Дві зведені сестри

Дві зведені сестри

Робоча українська назва: Дві зведені сестри

Жив колись у невеликому селі вдівець із донькою. Дівчина була тиха, уважна до інших і не боялася роботи. Вона рано навчилася поратися по господарству, носити воду, місити тісто, прясти вовну й допомагати сусідам, коли ті просили.

Минув час, і батько одружився вдруге. Його нова дружина теж мала доньку. Так під одним дахом опинилися дві зведені сестри.

Спочатку старша жінка говорила, що тепер у домі стане веселіше. Та скоро виявилося, що до дівчат вона ставиться зовсім по-різному. Свою доньку берегла від усякої незручної роботи, а падчерці доручала все найважче.

— Принеси дрова.

— Віднеси зерно до млина.

— Почисть подвір’я.

— Напряди до вечора повну корзину ниток.

Дівчина мовчки бралася до справи. Не тому, що їй подобалося, коли з нею поводилися несправедливо. Просто вона не хотіла перетворювати кожен день на сварку.

Її зведена сестра тим часом часто хвалилася чужою роботою. Одного вечора обидві пішли прясти разом з іншими дівчатами. Працьовита сестра зробила майже всю роботу, а друга ледве закінчила один клубок. Коли вони поверталися додому, лінива дівчина першою вбігла до хати й заявила:

— Мамо, поглянь, скільки я напряла!

— Розумниця моя! — зраділа мати.

Падчерка спробувала пояснити, як усе було насправді, але їй не повірили.

Так тривало довго. Нарешті мачуха почала переконувати чоловіка, що в усіх домашніх неприємностях винна саме його донька.

— Відпусти її служити кудись, — казала вона. — Хай сама шукає собі дорогу.

Батько довго вагався. Він любив дочку, але був слабким і надто легко піддавався чужим словам. Одного дня він покликав її й сумно сказав:

— Доню, в нашому домі немає спокою. Я не хочу, щоб ти страждала від сварок. Можливо, тобі справді краще пожити деінде й знайти собі роботу.

Дівчині стало боляче від цих слів. Але вона не стала сперечатися. Обійняла батька, взяла невеликий вузлик із речами й вирушила дорогою, куди очі дивляться.

Йшла вона довго. Сонце вже піднялося високо, коли біля шляху побачила худенького песика. Його шерсть скуйовдилася, а лапи були в пилюці.

— Допоможи мені, будь ласка, — тихо попросив песик. — Я сам не можу привести себе до ладу.

Дівчина присіла поруч.

— Звісно. Ходімо до струмка.

Вона обмила його лапи, вичесала шерсть, дала трохи хліба зі свого вузлика й погладила за вухом.

— Дякую, — сказав песик. — Добро не губиться на дорозі.

Дівчина усміхнулася й пішла далі.

Незабаром вона побачила грушу. Дерево цвіло, але його гілки були сухі, а листя обліпила гусінь.

— Подорожня, — зашелестіло дерево, — чи не допоможеш мені? Мені важко самій позбутися сухих гілок.

Дівчина зняла вузлик, обережно очистила стовбур, прибрала сухе гілля й струсила гусінь.

— Рости здоровою, — сказала вона груші.

— І ти рости щасливою, — прошепотіло дерево у відповідь.

Далі біля дороги стояла стара криниця. Її край заріс травою, а всередину нападало листя.

— Чи не очистиш мене? — попросила криниця. — Моя вода ще добра, тільки до неї ніхто не може дістатися.

Дівчина відсунула каміння, вигребла листя, вимила жолобок, і незабаром у криниці знову заясніла чиста вода.

Ще далі вона натрапила на стару піч біля покинутої хатини. В кількох місцях глина обсипалася, а дверцята ледве трималися.

— Якщо маєш трохи часу, підправ мене, — попросила піч.

Дівчина втомилася, та все ж набрала глини, замазала тріщини, укріпила камені й акуратно прибрала попіл.

— Тепер ти знову зможеш пекти хліб, — сказала вона.

Коли почало сутеніти, дорога привела її до зеленої галявини. Там стояла маленька хатинка, вся оплетена виноградом. На ґанок вийшла літня жінка в світлій хустці.

— Кого шукаєш, дитино? — запитала вона.

— Я шукаю роботу й нічліг, — відповіла дівчина. — Можу готувати, прибирати, доглядати тварин, носити воду.

— Тоді залишайся на один день, — сказала жінка. — Мене звати Пані Неділя. Допоможеш мені по господарству, а завтра підеш далі не з порожніми руками.

Зранку Пані Неділя сказала:

— Мені треба ненадовго піти. Нагодуй моїх маленьких мешканців і приготуй обід.

— А де вони? — запитала дівчина.

— Поклич, і самі прийдуть.

Дівчина вийшла на подвір’я.

— Маленькі мешканці, час снідати!

І тут із трави, лісу та кущів почали виходити найдивовижніші створіння: кошлаті звірята, строкаті птахи, маленькі дракончики, лісові коти, сонні ведмежата і навіть круглий, як яблуко, їжачок із золотими кінчиками голок.

Дехто гарчав, дехто фиркав, дехто намагався залізти лапами просто в миску.

Дівчина спершу здивувалася, а потім засміялася.

— По одному! Усім вистачить.

Вона напоїла їх, нагодувала, обтерла лапи тим, хто забруднився, а одному дракончикові навіть витерла сажу з носа.

Потім приготувала обід і поставила його під рушник, щоб страва залишилася теплою.

Коли Пані Неділя повернулася, то побачила ситих і спокійних мешканців, чисте подвір’я й накритий стіл.

— Добре попрацювала, — сказала вона. — Підіймись на горище. Там стоять скрині. Обери одну собі в нагороду.

На горищі дівчина побачила великі різьблені скрині, блискучі скриньки з мідними ручками й одну стареньку, маленьку, потерту часом скриньку в кутку.

— Мені й цієї вистачить, — вирішила вона. — Велику я й не донесу.

Пані Неділя лише посміхнулася.

— Відкрий її вдома, поруч із батьком.

Дорогою назад дівчину чекали дивні зустрічі.

Спочатку стара піч пахнула теплом і сказала:

— За твою турботу пригощайся.

У ній лежали свіжі пиріжки. Дівчина взяла кілька й щиро подякувала.

Потім криниця підняла воду так високо, що не треба було навіть тягнути відро.

— Напийся на здоров’я.

Далі груша схилила до неї гілки, вкриті стиглими золотистими плодами.

— Візьми в дорогу.

А песик, якого вона колись привела до ладу, весело підбіг до неї. На його нашийнику висів маленький мішечок із монетами.

— Це тобі, — сказав він. — Ти допомогла мені тоді, коли не мала від мене жодної користі.

Нарешті дівчина дісталася додому.

Батько, побачивши її на порозі, так зрадів, що довго не міг нічого сказати. Вона поставила на стіл пиріжки, груші, воду з криниці й маленький мішечок.

— А це що за стара скринька? — запитав він.

— Моя плата за день роботи.

Вони разом підняли кришку.

І тут сталося диво.

Скринька не була наповнена коштовностями. Натомість із неї одна за одною з’явилися корисні речі: мішечки зерна, теплі ковдри, інструменти, насіння, посуд, пряжа. Потім на подвір’ї з’явилися кілька овець, корова й міцний кінь.

Не розкіш заради розкоші, а все, що потрібно, щоб жити самостійно й у достатку.

Мачуха й її донька дивилися на це мовчки.

Нарешті зведена сестра сказала:

— Якщо вона принесла стільки за один день, то я принесу вдесятеро більше!

Наступного ранку вона рушила тією самою дорогою.

Песик попросив допомоги, але вона відповіла:

— Не маю часу.

Груша зашелестіла гілками, та дівчина пройшла повз.

Криниця попросила прибрати листя, але почула:

— Нехай хтось інший працює.

Піч попросила підмазати тріщини.

— Ще чого! Я собі руки бруднитиму?

Так вона дісталася до Пані Неділі.

— Хочу роботу й нагороду, — заявила дівчина просто з порога.

— Добре, — відповіла Пані Неділя. — Подбай про моїх маленьких мешканців і приготуй обід.

Але дівчина поспішала. Вона не прислухалася, кому яка їжа потрібна, розлила воду, на кухні забула про горщик, а коли звірята почали метушитися, сердито гримнула:

— Та сидіть уже тихо!

Коли Пані Неділя повернулася, вона не сварила гостю. Лише сказала:

— Підіймись на горище й обери скриню, яку вважаєш своєю платою.

Дівчина вибрала найбільшу, найяскравішу скриню з позолоченими кутами.

— Оце мені й підійде.

На зворотному шляху піч не пригостила її пиріжками, криниця не підняла води, груша не схилила гілок, а песик просто відступив убік.

— Чому ви такі невдячні? — обурилася дівчина.

Та ніхто їй не відповів.

Коли вона нарешті повернулася додому, мати нетерпляче кинулася до скрині.

— Відкривай швидше!

Кришка відчинилася, але замість багатства звідти висипалася ціла купа непотрібного мотлоху: діряві кошики, поламані ложки, заплутані мотузки, старі черевики без пар і хмара пір’я, яка ще довго літала по хаті.

Мати й донька стояли посеред цього безладу, а потім мовчки почали прибирати.

Уперше за довгий час їм довелося зробити всю роботу самим.

Відтоді в домі багато що змінилося. Батько нарешті зрозумів, як несправедливо поводився з дочкою, і попросив у неї пробачення. Вона пробачила, але вирішила жити окремо, у невеликому будинку неподалік.

Працювала вона багато, та вже не для того, щоб комусь догодити, а щоб будувати власне життя. Допомагала сусідам, доглядала тварин і щовесни садила біля дому груші.

А її зведена сестра з часом теж дещо зрозуміла. Бо, коли щодня сам носиш воду, лагодиш речі й прибираєш після себе, дуже швидко помічаєш, скільки праці стоїть за тим, що раніше здавалося само собою зрозумілим.

І люди в тому селі ще довго казали:

— Найцінніша нагорода приходить не до того, хто її вимагає, а до того, хто вміє бачити, кому поруч потрібна допомога.

— Найцінніша нагорода приходить не до того, хто її вимагає, а до того, хто вміє бачити, кому поруч потрібна допомога.