Дивовижна корова

Дивовижна корова

Одного вечора філіппінський селянин повертався додому з поля. Його двоколісний віз повільно гуркотів дорогою, а позаду на довгій мотузці спокійно йшла корова.

Корова була добра, терпляча й трохи лінива. Вона ступала собі слідом за возом і час від часу зупинялася, щоб скубнути травинку біля узбіччя.

Неподалік сиділи двоє приятелів — Феліпе й Амбросіо.

Феліпе першим помітив корову.

— Бачиш? — прошепотів він. — Господар навіть не озирається.

Амбросіо примружився.

— Бачу.

— А що, як розіграти його?

— Який ще розіграш?

Феліпе нахилився ближче й щось швидко прошепотів товаришеві на вухо.

Амбросіо спочатку витріщив очі, а потім затулив рота долонею, щоб не засміятися вголос.

— Це найсмішніша дурниця, яку я чув, — сказав він. — Тому я згоден.

Вони тихенько підкралися до дороги. Феліпе обережно відв’язав корову й повів її за кущі, а Амбросіо взяв кінець мотузки й прив’язав його до свого пояса.

Віз покотився далі.

Крок за кроком Амбросіо слухняно йшов за ним, намагаючись не пирснути зі сміху.

Через кілька хвилин господар почув позаду дивний звук.

Не «му-у-у».

А щось схоже на:

— Ой… камінець… Ой, ще один…

Селянин озирнувся.

І завмер.

Замість корови за возом ішов хлопець.

— Що це таке?! — вигукнув господар. — Де моя корова?

Амбросіо зробив найсерйозніше обличчя, на яке був здатен.

— Добрий чоловіче, не сердьтеся. Я зараз усе поясню.

— Сподіваюся!

Амбросіо зітхнув так тяжко, наче збирався розповісти найбільшу таємницю у світі.

— Колись я був звичайним хлопчиком. Але був страшенно неслухняний. Одного дня мама так розсердилася, що сказала: «Якби ти хоч раз став тихим і слухняним, мов корова!» І тієї ж миті… я перетворився на корову.

Господар кліпнув.

— На корову?

— Так. Саме на ту, яку ви купили.

— Але я купив справжню корову!

— Бо тоді я й був справжньою коровою, — впевнено відповів Амбросіо. — Я не міг говорити, тому нічого вам не пояснив. А тепер, мабуть, чари закінчилися.

Селянин обійшов хлопця з одного боку, потім з другого.

— Дивні справи…

Амбросіо сумно похилив голову.

— Я так давно не бачив дому. Можна я піду?

Господар був людиною доброю, хоча й дуже розгубленою.

— Не знаю навіть, що думати. Ходімо до моєї дружини. Вона розумніша за мене в дивовижних речах.

Коли вони дісталися дому, селянин розповів дружині все від початку до кінця.

Жінка подивилася на Амбросіо. Потім на мотузку. Потім знову на Амбросіо.

В її очах майнула підозра, але серце в неї було м’яке.

— Якщо цей хлопець справді повернувся до людської подоби, — сказала вона, — тримати його на мотузці ми точно не будемо. Відпусти.

Амбросіо подякував, уклонився й так швидко подався геть, що господар навіть не встиг поставити ще бодай одне запитання.

За пагорбом на нього вже чекав Феліпе з коровою.

— Ну? — спитав він.

Амбросіо ледве переводив подих від сміху.

— Повірив!

Хлопці реготали так, що корова здивовано повернула до них голову.

— Му-у-у, — сказала вона.

І чомусь після цього обом стало трохи не до сміху.

Феліпе провів долонею по її теплому боці.

— Слухай, — сказав він. — А що тепер робитиме господар? Це ж його корова.

— Ми тільки пожартували, — відповів Амбросіо вже значно тихіше.

— Жарт закінчується, коли всі посміялися. А він зараз, мабуть, хвилюється.

Хлопці сіли на траву.

Корова скубла листя й ні про що не хвилювалася.

Сонце опускалося все нижче.

Нарешті Амбросіо підвівся.

— Повернімо її.

— І що скажемо?

— Правду.

— Усю?

— Усю.

Вони повели корову назад.

Біля будинку господар саме ходив подвір’ям і розводив руками, розповідаючи сусідові неймовірну історію про корову, яка перетворилася на хлопця.

Побачивши знайомі роги, він замовк посеред речення.

Потім побачив Феліпе.

Потім Амбросіо.

— Так, — сказав селянин. — Мені дуже цікаво почути другу половину цього дива.

Хлопці опустили голови.

— Ніяких чарів не було, — зізнався Амбросіо. — Ми хотіли пожартувати.

— І забрали корову, — додав Феліпе. — Це було неправильно. Ось вона. З нею все добре.

Господар дивився на них довго-довго.

— Ви знаєте, що я вже майже повірив, ніби купив зачарованого хлопця?

— Знаємо, — пробурмотів Амбросіо.

— А моя дружина сказала, що в цій історії щось не сходиться.

З будинку почувся сміх.

— Я так і сказала! — гукнула господиня.

Селянин суворо насупився, але куточок його рота сіпнувся.

— Добре. Корова повернулася. Але витівку треба виправити до кінця. Завтра вранці прийдете обидва й допоможете мені на полі.

— Обидва? — перепитав Феліпе.

— Обидва.

— На цілий день?

— Якщо хочете, можете знову перетворитися на корів, — спокійно відповів господар. — Тоді роботи буде ще більше.

Тут уже засміялися всі.

Наступного ранку Феліпе й Амбросіо справді прийшли допомагати. Працювали вони старанно, а господар час від часу питав:

— Амбросіо, ти часом не хочеш сіна?

— Ні, дякую!

— Точно?

— Абсолютно!

Так у селі ще довго згадували історію про дивовижну корову, яка на кілька хвилин нібито стала хлопцем.

А Феліпе й Амбросіо запам’ятали інше: вигадати хитрий жарт легко. Значно важче вчасно зрозуміти, коли він перестав бути добрим.

А Феліпе й Амбросіо запам’ятали інше: вигадати хитрий жарт легко. Значно важче вчасно зрозуміти, коли він перестав бути добрим.