Дивовижна жаба

Дивовижна жаба

Жив колись у невеликому угорському селі чоловік, а з ним — три доньки. Старші сестри були моторні й говіркі, а наймолодшу звали Бетсі. Вона любила слухати птахів у саду, знала, де першою навесні розквітає фіалка, і ніколи не проходила повз того, кому була потрібна допомога.

Одного спекотного дня батько повернувся з поля дуже втомлений.

— Доню, — попросив він старшу, — принеси, будь ласка, свіжої води з криниці.

Старша взяла глечик і пішла стежкою до старої кам’яної криниці. Та щойно опустила відро, знизу почулося:

— Ква-а! Добрий день!

Дівчина здригнулася. На мокрому камені сиділа велика зелена жаба з круглими блискучими очима.

— Хто це зі мною говорить? — прошепотіла вона.

— Я, жаба з криниці. Подаруй мені золоту каблучку, що в тебе на пальці, і я допоможу набрати найчистішої води.

— Ще чого! — обурилася дівчина. — Моя каблучка для мене дорожча за будь-яку воду.

Вона повернулася додому з порожнім глечиком.

Тоді батько попросив середню доньку. Але біля криниці сталося те саме. Жаба чемно привіталася, попросила каблучку, а дівчина відмовилася й також повернулася ні з чим.

Батько зітхнув.

— Бетсі, може, ти спробуєш?

— Звичайно, тату.

Бетсі взяла глечик і пішла до криниці. Вона теж почула жаб’ячий голос.

— Добрий день, Бетсі.

— Добрий день, — відповіла дівчина. — А звідки ти знаєш моє ім’я?

— Криниця багато чого чує, — сказала жаба. — Люди приходять сюди зранку й до вечора, розмовляють, сміються, сперечаються. Та сьогодні вода сховалася дуже глибоко. Я можу допомогти тобі. Але чи віддаси мені свою золоту каблучку?

Бетсі подивилася на каблучку. Це була гарна річ, проте батько чекав удома на воду.

— Якщо тобі вона справді потрібна, бери, — сказала вона. — Тільки не через страх і не через торг. Просто нехай це буде подарунок.

Вона обережно поклала каблучку на край каменя.

Жаба торкнулася її лапкою, і в ту ж мить у криниці зашуміла вода. Відро легко наповнилося, ніби його підштовхнула невидима рука.

— Дякую, — сказала Бетсі.

— І тобі дякую, — відповіла жаба. — Не всі вміють віддавати щось цінне без образи.

Бетсі принесла повний глечик додому, і батько дуже зрадів.

Увечері, коли сонце сховалося за дахами, у двері раптом постукали.

Тук-тук-тук.

Потім пролунав знайомий голос:

— Ква-а! Чи пустите мандрівницю погрітися?

Батько відчинив двері й побачив ту саму велику жабу.

Старші сестри відразу відступили.

— Вона мокра!

— І зелена!

— І просто жаба!

Бетсі насупилася.

— А хіба це причина бути нечемними?

Вона поставила біля печі невелику миску з водою, принесла жабі чистий листок лопуха замість серветки й сказала:

— Заходь. Якщо ти гість, то й поводитися з тобою будемо як із гостем.

Жаба перестрибнула через поріг.

— Я дуже зголодніла, — сказала вона.

— У нас є вечеря, — відповіла Бетсі. — Поділимося.

Старша сестра хотіла поставити перед жабою стару щербату тарілку, але Бетсі взяла звичайну чисту миску.

— Якщо ми самі з такої не їмо, то й гостю не дамо.

Жаба повечеряла й подякувала.

Трохи згодом вона сказала:

— Я дуже втомилася. Чи можна мені залишитися до ранку?

Батько невпевнено глянув на доньок.

— Жаба в хаті на ніч… такого в нас іще не було.

— То буде вперше, — усміхнулася Бетсі. — Вона нікому не заважає.

Бетсі постелила жабі в кошику біля теплої печі. Поклала м’яку тканину й маленьку подушечку, набиту сіном.

Жаба вмостилася, але довго не засинала.

— Бетсі, — тихо покликала вона.

— Що таке?

— Ти не боїшся мене?

— Ні. Ти поводишся дивно, це правда. Але нічого злого мені не зробила.

— А тобі не гидко, що я жаба?

Бетсі подумала.

— Я звикла, що жаби живуть біля води, а не приходять у гості. Та якщо ти вмієш говорити й дякувати, то, мабуть, важливіше саме це.

Жаба довго мовчала.

— Тоді погаси лампу, будь ласка. Мені легше спати в темряві.

Бетсі загасила вогник.

У хаті стало тихо. За вікном сюрчали коники. Десь далеко гавкнув собака. А з кошика біля печі чулося лише спокійне жаб’яче дихання.

Уранці Бетсі прокинулася від сонячного променя. Вона відразу глянула до кошика.

Жаби там не було.

Натомість біля печі стояв юнак у простому дорожньому одязі. Руде волосся сяяло в ранковому світлі, а на долоні лежала золота каблучка Бетсі.

Сестри завмерли з відкритими ротами. Батько мало не випустив кухоль.

— Хто ти? — запитала Бетсі.

Юнак уклонився.

— Мене звати Мартон. Я був зачарований і мав залишатися жабою доти, доки хтось не подарує мені коштовну річ не зі страху, а з доброти, а потім не прийме мене у своєму домі, не соромлячись мого вигляду.

Він простягнув Бетсі каблучку.

— Тепер вона знову твоя.

— То ти весь цей час міг говорити?

— Так.

— А воду в криниці теж ти підняв?

— Трохи я, трохи чари, — усміхнувся Мартон.

Бетсі теж усміхнулася.

— А чому ти не сказав одразу, що зачарований?

— Бо тоді ти допомагала б не жабі, а майбутньому юнакові. Чари мали перевірити, чи можеш ти бути доброю до того, від кого не чекаєш нагороди.

Старші сестри опустили очі.

— Ми поводилися недобре, — сказала одна.

— Бо дивилися тільки на те, що бачили зовні, — додала друга.

— Значить, тепер ви знаєте трохи більше, ніж учора, — відповів Мартон без докору.

Він не залишився в домі назавжди того ж дня. Спершу повернувся до своєї родини, яка багато років не знала, куди він зник. Але відтоді часто приходив у село.

Він допомагав батькові в полі, приносив книжки, яких у селі майже ніхто не бачив, і щоразу заходив до старої криниці.

Бетсі й Мартон багато розмовляли. Вони сперечалися про те, чи справді жайворонки прокидаються раніше за людей, сміялися з того, як Мартон навчився помічати найменшу калюжу ще за сто кроків, і разом посадили біля криниці вербу.

Минув час. Коли обоє зрозуміли, що хочуть і далі йти життям поруч, вони самі вирішили одружитися.

На весіллі старші сестри прикрасили стіл польовими квітами. Батько виголосив коротку промову, а Мартон поклав біля Бетсіної тарілки маленьку дерев’яну жабку.

— Щоб ти не забувала, яким красенем я був при нашій першій зустрічі, — пожартував він.

Бетсі засміялася:

— Я пам’ятаю. Особливо твоє «ква-а» під дверима.

Кажуть, відтоді в тому селі ніколи не проганяли жаб від криниць. Діти навіть залишали для них маленькі камінці біля води, щоб було де грітися на сонці.

А Бетсі часто повторювала:

— Не поспішай вирішувати, хто перед тобою, тільки тому, що він не схожий на тебе. Іноді найдивовижніше диво починається не з чарів, а з простої доброти.

— Не поспішай вирішувати, хто перед тобою, тільки тому, що він не схожий на тебе. Іноді найдивовижніше диво починається не з чарів, а з простої доброти.