Дроворуб і гірські феї

Дроворуб і гірські феї

Робоча українська назва: Дроворуб і гірські феї

Дуже давно, неподалік від Пхеньяна, у невеликому селі жив дроворуб на ім'я Кіль Ві.

Він не був багатим, зате мав теплий дім, дружину, дітей і великого лагідного вола. Віл допомагав перевозити з гір дрова до села. Діти любили його так сильно, що прикрашали йому роги стрічками, гладили широкий лоб і приносили найсоковитішу траву.

Щоп'ятого дня на сільській площі був ярмарок. Кіль Ві продавав там оберемки хмизу й поліна, а потім купував рис, олію, сіль та все, що було потрібне родині.

Одного літнього ранку він вирішив піднятися в гори сам. Дрова поблизу села вже давно вирубали, тому дроворубам доводилося йти дедалі далі.

— Повертайся до вечері! — гукнула дружина з порога. — Старший син пішов ловити рибу. Сьогодні буде добра юшка.

— До заходу сонця буду вдома, — пообіцяв Кіль Ві.

Він закинув сокиру на плече й рушив стежкою вгору.

Спочатку дорога була знайома. Потім почалися місця, куди він заходив рідко. Сосни стояли густо, між камінням бігли тонкі струмки, а над папороттю висів прохолодний туман.

Кіль Ві знайшов невелику галявину й уже збирався до роботи, коли помітив попереду двох незнайомців.

Вони сиділи на пласких каменях перед дошкою з чорними та білими камінцями й грали в го. На них був дивний старовинний одяг, ніби вони зійшли з дуже давнього малюнка. Довге волосся спадало їм на плечі, а обличчя були спокійні й уважні.

Кіль Ві одразу зрозумів: це не звичайні мандрівники.

«Мабуть, гірські духи або феї», — подумав він.

Він чемно вклонився і вже хотів піти, щоб не заважати, та один із гравців ледь помітно усміхнувся й кивнув на вільне місце поруч.

Кіль Ві сів.

Гра була захоплива. Чорні камінці оточували білі, білі прокладали собі нові шляхи. Кіль Ві любив го й скоро зовсім забув, навіщо прийшов у ліс.

«Ось сюди, — подумав він. — Треба поставити білий камінець сюди!»

Не стримавшись, дроворуб простягнув руку до дошки.

Один із гравців м'яко перехопив його зап'ясток і похитав головою.

— Пробачте, — зніяковів Кіль Ві. — Я так захопився.

Тоді другий гравець дістав маленьке зернятко, схоже на кісточку хурми, і поклав його Кіль Ві на долоню.

— Тримай у роті, поки дивишся, — тихо сказав він. — Так не відчуєш ні голоду, ні спраги. Але не втручайся в гру.

Кіль Ві поклав зернятко за щоку.

І гра продовжилася.

Минала година за годиною. Принаймні так здавалося дроворубові. Сонце не пекло, вечір не наставав, живіт не нагадував про вечерю. Він дивився на дошку й думав тільки про наступний хід.

Іноді йому дуже хотілося підказати одному гравцеві. Він відкривав рот, але дивне зернятко ніби нагадувало: мовчи й дивись.

Кіль Ві сперся підборіддям на міцне дерев'яне держално сокири.

Чорний камінець ліг біля краю дошки.

Білий відповів.

Ще один чорний.

Ще один білий.

Кіль Ві вже не знав, скільки триває партія. Йому здавалося, що навколо існують тільки дошка, камінці й тихий шурхіт сосен.

А потім раптом хруснуло.

Держално сокири під його підборіддям розсипалося на порох.

Кіль Ві втратив опору, нахилився вперед і випадково зачепив край дошки.

Чорні й білі камінці розкотилися по галявині.

— Ой! Пробачте! — вигукнув він.

Але відповідати було нікому.

Гравці зникли.

Дошка теж зникла.

На траві не лишилося жодного камінця. Тільки два пласкі валуни ще були теплими, ніби на них щойно хтось сидів.

Кіль Ві озирнувся.

— Дивно…

Він потягнувся по сокиру й побачив, що залізна частина наполовину вросла в землю й укрилася густою іржею.

— Але ж я прийшов сюди сьогодні вранці!

Він торкнувся обличчя й завмер.

На підборідді була довга біла борода.

Кіль Ві підніс до очей руки. Вони стали зморшкуватими. Його одяг перетворився на старі клапті, капелюх майже зітлів, а волосся посивіло й упало на плечі.

Він виплюнув чарівне зернятко.

І лише тоді почув власний голос:

— Скільки ж я тут просидів?

Йти вниз було важче, ніж уранці. Ноги стали слабшими, спина зігнулася. Кіль Ві знайшов довгу суху гілку й зробив із неї посох.

Та найбільше його дивувалася не власна старість, а гора.

Стежки змінилися. Там, де росли старі дерева, тепер були молоді. Деякі камені осипалися, струмки проклали нові русла.

Нарешті він побачив долину.

— Ось і моє село… — з полегшенням прошепотів Кіль Ві.

Але за кілька кроків зупинився.

Село було не таким.

Замість знайомих хат стояли інші будинки. Через долину тягнулися високі стовпи з дротами. Дорога стала ширшою. Люди носили незвичний одяг.

І найдивніше: ніхто не впізнавав Кіль Ві.

Він ішов вулицею, шукаючи свій дім.

Ось тут мала бути крамниця старого Пака. Немає.

Тут ріс великий каштан, під яким діти гралися влітку. Немає.

А тут… тут стояла його хата.

На її місці був зовсім інший двір.

Кіль Ві відчув, як серце стислося.

Він зупинив поважного чоловіка й уклонився.

— Добрий пане, допоможіть старому. Я шукаю родину дроворуба на ім'я Кіль Ві. Його дружина була дочкою Кімів. Тут мав стояти їхній дім.

Чоловік здивовано глянув на нього.

— Кіль Ві? Це ім'я я чув у старій родинній історії. Кажуть, багато поколінь тому жив тут дроворуб, який одного дня пішов у гори й не повернувся.

— Багато… поколінь? — перепитав Кіль Ві.

— Так. Відтоді минули сотні років.

Дроворуб сперся обома руками на посох.

Йому здавалося, що земля на мить стала легкою, наче хмара.

— А його дружина? Діти?

Чоловік відповів м'яко:

— Вони давно прожили свої життя. Але їхні нащадки й досі мешкають у цих краях.

Він провів Кіль Ві до старого кладовища на узвишші. Там, серед сосен, лежали камені з іменами кількох поколінь однієї родини.

Кіль Ві повільно читав написи.

Ось ім'я дружини.

Ось сина.

Ось дітей його дітей.

А далі йшли імена людей, яких він ніколи не бачив, але які були частинкою його роду.

Він сів на траву.

Спершу йому стало дуже сумно.

Вранці, як йому здавалося, дружина гукала з порога, щоб він не спізнився на рибну юшку. Діти бігали біля вола. Попереду був цілий звичайний день.

А тепер той день лежав за сотнями років.

Та через деякий час Кіль Ві почув дитячий сміх унизу в селі. Побачив дим із кухонь. Хтось повертався з поля, хтось ніс кошик, хтось поспішав додому.

Життя не зупинилося.

Воно просто пішло далі.

— Отже, ви всі були, — тихо сказав Кіль Ві, торкнувшись каменя з ім'ям дружини. — Любили, росли, сварилися, мирилися, народжували дітей. І від нашого маленького дому залишилася довга ниточка людей.

Йому стало спокійніше.

До вечора той добрий чоловік приніс старому води й їжі, але Кіль Ві майже не торкнувся частування.

— Дякую, — сказав він. — Я стільки часу провів у горах, що тепер хочу трохи посидіти тут.

Сонце сховалося за хребтом.

Кіль Ві притулився спиною до старої сосни, поклав посох поруч і заплющив очі.

Йому снилося, ніби він знову молодий.

Віл чекає біля воріт.

Діти гукають його з подвір'я.

Дружина помішує юшку й удає, що сердиться:

— Я ж казала повернутися до вечері!

А Кіль Ві сміється:

— Трохи затримався.

Уранці люди прийшли на узвишшя. Старого дроворуба вже не було. Біля сосни лежав лише його посох.

А довкола нього за одну ніч виросли квіти, яких ніхто раніше не бачив у долині. Такі квіти цвіли тільки високо в горах, там, де туман торкається каміння і де, кажуть, інколи можна почути тихий стукіт чорних та білих камінців об дошку.

Відтоді старші люди розповідали дітям історію Кіль Ві й нагадували:

— У горах час має свої стежки. Якщо побачиш двох гірських фей за грою, привітайся чемно. Можеш дивитися. Але не поспішай підказувати хід.

Бо одна партія для феї може бути лише грою, а для людини — цілим століттям.

Бо одна партія для феї може бути лише грою, а для людини — цілим століттям.