Дванадцять танцюючих принцес

Дванадцять танцюючих принцес

Робоча українська назва: Дванадцять танцюючих принцес

Колись у великому палаці жили король і його дванадцять доньок. Принцеси були дуже різні: одна любила книжки, друга знала назви всіх садових квітів, третя вміла грати на флейті, четверта могла годинами малювати хмари. Та була в них одна спільна пристрасть: усі дванадцять обожнювали танцювати.

Спали сестри в просторій кімнаті, де вздовж стін стояли дванадцять ліжок. Щовечора двері зачинялися, в коридорах стихали кроки, а палац поринав у сон.

І щоранку відбувалося щось неймовірне.

Служниця приносила взуття принцес до майстра й зітхала:

— Знову стерті підошви!

Туфлі виглядали так, ніби сестри танцювали всю ніч без перепочинку.

Король дивувався дедалі більше.

— Двері замкнені. Вікна високо. Варти ніхто не проходив. Де ж ви так витанцьовуєте?

Принцеси лише переглядалися й усміхалися.

— Тату, це наша таємниця, — казала найстарша.

— А таємниця хороша чи небезпечна? — питав король.

На це сестри вже нічого не відповідали.

Спочатку король намагався не турбуватися. Але минув тиждень, другий, третій, і щоранку з’являлася нова купа стоптаних туфель.

Тоді він оголосив:

— Хто зможе за три ночі дізнатися, де танцюють мої доньки, отримає щедру нагороду й право попросити в мене про одну справедливу послугу. Але ніхто не має лякати принцес, примушувати їх або наражати на небезпеку.

До палацу приїжджали найрізноманітніші шукачі пригод. Вони сідали ввечері в кімнаті поруч і клялися не заснути.

Та щоразу найстарша принцеса приносила гостеві кубок запашного вечірнього напою.

— Щоб ніч минула легше, — казала вона.

Гість випивав, позіхав раз, другий, а за кілька хвилин уже спав так міцно, що не чув навіть дзвону палацового годинника.

Уранці принцеси поверталися знову зі стертими підошвами, а шукач таємниці ніяково визнавав:

— Я нічого не побачив.

Після трьох ночей він залишав палац без нагороди.

Так минув деякий час.

Одного дня через королівство мандрував колишній солдат. Він уже не служив у війську й тепер шукав собі спокійної справи. Його звали Мартін. Дорогою через ліс він зустрів стареньку, яка несла кошик із травами.

— Куди прямуєш? — запитала вона.

— Сам ще не знаю, — відповів Мартін. — Кажуть, у королівському палаці є дивна загадка. Може, спробую її розгадати.

Старенька подивилася на нього уважно.

— Якщо підеш, запам’ятай дві речі. Не пий вечірнього напою, який тобі запропонують. І не думай, що таємницю можна розкрити лише очима.

— А чим же ще?

— Терпінням.

Вона витягла зі свого кошика темний плащ.

— Накинь його на плечі, і тебе не буде видно. Та користуйся ним обережно. Невидимість не дає права втручатися в чуже життя.

Мартін подякував і вирушив до палацу.

Король зустрів його привітно.

— У тебе є три ночі, — сказав він. — Я хочу знати лише одне: чи мої доньки в безпеці.

Увечері Мартіна провели до кімнати поруч зі спальнею принцес. Незабаром найстарша сестра принесла йому кубок.

— Випийте. Це допомагає заснути.

— Дякую, — відповів Мартін.

Коли принцеса відвернулася, він непомітно вилив напій у вазон біля вікна. Потім ліг і почав голосно сопіти.

За стіною хтось тихенько засміявся.

— Заснув, — прошепотіла одна з принцес.

— Я ж казала, — відповіла найстарша.

А наймолодша раптом сказала:

— Мені сьогодні неспокійно.

— Ти завжди хвилюєшся, — заспокоїла її сестра. — Все буде добре.

Принцеси відчинили скрині, дістали святкові сукні, заплели волосся й перевзулися в нові танцювальні туфлі.

Мартін краєчком ока стежив за ними.

Тоді найстарша плеснула в долоні.

Її ліжко тихо опустилося в підлогу, а під ним відкрилися сходи.

Одна за одною сестри зникли внизу.

Мартін накинув плащ і рушив слідом.

Сходи були довгі й закручені. Він намагався йти нечутно, але випадково наступив на край сукні наймолодшої принцеси.

Вона обернулася.

— Хтось торкнувся мого вбрання!

— Напевно, зачепилася за виступ, — сказала найстарша.

Внизу відкрився такий краєвид, що Мартін забув про все на світі.

Перед ним простягався гай. На деревах замість зеленого листя мерехтіли срібні листочки. Вони дзвеніли від найменшого подиху повітря, ніби тисячі маленьких дзвіночків.

Мартін обережно взяв одну суху гілочку, що лежала на землі. Вона задзвеніла голосніше.

— Ви чули? — знову стривожилася наймолодша.

— Це вітер, — відповіла старша сестра.

Далі почався золотий гай. Кожен листочок відбивав світло так яскраво, що стежка світилася попереду.

Мартін підняв із землі маленьку золоту гілочку.

За золотим гаєм був третій. Його дерева здавалися вкритими кришталевим іскристим листям. Воно переливалося всіма барвами.

Мартін узяв і звідти одну опалу гілочку.

Нарешті принцеси вийшли до озера.

Біля берега чекали дванадцять човнів, а в кожному сидів юнак у святковому одязі.

— Ви прийшли! — радісно вигукнули вони.

Кожна принцеса сіла у свій човен.

Мартін, невидимий, обережно влаштувався в човні наймолодшої.

Весляр насупився.

— Дивно. Сьогодні човен ніби важчий.

Наймолодша принцеса озирнулася.

— Я ж казала, щось не так.

— Може, вода проти течії, — засміявся юнак.

На іншому березі стояв підземний палац. Усі його вікна сяяли, а з відчинених дверей лилася музика.

У великій залі вже горіли сотні ліхтарів.

І почався танець.

Принцеси кружляли, сміялися, мінялися парами. Дванадцять юнаків танцювали поруч. Мартін стояв осторонь і спостерігав.

Тепер він зрозумів, чому туфлі щоранку були стерті.

Сестри танцювали не тому, що їх хтось змушував. Вони любили цей таємний світ і приходили сюди за музикою, якої не було у звичайному палаці.

Та Мартін помітив ще дещо. Коли годинник у підземному замку пробив третю ночі, усі дванадцять принцес одразу почали збиратися додому.

— До завтра! — гукнули юнаки з човнів.

Принцеси повернулися через озеро, пройшли кришталевий, золотий і срібний гаї, піднялися сходами й лягли спати.

Мартін встиг повернутися до своєї кімнати раніше за них.

Уранці він нічого не сказав королю.

— Не дізнався? — запитав той.

— Ще не все зрозумів, — відповів Мартін. — Дайте мені другу ніч.

Наступної ночі сталося те саме.

Мартін знову не випив напою, знову накинув плащ і пішов за сестрами.

Та цього разу він менше дивився на чудеса й більше слухав.

Він почув, як наймолодша принцеса запитала старшу:

— Чому ми не скажемо батькові правду?

— Бо він одразу зачинить прохід, — відповіла старша. — Він боїться всього, чого не розуміє.

— А якщо він думає, що ми в небезпеці?

Старша сестра замовкла.

Мартін запам’ятав ці слова.

Третьої ночі він рушив за ними востаннє. У підземному палаці він підняв із порожнього столу маленький золотий кубок, щоб мати доказ своєї розповіді. Нічого іншого не брав.

Уранці король покликав його до тронної зали.

Дванадцять принцес стояли поруч.

— Три ночі минули, — сказав король. — Ти знаєш, куди вони ходять?

Мартін поклав на стіл срібну, золоту й кришталеву гілочки та маленький кубок.

— Знаю.

Сестри зблідли.

— Під вашою кімнатою є сходи. Вони ведуть через три чарівні гаї до озера. На іншому березі стоїть палац, де щоніч танцюють ваші доньки.

Король здивовано подивився на принцес.

— Це правда?

Найстарша хотіла щось заперечити, але наймолодша взяла її за руку.

— Так, тату. Правда.

Король насупився.

— Чому ви мовчали?

— Бо боялися, що ви забороните нам ходити туди, навіть не побачивши цього місця, — відповіла найстарша. — Ми не хотіли втратити музику, друзів і наші ночі свободи.

— А я боявся, що ви зникаєте невідомо куди й можете не повернутися, — сказав король.

У залі запала тиша.

Тоді Мартін промовив:

— Таємниця вже розкрита. Але, здається, найбільша проблема була не в сходах під ліжком. Ви всі просто боялися поговорити одне з одним.

Король повільно кивнув.

— Мабуть, ти маєш рацію.

Він попросив доньок показати йому дорогу.

Тієї ж ночі принцеси вперше не ховалися. Король разом із Мартіном спустився сходами й побачив срібний гай, золотий гай, кришталеві дерева та озеро.

Коли човен підплив до підземного палацу, король почув музику й усміхнувся.

— Тепер я розумію, чому ви так любите це місце.

— І ми розуміємо, чому ви хвилювалися, — сказала наймолодша.

Відтоді таємний прохід більше не був таємним. Принцеси могли ходити на танці кілька разів на тиждень, але домовилися завжди казати, куди йдуть і коли повернуться. А король пообіцяв не забороняти щось лише тому, що воно незвичайне.

Мартін отримав нагороду, але не попросив ні золота, ні посади.

— Дайте мені невеликий будинок біля королівського саду, — сказав він. — Я давно хочу спокійного життя.

Король засміявся.

— Після трьох ночей у чарівному підземному палаці ти справді заслужив спокій.

Мартін залишився при дворі. Він потоваришував із усіма сестрами, а найбільше з найстаршою, яка любила музику так само, як він любив слухати історії. Минуло багато часу, перш ніж вони самі вирішили, що хочуть бути разом. Ніхто не обирав нікого як нагороду.

А дванадцять принцес і далі танцювали.

Кажуть, якщо тихої ночі опинитися біля старого палацу й прикласти вухо до підлоги, можна почути далеко внизу срібний дзенькіт листя, плескіт весел і легкий ритм музики.

Та тепер ніхто не дивується стоптаним туфлям.

Та тепер ніхто не дивується стоптаним туфлям.