Довгоніг, Черевань і Зоркоокий

Довгоніг, Черевань і Зоркоокий

Робоча українська назва: Довгоніг, Черевань і Зоркоокий

Точне першоджерело: Czechoslovak Fairy Tales — Parker Fillmore (1919), Project Gutenberg #32217, https://www.gutenberg.org/ebooks/32217

Колись жив старий король, і був у нього один-єдиний син.

Одного дня король покликав принца й сказав:

— Сину, я вже не молодий. Хотілося б мені знати, що ти не будеш самотнім і матимеш поруч людину, з якою захочеш розділити життя. Та обирати тобі, а не мені.

Принц замислився.

— Я б і радий зустріти таку людину, батьку, але поки нікого не знаю.

Король дістав із кишені золотий ключ.

— Тоді піднімися на самий верх старої вежі. Там є кімната, якої ти ще не бачив. Поглянь, що вона тобі покаже.

Принц узяв ключ і пішов угору.

Сходи крутилися все вище й вище. Нарешті над головою з’явилися маленькі залізні дверцята. Золотий ключ повернувся в замку, дверцята відчинилися, і принц потрапив до круглої зали.

Стеля там була синя й срібна, наче нічне небо. Під ногами лежав зелений килим, а навколо сяяли дванадцять високих вікон у золотих рамах.

На кожному вікні була намальована молода принцеса.

Та малюнки виявилися чарівними. Щойно принц підходив ближче, дівчата на склі наче оживали: усміхалися, повертали голови, піднімали руку для привітання.

Одинадцять вікон були відкриті погляду. Дванадцяте закривала біла завіса.

Принц вагався, але цікавість перемогла. Він відсунув тканину.

За нею була дівчина в білому вбранні, зі срібним поясом і перлинною короною. На відміну від інших вона не усміхалася. Її обличчя було дуже сумне.

Принц довго дивився на неї.

— Я не знаю, хто ти, — сказав він тихо, — але здається, тобі потрібна допомога.

Дівчина на склі ледь помітно кивнула.

І в ту ж мить усі дванадцять зображень зникли.

Принц поспішив до батька й розповів, що сталося.

Король зблід.

— Дарма я послав тебе туди, — мовив він. — Та дівчина перебуває в Залізному замку. Її утримує чаклун. Багато хоробрих людей намагалися дістатися до неї, але ніхто не повернувся.

Принц помовчав.

— Тоді я все одно поїду. Не через картину й не через корону. Просто тепер я знаю, що вона там сама.

Король обійняв сина.

— Тож будь обережний. І пам’ятай: навіть найхоробріша людина не зобов’язана все робити сама.

Ці слова виявилися дуже важливими.

Принц сів на коня й вирушив у дорогу.

Уже першого дня він заблукав у густому лісі. Стежки переплуталися, сонце сховалося за верхівками дерев, і принц уже не знав, куди їхати.

Раптом позаду хтось гукнув:

— Гей, зачекайте!

До нього біг високий худорлявий чоловік.

— Візьміть мене з собою, — сказав незнайомець. — Я можу стати вам у пригоді.

— Як тебе звати?

— Довгоніг. Бо я вмію витягуватися.

— Наскільки?

Довгоніг усміхнувся.

— Бачите гніздо на верхівці тієї сосни?

Він випростався й почав рости.

Вище кущів.

Вище молодих дерев.

Вище найвищої сосни.

Дістав гніздо долонею, обережно поправив гілочку, що відхилилася, і за мить знову став звичайного зросту.

— Вражає, — сказав принц. — Але зараз мені важливіше знайти дорогу з лісу.

— Це ще простіше.

Довгоніг витягнувся так високо, що його голова майже торкнулася хмар.

— Бачу вихід! Он туди.

Незабаром вони вийшли на широку рівнину.

Удалині виднілися сірі скелі, а ще далі — гори.

Довгоніг примружився.

— Там іде мій товариш. Він теж буде корисним.

— Поклич його.

— Не почує. Далеко.

Довгоніг зробив два величезні кроки, дістався аж до обрію й повернувся з круглим міцним чоловіком на плечі.

— Це Черевань, — представив він друга.

— І що ти вмієш? — запитав принц.

— Розширюватися, — відповів Черевань.

— Покажеш?

— Покажу. Тільки відійдіть подалі.

Принц із Довгоногом поспішили назад до лісу.

Черевань набрав повітря й почав рости вшир.

Ще трохи.

Ще.

Ще.

Незабаром він став великий, наче пагорб, і зайняв майже всю рівнину.

Потім видихнув і знову зменшився.

— З тобою краще не сперечатися в тісній кімнаті, — засміявся принц. — Ходімо разом.

Біля сірих скель вони зустріли третього чоловіка. На очах у нього була пов’язка.

— А це Зоркоокий, — сказав Довгоніг.

— Якщо ти Зоркоокий, навіщо закриваєш очі? — здивувався принц.

— Бо без пов’язки бачу надто добре, — відповів той. — Крізь дерева, стіни й каміння. А якщо дуже зосереджу погляд, камінь може розсипатися.

Він на мить зняв пов’язку й подивився на велику скелю.

Камінь затріщав, обсипався піском, а всередині блиснув шматочок золота.

Зоркоокий одразу зав’язав очі назад.

— Краще користуватися цим обережно, — сказав він.

Принц кивнув.

— Мені подобається твій підхід. Скажи, чи бачиш Залізний замок?

Зоркоокий повернув голову.

— Бачу. Сам би ти добирався туди дуже довго. З нами будеш до вечора.

— А дівчина?

— У високій вежі. Чаклун стереже її.

— Допоможете мені?

Усі троє відповіли разом:

— Допоможемо.

Так принц зрозумів перший секрет великої справи: іноді найважливіша сила героя — вчасно прийняти допомогу.

Довгоніг знаходив найкоротші стежки.

Черевань відсував важкі перепони.

Зоркоокий бачив шлях крізь скелі.

До заходу сонця вони дісталися Залізного замку.

Він стояв серед мертвотно тихої землі. На деревах не було листя. Річка не рухалася. У дворі застигли кам’яні коні, а в кімнатах — кам’яні лицарі й слуги.

Здавалося, хтось зупинив тут сам час.

У великій залі на четвірку мандрівників уже чекала вечеря.

— Дивно, — прошепотів принц.

— Нас тут чекали, — відповів Зоркоокий.

Щойно вони поїли, двері розчахнулися.

Увійшов чаклун у довгому чорному вбранні. Навколо його пояса були три залізні обручі.

Поруч ішла та сама дівчина з чарівного вікна.

Вона була бліда й мовчазна.

— Знаю, навіщо ви прийшли, — сказав чаклун. — Хочете визволити її. Що ж, спробуйте.

Він поставив умову:

— Три ночі вона залишатиметься тут. Якщо щоранку ви зможете повернути її, мої чари втратять силу. Якщо ні, ви теж залишитеся в цьому замку нерухомими, як усі інші.

Чаклун пішов.

Принц звернувся до дівчини:

— Я не знаю, як тебе звати. Але ми прийшли не наказувати тобі й не вирішувати за тебе. Ми хочемо допомогти тобі вийти звідси.

Дівчина не відповіла. Чари не дозволяли їй говорити.

Настала перша ніч.

Довгоніг розтягнувся вздовж стін.

Черевань сів у дверях так щільно, що ніхто не міг пройти.

Зоркоокий став біля колони.

Принц сидів поруч із дівчиною.

Та над замком висів сонний чар.

Одному за одним усім заплющилися очі.

Уранці принц прокинувся й побачив, що дівчини немає.

— Зоркоокий!

Той глянув крізь вікно.

— Бачу. За сто миль звідси є ліс. У лісі старий дуб. На дубі жолудь. Чаклун сховав її в тому жолуді.

— Довгоногу, зі мною, — сказав він.

Зоркоокий сів другові на плече.

Довгоніг зробив кілька велетенських кроків, і невдовзі вони вже були біля дуба.

Зоркоокий показав потрібний жолудь.

За хвилину друзі повернулися.

— Поклади його на підлогу, — сказав Зоркоокий.

Принц поклав жолудь.

Спалахнуло світло, і дівчина знову стояла перед ними.

У цей момент зійшло сонце.

Чаклун увійшов, побачив її й насупився.

Трісь!

Один залізний обруч на його поясі лопнув.

Друга ніч була ще важчою.

Усі намагалися не заснути: ходили, розмовляли, вмивалися холодною водою.

Та чар був сильніший.

Уранці дівчина знову зникла.

Зоркоокий довго вдивлявся вдалечінь.

— За двісті миль звідси гора. У ній скеля. Усередині скелі дорогоцінний камінь. Вона там.

Довгоніг узяв Зоркоокого й понісся вперед.

Коли вони дісталися гори, Зоркоокий обережно зняв пов’язку.

Його погляд пробив шлях крізь камінь. Скеля розсипалася, а всередині заблищав коштовний камінчик.

Друзі принесли його до замку.

Щойно він торкнувся підлоги, дівчина знову стала собою.

Чаклун увійшов.

Трісь!

Другий обруч розлетівся.

Залишалася третя ніч.

— Сьогодні він сховає її ще далі, — сказав Зоркоокий.

— Тоді сьогодні ми маємо бути ще кмітливішими, — відповів принц.

Та магічний сон знову переміг.

На світанку дівчини не було.

Зоркоокий дивився довго-довго.

Нарешті сказав:

— Дуже далеко звідси є чорне море. На дні моря лежить мушля. У мушлі золотий перстень. Дівчина перетворена на той перстень.

— Цього разу потрібні всі, — сказав Довгоніг.

Він посадив Зоркоокого на одне плече, Череваня на друге й рушив.

Крок.

Ще крок.

Гори залишилися позаду.

Невдовзі перед ними простяглося чорне море.

Зоркоокий показав місце.

Довгоніг витягнув руку у воду, але дна не дістав.

— Тепер моя черга, — сказав Черевань.

Він розширився, став великим-превеликим і почав набирати воду, наче гігантська губка.

Рівень моря опустився.

— Ще трохи! — вигукнув Зоркоокий.

Довгоніг простягнув руку ще нижче й намацав мушлю.

Усередині лежав золотий перстень.

— Є!

Та часу майже не залишилося.

Довгоніг поспішив назад, але Черевань був повний морської води й став важезний.

— Так ми не встигнемо! — сказав Довгоніг.

— Тоді випускай воду, — відповів Черевань.

Вони зупинилися над широкою порожньою долиною. Черевань видихнув, вода вилилася туди й утворила нове озеро.

— Колись сюди прилетять качки, — задоволено сказав він.

І друзі помчали далі.

У замку вже займався ранок.

Чаклун з’явився у дверях і посміхнувся.

— Цього разу ви програли.

Та саме в ту мить Зоркоокий побачив небезпеку здалеку.

— Довгоногу! Кидай!

Довгоніг розмахнувся й кинув золотий перстень крізь відчинене вікно.

Дзень!

Перстень упав на підлогу.

У спалаху світла з’явилася дівчина.

Третій залізний обруч на поясі чаклуна тріснув.

Трісь!

Чаклун закрутився чорним вихором, перетворився на ворона й вилетів у розбите вікно.

Його чари скінчилися.

Дівчина глибоко вдихнула.

— Нарешті я можу говорити, — сказала вона.

Принц усміхнувся.

— Як тебе звати?

Вона назвала своє ім’я й подякувала всім чотирьом.

І в ту ж мить ожив увесь замок.

Кам’яний лицар опустив меч.

Слуга, який застиг із вечерею в руці, нарешті доніс ложку до рота.

Коні заіржали.

За вікнами на деревах розгорнулося листя.

Річка знову побігла.

На луках розквітли квіти.

У небі заспівав жайворонок.

Люди, яких чаклун тримав у кам’яному сні, зібралися в залі.

— Дякуємо тобі, принце! — казали вони.

Але принц похитав головою.

— Не мені одному. Без Довгонога, Череваня й Зоркоокого я не дістався б сюди й першого дня.

Дівчина додала:

— І без того, що кожен із вас користувався своєю силою заради інших, замок залишився б зачарованим.

Коли настав час повертатися, вона сама вирішила поїхати разом із ними, щоб побачити королівство принца й познайомитися з його родиною.

Старий король, який уже втратив надію побачити сина, зустрів їх зі сльозами радості.

Через деякий час принц і визволена принцеса вирішили одружитися. Весілля було веселим і тривало довго, але найбільше люди запам’ятали не столи з частуванням і не музику.

Вони запам’ятали трьох дивних друзів.

Після свята Довгоніг, Черевань і Зоркоокий зібралися в дорогу.

— Залишайтеся, — просив принц. — У вас буде все, чого забажаєте.

Довгоніг засміявся.

— А навіщо нам сидіти без діла?

Черевань поплескав себе по животу.

— Я ще стільки місць не бачив.

Зоркоокий поправив пов’язку.

— І десь напевно знову комусь потрібна допомога.

Вони попрощалися й пішли дорогою.

Кажуть, і досі мандрують десь світом.

Один бачить далі за всіх.

Другий може дістати туди, куди не дотягнеться ніхто.

Третій здатен стати більшим за цілу перепону.

Та справжня їхня сила не в цьому.

Вона в тому, що троє дуже різних людей навчилися діяти разом.

Вона в тому, що троє дуже різних людей навчилися діяти разом.