Дзвін

Дзвін

Робоча українська назва: Дзвін

У великому місті були вузькі вулички, високі будинки, крамниці, карети й стільки голосів, що інколи люди не чули навіть власних кроків.

Та щовечора, коли сонце вже торкалося дахів і небо ставало золотавим, над міським шумом на одну коротку мить здіймався дивний звук.

Бом-м-м...

Глибокий, чистий і далекий.

— Дзвін! — казали люди. — Десь дзвонить вечірній дзвін.

Але ніхто не знав, де саме.

У центрі міста звук майже одразу губився серед коліс, розмов і грюкоту дверей. Зате на околиці, де між будинками вже виднілися городи, сади й поля, його було чути значно краще.

Бом-м-м...

Здавалося, дзвін лунав із лісу.

Люди зупинялися, дивилися на темно-зелену смугу дерев і на хвилинку ставали тихішими. Комусь згадувався дім. Комусь — дитинство. А хтось просто не міг пояснити, чому від цього звуку хотілося вдихнути глибше.

Зрештою містяни вирішили знайти таємничий дзвін.

Багатші поїхали до лісу в екіпажах, інші пішли пішки. Та дорога виявилася довшою, ніж усі очікували.

На узліссі росли старі верби. Їхні довгі гілки гойдалися над травою, і мандрівники вирішили, що вже зайшли дуже далеко.

— Напевно, дзвін десь тут, — сказали вони.

Невдовзі один кмітливий кондитер поставив під вербами ятку з тістечками й лимонадом.

— Хто шукає дзвін, тому потрібне підкріплення! — оголосив він.

Потім поруч з’явилася ще одна ятка. Над нею для краси повісили маленький металевий дзвіночок.

Дзень-дзелень!

— Ось він! — раділи деякі відвідувачі.

Та маленький дзвіночок дзенькав тонко й весело, а той, вечірній, звучав зовсім інакше.

Бом-м-м...

Ніби кликав із глибини лісу.

Дехто повертався в місто й розповідав, що бачив дивовижні місця. Один чоловік навіть написав велику поему про невидимий дзвін. Інший запевняв, що звук видає величезна мудра сова в дуплі старого дерева.

— Вона стукає дзьобом по стовбуру, ось і вся таємниця, — пояснював він.

Йому навіть дали жартівливе почесне звання Головного Знавця Дзвону.

Та коли люди питали:

— Ви бачили ту сову?

Він відповідав:

— Ну... майже.

— А чули, як вона стукає?

— Не зовсім.

— То звідки ви знаєте?

— Я дуже довго про це думав.

І всі залишалися такими ж мудрими, як і раніше.

Минув час.

Одного ясного дня група юнаків і дівчат вийшла з міста після важливої урочистості. День був особливий: вони відчували, що стали трохи дорослішими, а світ навколо раптом здавався більшим, ніж учора.

Саме тоді з лісу долинуло:

Бом-м-м...

Так ясно, ніби невидимий дзвін чекав саме на них.

— Ходімо шукати! — запропонував хтось.

Майже всі погодилися.

Спочатку було легко. Сонце світило крізь листя, птахи перекликалися над головами, а друзі йшли разом і співали.

Та згодом стежка стала вужчою.

Двоє наймолодших стомилися й повернулися додому. Ще кілька друзів зупинилися плести вінки з квітів.

Коли компанія дійшла до знайомих верб і кондитерської ятки, хтось махнув рукою:

— Та навіщо йти далі? Може, ніякого дзвону взагалі немає. Гарно погуляли — і досить.

І саме в цю мить із глибини лісу долинув особливо чистий звук.

Бом-м-м...

Кілька шукачів усе ж рушили далі.

За вербами починався справжній ліс. Там пахло мохом, яблуневим листям і вологою землею. Між деревами росли анемони, ожина й дикі трави. Десь дзюркотіло джерело.

— Може, це вода так звучить? — припустив один із хлопців і залишився послухати.

Інші пішли вперед.

Незабаром вони побачили маленьку хатинку з гілок і кори. Над дверима висів крихітний дзвіночок.

Дзень-дзень.

— Знайшли! — вигукнули майже всі.

Але один юнак, королівський син, похитав головою.

— Ні. Цей звук милий, але не той. Великий дзвін чути здалеку, і від нього ніби весь ліс стає просторішим.

— Тобі завжди треба шукати щось складніше, — засміялися друзі.

Вони залишилися біля хатинки, а юнак пішов далі сам.

Чим глибше він заходив у ліс, тим менше чув місто. Зник гуркіт коліс. Зникли людські голоси. Навіть дзенькіт маленького дзвіночка розтанув позаду.

Лише час від часу долинало:

Бом-м-м...

Ніби звук ішов звідкись зліва, звідти, де билося серце.

Раптом у кущах зашурхотіло, і на стежку вийшов інший хлопець. Юнак одразу його впізнав. Це був той самий хлопчина з їхньої групи, який спочатку не зміг піти з усіма.

На святкову урочистість він позичив гарний одяг і черевики, а після неї мусив повернути їх власникові. Тому хлопець спершу побіг до міста, перевдягнувся у свою просту куртку, взув дерев’яні черевики й лише тоді вирушив до лісу.

— Ти все-таки прийшов! — зрадів королівський син. — Ходімо разом.

Хлопець подивився на свій простий одяг, потім на ошатну куртку співрозмовника й трохи засоромився.

— Я, мабуть, піду своєю стежкою, — сказав він. — Мені здається, звук веде праворуч.

— А мені — ліворуч, — відповів юнак.

Вони побажали одне одному удачі й розійшлися.

Королівський син ішов далі. Ліс ставав усе дивовижнішим. На галявинах паслися олені. У тихих озерцях плавали білі лебеді. Крізь листя пробивалися сонячні промені, і краплини на траві світилися, ніби дрібне скло.

Кілька разів юнак думав:

«Ось тут! Дзвін точно десь поруч!»

Та звук знову линув далі.

Нарешті сонце почало сідати.

— Я не знайшов дзвону, — тихо сказав юнак. — Але хочу хоча б побачити захід сонця з висоти.

Він піднявся на великий кам’янистий пагорб.

І завмер.

За лісом відкривалося море.

Величезне. Сріблясто-синє. Воно простягалося аж до самого неба. Сонце опускалося до обрію, і вода ловила його золоті та червоні відблиски.

Вітер проходив верхівками дерев.

Ш-ш-ш-ш...

Хвилі накочувалися на берег.

Гу-у-ух...

Птахи подавали останні вечірні голоси.

І раптом усі ці звуки ніби з’єдналися.

Бом-м-м...

Юнак усміхнувся.

Перед ним не було ані дзвіниці, ані мотузки, ані великого металевого дзвона.

А звук був.

Не в одному місці — всюди.

У вітрі.

У морі.

У вечірньому небі.

У тиші між двома хвилями.

І тут на пагорбі з іншого боку з’явився хлопець у дерев’яних черевиках.

Він теж прийшов.

Своєю стежкою.

Обидва здивовано подивилися один на одного, а потім засміялися.

— Ти чув його? — запитав королівський син.

— Чув, — відповів хлопець.

— І знайшов?

Хлопець глянув на море, ліс і перші зорі.

— Думаю, так. Тільки це не зовсім той дзвін, який можна повісити на вежу.

Вони стали поруч.

Один був у гарному одязі, другий — у простій куртці й дерев’яних черевиках. Але тут, на висоті, це не мало жодного значення. Перед ними було одне море, над ними — одне небо, і обидва чули той самий звук.

Бом-м-м...

Темрява повільно опускалася на дерева. Над морем одна за одною засвічувалися зорі.

І хлопці зрозуміли ще одну річ.

Іноді всі шукають диво в одному й тому самому місці. Біля першої верби. Біля ятки з тістечками. Під маленьким дзвіночком. У чужих поясненнях.

Але справжній пошук починається тоді, коли не боїшся пройти трохи далі й почути сам.

Наступного дня вони повернулися до міста.

— Ну то де висить дзвін? — одразу запитали люди.

Хлопці переглянулися.

— Якщо скажемо, ви нам не повірите, — відповіли вони.

— Покажіть дорогу!

— Дорога в кожного може бути своя.

І більше вони нічого не пояснювали.

А ввечері місто знову загуло голосами й колесами.

Сонце схилилося за дахи.

І на одну коротку мить над усім шумом пролунав той самий далекий звук:

Бом-м-м...

Хтось не звернув уваги.

Хтось поспішав у справах.

А хтось зупинився, підняв голову й прислухався.

А хтось зупинився, підняв голову й прислухався.