Дивовижний птах

Дивовижний птах

Робоча українська назва: Дивовижний птах

Колись жив імператор, який вирішив збудувати у своєму місті прекрасний храм. Майстри працювали старанно. Камінь за каменем піднімалися стіни, засяяли вікна, виросла висока вежа. Та щойно будівничі завершували її верхівку, вона щоночі осідала, наче невидима рука розбирала зроблене.

Імператор кликав нових майстрів, наказував зміцнювати основу, міняти камінь, додавати балки. Нічого не допомагало.

Однієї ночі йому наснився дивний сон. Над недобудованою вежею кружляв золотавий птах. Він сів на найвищий камінь і заспівав так чисто, що все навколо ніби завмерло. Уві сні імператор почув слова:

— Коли дивовижний птах оселиться біля храму, вежа стоятиме міцно.

Вранці він розповів сон трьом синам.

— Я знайду цього птаха, — одразу сказав старший принц.

Батько дав йому коня, припаси й благословив у дорогу.

Довго їхав принц, поки не дістався лісу. Надвечір він розпалив вогонь, дістав хліб і сів вечеряти. З кущів визирнула руда лисиця.

— Мандрівнику, — промовила вона, — притримай свого пса й поділися зі мною шматочком хліба. Я можу стати тобі в пригоді.

— Ще чого! — засміявся принц. — Сам ледве маю досить.

Він не захотів слухати лисицю й поїхав далі. Незабаром стежка зникла в густому тумані. Принц заблукав, а потім натрапив на зачароване місце, де сам став нерухомою кам’яною постаттю.

Минув час, та старший син не повертався.

Тоді вирушив середній брат. І з ним сталося майже те саме. Він теж зустрів лисицю, теж відмовив їй у їжі й допомозі, а далі збився зі шляху й опинився серед мовчазних кам’яних постатей.

Нарешті молодший син сказав:

— Батьку, дозволь піти мені. Я спробую знайти і птаха, і братів.

Імператор не хотів відпускати останнього сина, та хлопець був спокійний і наполегливий.

— Я не женуся за славою, — сказав він. — Я хочу повернути додому тих, хто зник.

Батько погодився.

У тому самому лісі молодший принц розклав невелике багаття. Ледве він дістав хліб, як з’явилася руда лисиця.

— Мандрівнику, притримай свого пса й поділися зі мною вечерею.

Принц одразу відкликав пса.

— Сідай ближче до вогню. Хліба вистачить на двох.

Він відламав половину своєї паляниці й налив лисиці води в мисочку.

Лисиця поїла, підійшла до самого вогню й раптом навколо неї спалахнуло м’яке зеленкувате світло. За мить на її місці стояв молодий чоловік у дорожньому плащі.

— Не дивуйся, — сказав він. — Я був зачарований. Звільнити мене міг лише той, хто допоможе, не знаючи, що отримає натомість. Ти це зробив. Тепер я допоможу тобі.

— Я шукаю дивовижного птаха, — відповів принц. — І двох моїх братів.

— Я знаю, де вони, — сказав незнайомець. — Але спершу треба знайти птаха. Дорога веде до земель, де стоять зачаровані палаци. Слухай уважно й не бери нічого зайвого.

Вони рушили разом.

За кілька днів перед ними з’явився великий замок. Біля вікна стояла молода жінка. Побачивши мандрівників, вона тихо покликала:

— Зачекайте!

Принц здивувався: вона була з його рідної країни. Колись її родина зникла під час далекої подорожі, а сама дівчина опинилася в цьому зачарованому місці.

— Неподалік є ще один палац, — сказала вона. — Там тримають дивовижного птаха. Вночі варта засинає. Птаха можна винести разом із кліткою, але не торкайся інших коштовностей. І, будь ласка, якщо зможеш, повернися по мене. Я хочу додому.

— Повернуся, — пообіцяв принц.

Уночі він дістався другого палацу. У великій залі стояла клітка, а в ній сидів птах із золотаво-срібним пір’ям. Принц узяв лише клітку, як йому радили, і тихо вийшов.

Та щойно він ступив за ворота, птах розправив крила й заспівав.

Варта прокинулася.

— Тікай! — вигукнув чарівний помічник.

Вони помчали дорогою. Позаду чулося тупотіння коней. Коли переслідувачі вже наближалися, молодий чоловік підняв руку, і між ними виріс густий терновий гай. Ніхто не постраждав, але погоня зупинилася.

— Тепер по дівчину, — сказав принц.

Вони повернулися до першого палацу. Дівчина чекала. Щойно вона переступила поріг, стіни задзвеніли, почали танути в повітрі, а весь величезний палац перетворився на маленьке золоте яблуко.

— Візьми його, — сказала вона. — Це остання ниточка чарів, що тримала мене тут.

Принц поклав яблуко в торбу, і вони вирушили додому.

Дорогою чарівний помічник привів його до галявини, де стояли десятки кам’яних постатей.

Серед них принц упізнав своїх братів.

— Ось вони, — сказав його товариш. — Я можу повернути їм людську подобу. Але пам’ятай: вони не навчилися того, що навчився ти. Доброта не завжди змінює людину відразу.

— Вони мої брати, — відповів принц. — Я не можу залишити їх тут.

Помічник торкнувся каменю гілочкою ліщини. Постаті здригнулися, зігрілися, і обидва брати ожили.

Спершу вони щиро зраділи. Обіймали молодшого, дякували йому, розпитували про птаха. Але що ближче була домівка, то більше в їхніх серцях ворушилася заздрість.

— Що скаже батько? — шепнув старший середньому. — Ми повернемося ні з чим, а він привезе і птаха, і дивовижне яблуко, і врятовану дівчину.

Одного дня вони зупинилися біля ставка. Молодший принц нахилився набрати води. Брати штовхнули його в зарості на березі, де росли зачаровані колючі лози. Вони миттю обплели його ноги й не відпускали.

— Пробач, — пробурмотів середній, відводячи очі.

Старший забрав клітку з птахом, а також золоте яблуко.

Дівчина відмовилася йти з ними добровільно.

— Я скажу правду вашому батькові, — твердо промовила вона.

— Кажи що хочеш, — відповів старший. — Без молодшого брата тобі ніхто не повірить.

Вони повернулися до столиці й оголосили, що саме вони знайшли птаха й урятували дівчину.

Та сталося дивне. Коли клітку внесли до храму, птах мовчав. Вежа знову похилилася. А дівчина не погодилася підтвердити їхню історію.

— Я не стану називати подвигом те, чого ви не робили, — сказала вона.

Вона попросила дозволу жити скромно при дворі й доглядати птахів у саду, доки правда не відкриється.

Тим часом молодший принц залишався біля ставка. Колючі лози не ранили його, але тримали міцно. На другий день він почув кроки.

Дорогою йшов мандрівник, який майже нічого не бачив крізь густу білу імлу, що роками стояла перед його очима.

— Хто тут? — покликав він.

— Людина, якій потрібна допомога, — відповів принц. — А тобі, здається, потрібні очі, що бачать дорогу.

Вони швидко зрозуміли, що можуть допомогти один одному. Мандрівник на дотик знайшов вузол чарівних лоз і розплутав його. Принц став його провідником.

Так вони рушили разом. Один підтримував іншого, другий описував стежку, каміння, дерева й небо.

Увечері вони дісталися до джерела. Вода там була прозора, а навколо росли сріблясті трави. Принц промив натруджені ноги, а мандрівник умив очі.

Вранці обоє прокинулися здоровими. Ноги принца знову слухалися його, а мандрівник побачив сонце так ясно, наче вперше в житті.

— Ми врятували один одного, — сказав він.

— Саме так, — усміхнувся принц. — І це кращий вид чарів.

Вони розійшлися друзями.

Молодший принц не поспішав до палацу в царському одязі. Він переодягнувся простим пастухом і найнявся неподалік столиці. Йому хотілося не помсти, а правди. Він вірив: якщо дивовижний птах справді був призначений для храму, то колись заспіває.

І от одного дня імператор наказав принести птаха до недобудованої вежі. Зібралися придворні, майстри, мешканці міста. Птах сидів мовчки.

Повз площу саме проходив молодий пастух.

Щойно він ступив під арку храму, дивовижний птах підняв голову.

І заспівав.

Спочатку одна тонка нота, потім друга, третя. Мелодія розгорнулася так широко, що люди перестали розмовляти. Каміння вежі ніби стало легшим, але водночас міцнішим. Верхівка вирівнялась і залишилася на місці.

— Хто цей пастух? — вигукнув імператор.

Молодого чоловіка привели до нього.

— Розкажи, хто ти.

Принц поглянув на братів, на дівчину, на золотавого птаха й почав свою історію. Він розповів про ліс, лисицю, чарівного помічника, два палаци, врятовану дівчину, ожилих братів і ставок.

Коли він закінчив, дівчина вийшла вперед.

— Усе було саме так.

Вона дістала золоте яблуко. Поклала його на землю, торкнулася долонею, і в саду на мить з’явився той самий чарівний палац. Усі побачили: її слова правдиві.

Старші брати більше не могли заперечувати.

— Ми заздрили, — тихо сказав середній.

— І зробили те, чого тепер соромимося, — додав старший.

Імператор був суворий.

— Ви втратили право претендувати на престол, доки не навчитеся відповідати за власні вчинки.

Він не наказав карати їх жорстоко. Натомість відправив братів у віддалені землі допомагати відбудовувати мости, дороги й домівки. Там вони мали довести справами, що здатні змінитися.

Молодший принц не просив для них гіршої долі.

— Я хотів повернути братів із каменю не для того, щоб потім знову втратити їх через ненависть, — сказав він.

Дівчина залишилася при дворі вже не як полонянка й не як чиясь нагорода. Вона сама вирішувала, яким буде її життя. З молодшим принцом вони багато розмовляли, разом гуляли садом, згадували дорогу й поступово стали найближчими друзями. Згодом, коли обоє цього захотіли, вони одружилися.

Дивовижний птах оселився у великому саду біля храму. Клітку більше не замикали. Він міг літати, коли хотів, але щовечора повертався на улюблену гілку й співав.

А храмова вежа відтоді більше не падала.

Імператор часто думав про те, як дивно здійснився його сон. Він гадав, що йому потрібен чарівний птах, аби втримати каміння. Та згодом зрозумів: справжню міцність його дому принесли не чари, а зовсім інші речі — доброта до того, від кого нічого не чекаєш, вірність даному слову, сміливість сказати правду й уміння не відповідати злом на зло.

А коли дивовижний птах співав над містом, люди казали:

— Слухайте уважно. Він нагадує нам: те, що тримається лише на силі, рано чи пізно впаде. А те, що збудоване на добрій волі й правді, стоїть довго.

— Слухайте уважно. Він нагадує нам: те, що тримається лише на силі, рано чи пізно впаде. А те, що збудоване на добрій волі й правді, стоїть довго.