пагорбів жила самотня стара на ім’я Буґудуґада. Разом із нею мешкала величезна зграя динго. Собаки слухали тільки її голос і з’являлися з кущів, щойно чули особливий поклик.

Буґудуґада майже ні з ким не дружила. Роки минали, і вона ставала дедалі похмурішою. Їй подобалося лякати мандрівників і забирати те, що вони несли із собою.

Коли дорогою до струмка проходила група людей, стара виходила їм назустріч із двома маленькими собачками й говорила:

— Я знаю місце, де росте багато смачних диких плодів. Ідіть на вершину того пагорба й зачекайте. Я зараз прижену їх просто до вас.

Люди дивувалися, але вірили їй. Вони піднімалися на пагорб, а Буґудуґада тим часом поспішала до свого табору й тихо кликала:

— Біррі, ґуґу… Біррі, ґуґу…

Із кущів одразу вибігали динго. Вони оточували мандрівників, голосно гавкали, гарчали й не давали пройти. Налякані люди кидали кошики та торбини й тікали вниз схилом. А стара забирала залишені запаси собі.

Так траплялося не раз.

Невдовзі в сусідніх громадах помітили, що ті, хто ходив цією дорогою, часто поверталися без їжі й дуже налякані.

— Тут щось не так, — сказали старші. — Треба дізнатися правду.

Наступного разу кілька людей сховалися за деревами й почали спостерігати. Вони побачили, як Буґудуґада знову показала мандрівникам дорогу на пагорб, а потім подала свій таємний поклик. І одразу з усіх боків з’явилися динго.

Тепер усе стало зрозуміло.

Того ж вечора люди з навколишніх місць зібралися разом.

— Ми не хочемо помсти, — сказали вони. — Але цей обман має припинитися.

Вранці вони прийшли до табору Буґудуґади. Стара побачила їх і сердито насупилася.

— Ідіть геть! — крикнула вона.

— Ми прийшли поговорити, — відповіли люди. — Більше ніхто не повинен боятися цієї дороги.

Та Буґудуґада не захотіла слухати. Вона знову прошепотіла:

— Біррі, ґуґу…

Динго вискочили з кущів.

Але цього разу люди не розбіглися. Вони стали разом, почали плескати в долоні, бити палицями об землю й голосно гукати. Від такого гуркоту собаки розгубилися. Один за одним вони повернулися й побігли в хащі.

Лише два маленькі собачки залишилися біля старої. Вони ніколи нікого не лякали й тепер тулилися до її ніг.

Буґудуґада стояла мовчки. Вперше її хитрість не спрацювала.

І раптом над пагорбами прокотився дивний звук:

— Буґудуґада… Буґудуґада…

Небо потемніло, хоча ще недавно було зовсім ясним. Повіяв прохолодний вітер. Пил закружляв над землею.

Стара підняла голову.

— Хто мене кличе? — прошепотіла вона.

Та відповіддю був тільки той самий голос:

— Буґудуґада… Буґудуґада…

Навколо неї закрутився легкий вихор. На мить усі заплющили очі. А коли вітер стих, старої вже не було.

На камені сиділа маленька сірувата пташка.

Вона подивилася на людей темними блискучими очима, струснула крилами й знову покликала:

— Буґудуґада… Буґудуґада…

І тоді з неба впала перша крапля.

Потім друга.

А за хвилину над сухою землею зашумів справжній дощ.

Люди підняли обличчя до неба й засміялися. Після довгої спеки вода була безцінним подарунком.

Пташка тим часом побігла поміж камінням і сховалася в траві.

Кажуть, відтоді її можна почути в сухих місцях. Удень вона тримається тихо, а інколи її голос лунає тоді, коли земля особливо чекає води:

— Буґудуґада… Буґудуґада…

І якщо після цього над горизонтом збираються хмари, люди знають: дощ уже десь зовсім близько.

А про давню хитрість старої пам’ятають лише як нагадування: того, хто змушує інших боятися заради власної вигоди, рано чи пізно викриють. А змінитися можна навіть тоді, коли здається, що вже запізно.

А про давню хитрість старої пам’ятають лише як нагадування: того, хто змушує інших боятися заради власної вигоди, рано чи пізно викриють. А змінитися можна навіть тоді, коли здається, що вже запізно.