Дзеркало з Мацуями

Дзеркало з Мацуями

Робоча українська назва: Дзеркало з Мацуями

Давним-давно в японській провінції Етіґо жила маленька родина: батько, мати й донечка. Їхній дім стояв далеко від великого міста, серед полів, садів і тихих доріг.

Дівчинка росла веселою й доброю. Вона любила слухати мамині історії, допомагала складати речі, носила батькові воду й раділа кожному вечору, коли всі троє збиралися разом.

Одного дня батькові довелося вирушити у справах до столиці. У ті часи така дорога була довгою. Треба було йти пішки багато днів, ночувати в заїжджих дворах і переходити гірські перевали.

Мати допомогла чоловікові зібрати речі й сказала:

— Бережи себе і повертайся скоріше.

А донечка вчепилася за його рукав.

— Татку, я буду слухняною. Тільки привези мені щось зі столиці!

Батько усміхнувся.

— Домовилися.

Він пішов дорогою між соснами, а мати з донькою довго дивилися йому вслід.

Минув майже місяць. І ось одного дня біля воріт з’явилася знайома постать. Батько повернувся додому втомлений, засмаглий, але щасливий.

Донечка кинулася йому назустріч.

— Татку!

— А я обіцяв подарунок, пам’ятаєш?

Із бамбукового кошика він дістав гарну ляльку й коробочку ласощів. Дівчинка була у захваті.

Потім батько вийняв ще одну коробку, перев’язану шнурком.

— А це для тебе, — сказав він дружині.

Усередині лежав круглий металевий диск із ручкою. Один його бік був оздоблений візерунками із соснами та журавлями, а другий блищав так ясно, наче спокійна вода під сонцем.

Мати подивилася на нього й раптом відсахнулася.

— Хтось дивиться на мене!

Батько засміявся.

— Це ти сама. Така річ називається дзеркалом. У столиці ними давно користуються.

Мати ще раз обережно зазирнула в блискучу поверхню. Незнайоме обличчя повторило її рух. Вона нахилила голову, і воно теж нахилило.

— То це справді я? — здивувалася вона.

— Справді ти.

Подарунок був для неї дуже дорогим, бо нагадував про чоловікову далеку подорож. Вона сховала дзеркало у дерев’яну коробочку й берегла його багато років.

Час ішов. Дівчинка виросла. Вона стала так схожа на матір, що батько іноді, дивлячись на неї, згадував перші роки їхнього сімейного життя.

Та одного року в дім прийшла печаль. Мати тяжко захворіла. Родина доглядала її, лікарі намагалися допомогти, але сили поволі залишали жінку.

Одного вечора вона покликала доньку до себе.

— Я хочу залишити тобі одну річ.

Вона дістала ту саму коробочку й передала дівчині дзеркало.

— Пам’ятаєш його?

— Так, мамо.

— Коли тобі стане дуже самотньо, подивися в нього. Ти побачиш там мене. Розкажи мені все, що лежить у тебе на серці. Навіть якщо я не зможу відповісти, уяви, що я поруч і слухаю тебе.

Дівчина міцно притиснула коробочку до грудей.

Незабаром матері не стало. Її відхід був тихим, але для батька й доньки дім наче втратив частину свого світла.

Минали дні. Одного разу дівчина залишилася сама. Їй було особливо сумно, й раптом вона згадала мамині слова.

Вона дістала дзеркало.

У круглій блискучій поверхні з’явилося молоде обличчя з очима, дивовижно схожими на мамині.

Дівчина завмерла.

— Мамо…

Вона не знала, що бачить власне відображення. Дзеркала й досі були рідкістю в їхній місцевості, а сама вона майже ніколи не дивилася в те, що багато років лежало в коробці.

Їй здавалося, що мати справді виконала обіцянку.

Відтоді вранці перед справами й увечері перед сном вона на кілька хвилин діставала дзеркало.

— Сьогодні я допомагала татові, — розповідала вона.

Або:

— Сьогодні мені було сумно. Але я стараюся бути такою доброю, як ти мене вчила.

Обличчя в дзеркалі мовчало, але його лагідний погляд заспокоював дівчину. І що старшою вона ставала, то більше справді нагадувала матір не лише рисами обличчя, а й терпінням та добротою.

Через деякий час батько одружився вдруге. Спочатку нова господиня дому намагалася бути привітною до дівчини. Та згодом їй почало здаватися, що чоловік надто часто згадує першу дружину і надто ніжно ставиться до доньки.

Замість того щоб поговорити про свої почуття, вона почала ревнувати.

Вона помітила, що дівчина щоранку й щовечора усамітнюється у своїй кімнаті та довго дивиться на щось блискуче. Не розібравшись, що це, мачуха вигадала собі найстрашніше пояснення.

— Вона, мабуть, сердиться на мене й робить якісь чари, — сказала вона чоловікові. — Я бачила, як вона щось ховає і шепоче перед ним.

Батькові важко було в це повірити.

— Моя донька ніколи не бажала нікому зла.

Та сумнів уже закрався в його серце. Він вирішив сам дізнатися правду.

Наступного разу, коли дівчина зачинилася в кімнаті, батько тихо відсунув двері. Вона саме тримала дзеркало й дивилася в нього.

Побачивши батька, дівчина зніяковіла й швидко сховала дзеркало в рукав. Адже мамину останню обіцянку вона нікому не розповідала.

— Що ти ховаєш? — суворо запитав батько.

Дівчина розгубилася.

— Нічого поганого, татку.

— Тоді покажи мені.

Вона дістала круглий диск.

Батько одразу впізнав його.

— Це ж дзеркало, яке я колись привіз твоїй мамі! Чому ти щодня дивишся в нього?

І тоді дівчина розповіла все: про мамині останні слова, про самотні вечори і про обличчя, яке нібито приходило до неї з дзеркала.

— Якщо не віриш, подивися, — сказала вона. — Ось мама.

Вона піднесла дзеркало перед собою.

Батько глянув і раптом усе зрозумів.

У дзеркалі відбивалося обличчя його доньки. Але вона була настільки схожа на матір у молодості, що дитяче серце легко повірило: це мама повертається її підтримати.

Батькова суворість одразу зникла.

— Донечко… пробач мені. Ти дивилася на власне обличчя. Але, мабуть, твоя мама знала, що з роками ти станеш на неї схожа. Вона залишила тобі не просто дзеркало. Вона залишила спосіб пам’ятати її любов.

Дівчина здивовано подивилася ще раз.

— То це я?

— Ти. І в тобі справді багато від неї.

У дверях тихо стояла мачуха. Вона почула всю розмову і зрозуміла, як несправедливо судила дівчину.

Вона зайшла до кімнати й низько схилила голову.

— Я помилилася. Я дозволила ревнощам вигадати те, чого не було. Пробач мене, будь ласка.

Дівчина мовчала лише мить, а потім простягнула їй руку.

— Давай почнемо спочатку.

Відтоді в домі стало спокійніше. Мачуха справді змінила своє ставлення, батько навчився не вірити підозрам без розмови, а дівчина й далі берегла мамине дзеркало.

Тепер вона знала, що бачить у ньому себе.

Та щоразу, коли дивилася на своє відображення, згадувала мамині слова, її голос і лагідність.

І з роками зрозуміла одну просту річ: іноді люди, яких ми любили, залишаються поруч не в чарівних предметах, а в тому доброму, чого вони нас навчили.

І з роками зрозуміла одну просту річ: іноді люди, яких ми любили, залишаються поруч не в чарівних предметах, а в тому доброму, чого вони нас навчили.