Дружина, яка любила масло

Дружина, яка любила масло

Робоча українська назва: Дружина, яка любила масло

Давно-давно жили неподалік від великого міста чоловік і дружина. Багатими вони не були, та мали дев’ять корів, невелику хату й клаптик землі.

Чоловік понад усе любив смачні наїдки. Якщо в коморі з’являвся мішок зерна, йому хотілося зварити все одразу. Якщо на ярмарку він бачив запашні пироги, копчену рибу чи горщик меду, то легко міняв на них те, що мало служити родині довго.

А дружина найбільше любила свіже масло. Вона вміла збивати його так, що воно виходило золотаве, духмяне й ніжне.

— Масло смачне тоді, коли є молоко, — часто казала вона. — А молоко буде тоді, коли ми дбатимемо про корів.

Та чоловік лише сміявся:

— Завтра якось буде. Сьогодні треба добре поїсти!

Одного разу він повів корову на ярмарок і повернувся без неї, зате з великим кошиком частувань.

— У нас було дев’ять корів, стало вісім, — сказав він. — Хіба це велика біда?

Через кілька тижнів він виміняв ще одну.

— Було вісім, стало сім. Нічого страшного.

Так повторювалося знову й знову. Дружина просила його зупинитися, рахувала запаси, пояснювала, що зима довга. Але чоловік щоразу знаходив нову причину.

Нарешті залишилася одна-єдина корова.

Дружина сама водила її на пасовище, сама поїла, сама доїла й не зводила з неї очей.

Та якось їй довелося піти по воду. Повернулася вона й побачила порожній хлів.

— Де наша корова? — спитала вона.

Чоловік винувато відвів очі.

— Я… обміняв її. Там приїхали купці. У них було стільки смакоти…

Дружина довго мовчала.

— Ти віддав останнє, що нас годувало, — сказала вона нарешті. — Я більше не можу щодня рятувати нас від одного й того самого рішення.

Вона взяла теплу хустку, глечик і пішла з дому.

Довго йшла вона сніговою дорогою, аж поки в горах не знайшла невелику печеру. Всередині було сухо й тихо. Жінка сіла, притулилася спиною до каменю й прошепотіла:

— Нехай мені вистачить сил жити чесно, працювати й ні в кого нічого не відбирати.

Раптом вона почула: крап… крап… крап…

Із білої кам’яної тріщини сочилася тепла молочна рідина. Жінка підставила глечик. Напій був свіжий і солодкуватий, наче молоко.

Вона обережно зібрала його, а наступного дня спробувала збити масло. І вийшло воно таке гарне, якого вона ще ніколи не робила.

Так жінка оселилася в печері. Вона брала лише стільки молока, скільки могла використати, нічого не марнувала й щодня дякувала за те, що мала.

Минув час. Якось вона згадала чоловіка.

«Напевно, сидить голодний, — подумала вона. — Сердитися можна, але залишити людину без шматка хліба я не хочу».

Вона поклала масло в маленький горщик, прийшла вночі до старої хати й залишила його біля дверей.

Так повторилося кілька разів.

Чоловік швидко здогадався, хто приносить їжу. Одного ранку він пішов по слідах на снігу й знайшов печеру.

— То ось де ти живеш! — зрадів він. — І скільки в тебе масла!

— Це не запас для бенкету, — відповіла дружина. — Я беру потроху й залишаю решту на завтра.

Та чоловік уже заглядав у глечики й горщики.

— Якщо сьогодні є багато, навіщо чекати завтра?

Він почав метушитися, зачепив білий камінь, і тріщина, з якої сочилося молоко, закрилася.

Жінка тільки похитала головою.

— Ось про це я й говорила.

Вона знову вирушила в дорогу.

За кілька днів дійшла до широкої зеленої долини. Там паслися дикі олениці. Вони не боялися її, бо жінка поводилася тихо й лагідно. Щоранку одна з них підходила до неї, і жінка могла взяти трохи молока. Вона ніколи не брала більше, ніж їй давали.

Невдовзі в неї знову з’явилося масло.

І знову вона не витримала й понесла чоловікові невеликий горщик.

А чоловік знову пішов за нею.

Побачивши цілу долину оленів, він вигукнув:

— Оце багатство! Треба всіх загнати в загороду! Тоді матимемо скільки захочемо!

Він кинувся бігти, махати руками, кликати тварин. Олені налякалися й утекли далеко в гори.

— Ти знову захотів не достатньо, а все, — сумно сказала дружина.

І пішла далі.

Третім її прихистком стала велика кам’яна печера. У ній жили лісові звірі. Сторожем у них був маленький заєць.

— Хто ти? — запитав він.

— Мандрівниця. Мені потрібне місце, де я могла б чесно працювати й нікому не заважати.

Звірі порадилися й дозволили їй залишитися. Жінка прибирала печеру, берегла запаси від дощу й попереджала мешканців, якщо неподалік з’являлися чужі сліди.

Минуло кілька тижнів.

І знову вона подумала про чоловіка.

Та цього разу заєць помітив її зажурений погляд.

— Ти хочеш нести йому їжу? — запитав він.

— Хочу. Не можу інакше.

— Допомогти людині один раз — доброта, — сказав заєць. — Допомогти вдруге теж може бути добротою. Але якщо твою допомогу щоразу перетворюють на нову біду, треба нести не ще один горщик, а чесні слова.

Жінка довго думала.

Потім повернулася до старої хати без масла.

Чоловік сидів біля холодної печі.

— Ти нічого не принесла? — здивувався він.

— Принесла, — відповіла дружина. — Розмову.

І вона розповіла про дев’ять корів, чарівну печеру, оленячу долину й про те, як кожного разу його бажання мати більше руйнувало те, що могло годувати їх довго.

Чоловік спочатку хотів виправдатися. Та не знайшов слів.

— Виходить, я весь час думав лише про сьогодні, — тихо сказав він.

— Так. А завтра теж приходить.

— Що мені зробити, щоб ти повірила, що я зрозумів?

— Не обіцяй. Почни робити.

Наступного ранку чоловік пішов до сусіда й найнявся лагодити огорожі. Потім допоміг селянам носити сіно, навчився ремонтувати вози. Частину заробленого витрачав на їжу, а частину складав.

Минув місяць, другий.

Одного дня він купив на ярмарку не кошик ласощів, а маленьку теличку.

Коли дружина побачила її, то всміхнулася.

— Тепер у нас не дев’ять корів, — сказав чоловік, — а одна. Але цього разу я знаю: одна, про яку дбають, краща за дев’ять, якими нехтують.

Жінка повернулася додому.

Кажуть, відтоді в їхній хаті масло ніколи не переводилося. Але ставили його на стіл невеликими шматочками, щоб вистачило і сьогодні, і завтра.

А коли чоловік часом задивлявся на ярмаркові наїдки, дружина лише питала:

— Скільки корів у нас було колись?

— Дев’ять, — відповідав він і сміявся. — І я все пам’ятаю.

— Дев’ять, — відповідав він і сміявся. — І я все пам’ятаю.