Дружина водяника

Дружина водяника

Жила колись у чеському селі молода господиня на ім’я Лідушка. Її дім стояв неподалік від річки, а за селом шумів старий млин. Вода там була темна й глибока, особливо біля греблі, де течія крутилася під колесом і розбігалася срібними колами.

Лідушка не боялася річки, але ставилася до неї з повагою. Вона знала: вода може бути лагідною, коли тихо плине між травами, і дуже сильною там, де стає глибокою.

Одного ясного дня Лідушка прийшла до берега прати білизну. Сонце гріло каміння, над очеретом літали бабки, а з лугу пахло конюшиною.

Лідушка нахилилася над водою, прополоскала сорочку й раптом почула:

— Ква-а-а!

Прямо біля її рук сиділа велика зелена жаба.

— І звідки ти тут узялася? — усміхнулася Лідушка.

Жаба не втекла. Вона дивилася на дівчину круглими золотавими очима так уважно, наче все розуміла.

— Ква!

— Гаразд, гаразд, — засміялася Лідушка. — Якщо колись матимеш маленьких жабенят, клич мене в гості. Буду їм за хрещену.

Вона сказала це жартома й одразу забула про свої слова.

Минуло кілька тижнів.

Одного ранку Лідушка поралася на кухні, коли під дверима щось тихенько зашурхотіло.

Шурх-шурх.

Потім почулося знайоме:

— Ква-а-а!

На порозі сиділа та сама велика жаба.

Лідушка здивувалася.

— Невже ти прийшла по мене?

Жаба повернулася до стежки, підстрибнула кілька разів і озирнулася.

— Ква!

Лідушка згадала свою обіцянку.

— Ну добре. Я сказала, що прийду, отже треба тримати слово.

Вона накинула хустку й пішла за жабою.

Жаба стрибала попереду через луг, потім звернула до старого млина й нарешті зупинилася біля найглибшого місця під греблею.

— Тут? — перепитала Лідушка. — Але ж тут вода.

Жаба торкнулася лапкою великого плоского каменя.

Камінь безшумно посунувся вбік.

Під ним відкрилися прозорі сходи, що вели просто під воду. Вони блищали, мов скляні.

Лідушка завмерла.

— Оце так гостина…

Жаба вже стрибнула на першу сходинку й знову озирнулася.

Лідушка обережно рушила слідом.

Найдивніше було те, що вода не заливала сходи. Над головою мерехтіла річка, пропливали риби, ворушилися зелені водорості, а довкола ніби стояло прозоре скло.

Сходи привели їх до великої кімнати. Стіни там сяяли блакитним світлом, зі стелі звисали нитки водяних трав, а на столі вже чекало частування.

Тут були маленькі пиріжки, горіхи, ягоди, медові коржики й страви, яких Лідушка ніколи не бачила.

До неї підбігли жабенята у крихітних зелених стрічках.

— Ква-ква-ква!

— Отже, це ви мої хрещеники? — засміялася Лідушка.

Стара жаба гордо кивнула.

Свято було веселе. Жабенята стрибали навколо столу, риби за прозорими стінами мигтіли срібними боками, а десь далеко вода глухо шуміла над млиновим колесом.

Та згодом Лідушці захотілося трохи пройтися.

— Я тільки огляну дім, — сказала вона жабі.

Вона пройшла коридором і помітила напіввідчинені двері.

За ними була комора.

На полицях стояли десятки великих глиняних горщиків. Усі були перевернуті догори дном.

З-під одного долинув тихий звук:

— Тур-р-р… тур-р-р…

Лідушка нахилилася.

— Хто там?

Вона підняла горщик.

З-під нього вилетіла біла голубка.

Птах зробив коло над кімнатою, сів Лідушці на плече й тихенько заворкував.

— Тебе тут замкнули? — здивувалася дівчина.

Під іншим горщиком теж щось ворухнулося.

Лідушка підняла його — вилетіла ще одна голубка.

Потім третя.

Четверта.

Незабаром уся комора наповнилася шелестом білих крил.

Лідушка відкривала горщики один за одним, поки остання голубка не вирвалася на волю.

У цей час до кімнати поспішила стара жаба.

Побачивши порожні горщики, вона охнула:

— Ква-а-а!

— Що сталося? — спитала Лідушка. — Хіба я зробила щось погане?

Жаба тихо зачинила двері.

— Ці голуби були зачаровані й замкнені тут господарем дому, — сказала вона. І тепер її голос звучав уже майже по-людськи. — Він водяник. Він любить усе красиве й незвичайне і не завжди розуміє, що красиве не означає «моє».

Лідушка подивилася на голубів.

— То я правильно зробила, що випустила їх.

— Правильно, — відповіла жаба. — Але водяник дуже розсердиться. А коли сердиться, вода навколо нього стає швидкою й неспокійною.

Лідушка випросталася.

— Тоді я піду додому.

— Зачекай.

Жаба підскочила до маленької полиці й дістала шматочок сухого хліба.

— Візьми це. І коли піднімешся на берег, неодмінно торкнися сухої землі. Водяник сильний у воді, але на сухому березі його чари слабшають.

— А голуби?

— Вони полетять за тобою. Коли побачать небо, чари розвіються зовсім.

Лідушка подякувала жабі й поспішила до скляних сходів.

Голуби полетіли слідом.

Вона піднімалася дедалі вище.

Раптом знизу почувся гул.

Спочатку тихий.

Потім голосніший.

Ніби хтось розворушив усю річку.

— Хто відкрив мою комору? — прокотився коридорами сердитий голос.

Лідушка не озиралася.

Вона вже бачила сонячне світло над останньою сходинкою.

Камінь відсунувся.

Дівчина вискочила на берег, зробила крок убік і міцно стала босою ногою на суху траву.

Саме тоді вода біля греблі закрутилася великою воронкою.

Над поверхнею майнули довгі червоні стрічки.

— Повернися! — почувся голос водяника. — Поверни моїх голубів!

Лідушка стиснула в руці шматочок сухого хліба.

— Вони не твої, якщо хочуть бути вільними! — відповіла вона.

Голуби злетіли високо в небо.

Сонце торкнулося їхніх білих крил, і вони засяяли так яскраво, що Лідушка на мить примружилася.

Водяні стрічки потягнулися в їхній бік, але щойно торкнулися сухого берега, впали звичайними мокрими водоростями.

Водяник сердито забулькотів десь під водою.

— Мені було самотньо! — долинув його голос.

Лідушка трохи помовчала.

— Якщо тобі самотньо, запрошуй гостей. Не замикай їх під горщиками.

У відповідь довго було тихо.

Потім вода заспокоїлася.

— А якщо вони не захочуть залишатися?

— Тоді нехай ідуть. Справжня дружба не потребує замків.

По воді пробігла маленька хвиля й торкнулася берега.

— Я подумаю, — буркнув водяник.

Лідушка усміхнулася.

Білі голуби покружляли над нею, ніби прощаючись, а потім розлетілися в різні боки над полями й садами.

Коли Лідушка повернулася додому, їй довго ніхто не вірив.

— Підводний дім?

— Скляні сходи?

— Жаба, яка розмовляє?

— І водяник із червоними стрічками?

Але наступного ранку біля її вікна сиділа маленька зелена жабка з тоненькою стрічкою на шиї.

Лідушка винесла їй крихту хліба.

— Передай своїй бабусі, що я дякую за допомогу.

Жабка з’їла крихту, квакнула й пострибала до річки.

Відтоді Лідушка часто бачила над водою білих голубів. А червоні стрічки біля млина більше нікого не заманювали до глибини.

Старі люди все одно попереджали дітей:

— Біля глибокої води будьте обережні. Не нахиляйтеся далеко над берегом і не тягніться самі за квіткою чи стрічкою, якщо вона пливе там, де глибоко. Річкою треба милуватися, а не випробовувати її силу.

А ще в селі почали повторювати інші слова Лідушки:

— Тримати когось поруч силою — це не дружба. Краще відчинити двері й дати свободу. Якщо друг захоче залишитися, він залишиться сам.

— Тримати когось поруч силою — це не дружба. Краще відчинити двері й дати свободу. Якщо друг захоче залишитися, він залишиться сам.