Дудар із Франчвіля

Дудар із Франчвіля

Робоча українська назва: Дудар із Франчвіля

Колись на березі моря стояло невелике містечко Франчвіль. Воно було гарне: з вузькими вуличками, кам’яними будинками, ринковою площею і човнами в гавані. Та одного року на місто звалилася дивна напасть.

Щурів стало так багато, що вони були всюди.

Вони шаруділи в коморах, гризли мішки з борошном, пробиралися до сирів, бігали під лавками в крамницях і вночі влаштовували такий тупіт, наче по дахах марширував маленький сірий полк.

Містяни ставили пастки, заводили котів, замикали запаси в міцні скрині. Але щури були спритні й винахідливі. Якщо зачиняли одну шпарину, вони знаходили іншу.

Нарешті мер скликав міську раду.

— Треба щось робити, — сказав пекар. — Вони вже навчилися відкривати кошик із булочками.

— А в мене вчора зник цілий шмат сиру, — додав крамар.

— Це ще що! — зітхнув міський писар. — Один щур забрав моє перо і, здається, сам хотів вести рахунки.

Усі засміялися, але сміх вийшов невеселий.

Саме тоді двері ратуші відчинилися, і до зали зайшов незнайомець. Він був високий і худорлявий, а його плащ складався з клаптиків усіх кольорів веселки. На поясі висіла довга дерев’яна сопілка.

— Я чув, у вас є проблема, — сказав він.

— Якщо ти знаєш, як позбавити нас від щурів, — відповів мер, — Франчвіль щедро тобі заплатить.

— Скільки саме?

Радники перезирнулися. Після короткої суперечки домовилися про п’ятдесят золотих монет.

— Отже, п’ятдесят, — повторив дудар. — Домовилися?

— Домовилися, — урочисто сказав мер.

Дудар вийшов на площу, підніс сопілку до губ і заграв.

Мелодія була дивовижна. Вона то підскакувала, наче краплини дощу по даху, то котилася, наче морська хвиля, то тихо кружляла над бруківкою.

І раптом із першого підвалу визирнув щур.

Потім другий.

Потім десять.

Потім сотні.

Вони висипали з комор, льохів, сараїв і дворів та побігли за дударем. Великі щури поспішали попереду, маленькі дріботіли позаду, а дудар час від часу сповільнював крок, ніби чекав, щоб усі встигли.

Він провів їх через усе місто, далі вздовж берега, а потім старою дорогою далеко за пагорби. Там, за кілька годин ходи від Франчвіля, лежала широка незаселена долина з очеретами, струмками й безліччю місця, де щури могли жити, не заважаючи людям.

Дудар заграв останню ноту, і сіре військо розсипалося поміж травою.

Коли він повернувся до Франчвіля, місто святкувало. Пекар виніс пироги, на площі задзвонили дзвони, діти бігали вулицями, а коти вперше за довгий час спали спокійно.

Дудар прийшов до ратуші.

— Я виконав свою частину угоди, — сказав він. — Тепер ваша черга.

Мер кашлянув.

— П’ятдесят золотих — це дуже багато.

— Але ви саме стільки пообіцяли.

— Робота виявилася не такою вже складною, — втрутився один радник. — Ти просто грав на сопілці.

— Дамо двадцять, — запропонував мер. — І будемо квити.

Дудар довго дивився на нього.

— Ціна була відома до того, як я почав роботу.

— Тепер ми передумали, — сказав мер.

Дудар нічого не відповів. Він вийшов на площу і знову підніс сопілку.

Та цього разу мелодія була зовсім іншою.

У ній дзвеніли літні струмки, ховалися смішинки, плескали крила, перегукувалися далекі дзвіночки. Діти почали визирати у вікна.

— Яка музика! — вигукнула дівчинка біля школи.

— Наче кличе на свято, — сказав її брат.

Один за одним діти вийшли на вулицю й пішли за дударем. Він повів їх не до моря і не до небезпечних місць, а в старий зелений ліс за містом.

Дорослі спочатку не занепокоїлися.

— Награються й повернуться, — казали вони.

Минуло пів години.

Потім година.

Сонце почало хилитися до вечора, а дітей усе не було.

Тоді мер і радники зблідли.

Усе місто вирушило до лісу. Дорослі гукали дітей, але у відповідь чули тільки шелест листя.

Нарешті з-поміж дерев долинула сопілка.

За нею містяни вийшли на галявину, якої, здавалося, ніхто раніше не бачив. Посеред неї діти весело гралися: хтось плетив вінки, хтось слухав пташок, хтось їв яблука з кошика. Усі були цілі, задоволені й зовсім не налякані.

Дудар сидів на пеньку.

Мер підбіг до нього.

— Негайно поверни дітей!

— Вони й самі повернуться, — спокійно сказав дудар. — Я лише хотів, щоб ви відчули, як це, коли хтось вирішує, що його слово нічого не важить.

Мер уже відкрив рота, щоб сперечатися, але побачив обличчя містян. Ніхто його не підтримував.

Тоді вперед вийшла стара пекарка.

— Ми справді пообіцяли п’ятдесят золотих, — сказала вона. — Він зробив те, про що ми просили. Чому ж тепер маємо вигадувати іншу ціну?

— Бо шкода грошей, — тихо визнав мер.

— А хіба через це обіцянка перестає бути обіцянкою? — запитала вона.

Мер опустив голову.

За хвилину він повернувся до ратуші, відкрив міську скриню і власноруч відрахував п’ятдесят золотих монет.

Потім приніс їх дудареві.

— Ми вчинили нечесно, — сказав він. — Ось повна плата. І ще одне: пробач нам.

Дудар прийняв гаманець.

— Оце вже інша музика, — усміхнувся він.

Він заграв веселий марш, і діти гуртом рушили назад до Франчвіля. Дорогою вони сміялися й розповідали батькам про таємну галявину.

Відтоді в ратуші над столом мера висіла маленька дерев’яна табличка. На ній було написано:

«Перш ніж щось пообіцяти — подумай. А якщо пообіцяв — виконай».

Кажуть, після того Франчвіль став містом, де угоди укладали коротко, а слова пам’ятали довго.

А різнокольорового дударя більше ніхто там не бачив.

Хоч іноді, у тихі літні вечори, з боку зеленого лісу долітала тоненька мелодія.

І тоді дорослі усміхалися, а діти знали: це музика нагадує, що чесність звучить краще за будь-яке виправдання.

І тоді дорослі усміхалися, а діти знали: це музика нагадує, що чесність звучить краще за будь-яке виправдання.