Джек і бобове стебло

Джек і бобове стебло

Робоча українська назва: Джек і бобове стебло

Жили колись у маленькій хатині вдова та її син Джек. Багатства вони не мали. Найціннішим у господарстві була біла корівка Молочка, яка багато років давала їм молоко.

Та одного ранку Молочка не дала ані краплі.

— Що ж нам тепер робити? — засмутилася мама.

— Я відведу її на ярмарок і продам, — сказав Джек. — За гроші купимо борошна, насіння й усього найнеобхіднішого.

Він попрощався з корівкою й повів її дорогою до міста.

Не пройшов Джек і половини шляху, як зустрів дивного старого в зеленому капелюсі.

— Гарна в тебе корівка, хлопче. Куди ведеш?

— На ярмарок продавати.

Старий уважно подивився на Джека.

— А що скажеш про обмін?

Він розтиснув долоню. На ній лежали п’ять великих бобів.

Джек розсміявся.

— П’ять бобів за корову?

— Не простих, — відповів старий. — Чарівних. Посадиш увечері — до ранку побачиш диво.

Джек був допитливий і легко захоплювався незвичайними речами. Він довго дивився на блискучі боби, а тоді погодився на обмін.

Коли хлопець повернувся додому й показав мамі свою покупку, вона не зраділа.

— Джеку! Ми сподівалися отримати гроші на їжу, а ти приніс п’ять бобів!

Вона сердито відчинила вікно й викинула боби в сад.

Того вечора Джек ліг спати голодний і засмучений.

А вночі сталося диво.

Один біб пустив паросток. Паросток став лозою. Лоза піднялася вище даху, потім вище старого дуба, потім вище церковної вежі.

Вона росла й росла, поки не зникла в хмарах.

Вранці сонячне світло в кімнаті було зеленуватим.

Джек визирнув у вікно й завмер.

— Мамо! Подивися!

Перед хатою височіло величезне бобове стебло. Його листки були завбільшки з ковдру, а товсте стебло тягнулося просто до неба.

Джек не міг встояти перед цікавістю.

— Я тільки подивлюся, куди воно веде.

Він ухопився за стебло й почав дертися вгору.

Дедалі вище. Дахи стали маленькими. Поля перетворилися на клаптики. Нарешті Джек проліз крізь шар білих хмар і побачив широку дорогу.

Дорога вела до величезного будинку.

Двері були такі високі, що Джек ледве діставав до нижньої дошки.

Він постукав.

Двері відчинила велетка. Вона була велетенська, звісно, але говорила тихо.

— Хлопчику, як ти сюди потрапив?

— Я піднявся бобовим стеблом. І дуже зголоднів.

Велетка дала йому хліба та кухоль молока.

Та раптом будинок затремтів.

Туп! Туп! Туп!

— Це мій чоловік, — прошепотіла вона. — Він не любить несподіваних гостей. Краще сховайся.

Джек заліз у велику шафу.

У кімнату ввійшов велетень.

— Фі-фай-фо-фам! — прогримів він. — Чую, хтось чужий заходив до нас!

— Тобі здається, — відповіла велетка й поставила перед ним сніданок.

Після їжі велетень приніс кілька мішків із золотими монетами. Він висипав їх на стіл, довго рахував, а потім задрімав.

Джек визирнув із шафи.

На столі сяяло золото. Хлопець подумав про порожню комору вдома й про маму.

Не роздумуючи як слід, він схопив невеликий мішечок і тихо вибіг із будинку.

Джек спустився стеблом і показав золото мамі.

Вона зраділа, що син повернувся неушкодженим, але насупилася, почувши, звідки взявся мішок.

— Чужі речі не стають нашими тільки тому, що вони нам потрібні, — сказала вона.

Джек опустив очі.

Та золото вже було в них, а жити було ні з чого. Вони використали його дуже ощадливо.

Минув час. Джек знову став дивитися на бобове стебло.

— Мені треба хоча б зрозуміти, що це за місце, — сказав він собі.

І знову поліз угору.

Велетка впізнала його.

— Ти вже був тут. Після твого візиту зникло золото.

Джек почервонів.

— Я знаю. Я вчинив необачно.

Не встиг він сказати більше, як знову загриміли велетенські кроки. Велетка сховала хлопця.

Цього разу велетень приніс дивовижну курочку.

— Неси золоте яйце! — наказав він.

Курочка кудкудакнула й знесла маленьке золоте яйце.

Джек не міг відвести очей.

Коли велетень заснув, хлопець знову піддався спокусі. Він узяв курочку й побіг.

Удома мама лише похитала головою.

— Джеку, чарівні речі не роблять поганий вибір хорошим.

Хлопець розумів це. Та водночас завдяки курочці їм більше не загрожував голод.

— Я більше туди не піду, — пообіцяв він.

Але минуло кілька тижнів, і цікавість знову перемогла.

Утретє Джек піднявся до хмарного краю.

Цього разу він не став стукати у двері, а обережно заглянув усередину.

Велетень сидів за столом. Перед ним стояла золота арфа.

— Грай! — наказав він.

Струни самі задзвеніли, й кімната наповнилася такою прекрасною музикою, що Джек забув про все на світі.

Коли велетень заснув, хлопець підійшов ближче.

— Якби мама почула цю музику… — прошепотів він.

Він підняв арфу.

І тут вона голосно вигукнула:

— Хазяїне! Хазяїне!

Велетень прокинувся.

— Стій!

Джек кинувся до дверей.

Туп! Туп! Туп!

Велетень біг слідом.

Хлопець дістався бобового стебла й почав швидко спускатися.

— Мамо! — закричав він, коли земля вже була близько. — Принеси сокиру!

Мама вибігла з хатини.

Над хмарами показалася величезна голова велетня.

Джек уже хотів замахнутися сокирою, але раптом зупинився.

Якщо рубати зараз, велетень упаде з висоти.

— Назад! — гукнув Джек. — Я зріжу стебло, щойно ви повернетеся на хмари!

Велетень побачив сокиру, відчув, як тонке стебло гойдається під його вагою, і вирішив не ризикувати. Він сердито загуркотів, але почав підійматися назад.

Коли його ноги зникли в хмарах, Джек кілька разів ударив сокирою по стеблу.

Трісь!

Величезна лоза повільно нахилилася, впала на поле й розсипалася на звичайні зелені стебла.

Шлях до хмарного краю зник.

Джек стояв, тримаючи золоту арфу, і важко дихав.

— Я мало не накликав біду через цікавість і бажання мати більше, — сказав він.

Мама обійняла його.

— Добре, що ти це зрозумів.

Відтоді Джек більше не шукав дороги до велетня.

Золота курочка допомогла їм жити без нужди, але Джек ніколи не змушував її нести більше, ніж вона могла. Арфа співала вечорами біля вогню, а частину золота вони витратили на господарство й допомогу тим, кому було важко.

І щоразу, коли Джек бачив звичайний біб, він згадував зелену дорогу до хмар і думав про те, що найдивовижніша пригода може навчити не лише сміливості, а й відповідальності за власні рішення.

І щоразу, коли Джек бачив звичайний біб, він згадував зелену дорогу до хмар і думав про те, що найдивовижніша пригода може навчити не лише сміливості, а й відповідальності за власні рішення.