Енн із Зелених Дахів

Енн із Зелених Дахів

Метью Катберт їхав до станції Брайт-Рівер по хлопчика-сироту, якого вони з сестрою Маріллою вирішили взяти до себе на ферму. Їм потрібен був помічник, достатньо дорослий для нескладної роботи й достатньо юний, щоб звикнути до нового дому.

Але на платформі не було жодного хлопчика. Там сиділа худенька дівчинка років одинадцяти з рудими косами, веснянками, старенькою валізою і такими живими очима, ніби в них одночасно відбивалося пів світу.

— Ви, мабуть, містер Метью Катберт із Зелених Дахів? — запитала вона. — Я так рада, що ви приїхали! Я вже думала, що доведеться ночувати на дикій вишні. Це було б трохи страшно, зате в місячному світлі можна було б уявити, що живеш у мармуровому палаці.

Метью був людиною мовчазною, але дорогою додому дівчинка, яку звали Енн Ширлі, говорила за двох. Вона дала нові назви ставку, алеї й лісу, милувалася яблунями й раз у раз повторювала, яке це щастя — кудись належати.

Коли вони приїхали, Марілла одразу зрозуміла, що сталася помилка.

— Ми чекали хлопчика.

Енн зблідла.

— То ви мене не хочете?

Її розпач був такий щирий, що навіть практична Марілла відчула, як у серці щось здригнулося. Спершу вона збиралася повернути дівчинку, та за кілька днів стало ясно: Енн уже встигла заповнити тихий будинок голосом, питаннями й дивними назвами. Метью без пояснень став на її бік. Зрештою Марілла сказала, що Енн залишиться.

Так Зелені Дахи вперше стали справжнім домом для дитини.

Енн дуже хотіла поводитися добре, але її уява часто бігла швидше за розсудливість. Коли сусідка місіс Рейчел Лінд сказала, що руде волосся й веснянки не прикрашають дівчинку, Енн вибухнула обуренням і наговорила їй зайвого. Марілла змусила її вибачитися. Енн перетворила вибачення на таку урочисту промову, що місіс Лінд ледве стримала усмішку.

Найкращою подругою Енн стала Діана Баррі. Вони присягнулися дружити вічно, дали клятві надзвичайно серйозну назву і проводили разом кожну вільну хвилину.

Одного разу Марілла дозволила запросити Діану на чай. Енн хотіла почастувати її малиновим напоєм, але переплутала пляшки й налила смородинового вина. Діані стало зле, а її мати вирішила, що Енн зробила це навмисно, і заборонила дівчатам бачитися.

Для Енн це була справжня трагедія. Та невдовзі захворіла молодша сестричка Діани. Дорослі розгубилися, а Енн згадала, як колись доглядала дітей у родині, де жила до сиротинця. Вона швидко допомогла дівчинці дочекатися лікаря. Після цього місіс Баррі зрозуміла, що Енн не легковажна пустунка, а добра й кмітлива дитина, і дозволила подругам знову зустрічатися.

У школі в Енн був особливий суперник — Гілберт Блайт. У перший же день він смикнув її за косу й назвав Морквинкою. Енн, для якої руде волосся було найболючішою темою у світі, розлютилася й розбила об його голову грифельну дошку.

Гілберт одразу попросив пробачення, але Енн вирішила не розмовляти з ним ніколи. Відтоді вони змагалися в навчанні. Якщо Гілберт був першим з арифметики, Енн мусила наздогнати його з літератури. Якщо Енн отримувала найкращу оцінку, Гілберт наступного разу працював ще старанніше. Їхня сварка, хоч вони цього й не визнавали, зробила обох сильнішими учнями.

Удома Метью потайки пишався Енн. Він майже ніколи не сперечався з Маріллою, але одного разу твердо заявив, що Енн потрібна гарна сукня з пишними рукавами, як у інших дівчат. Сам він купити її не зумів, бо страшенно соромився розмовляти з продавчинями, та попросив допомоги у місіс Лінд. Коли Енн побачила нову сукню, вона світилася від щастя не через самі рукави, а тому, що Метью помітив її маленьку мрію.

Роки минали. Енн навчилася менше поспішати з висновками, хоча не перестала вигадувати. Вона вже не була самотньою сиротою зі старою валізою. У неї були Марілла, Метью, Діана, друзі, школа, яблуневий сад і власна кімната під дахом.

Учителька міс Стейсі помітила здібності Енн і запропонувала їй готуватися до вступу в Королівську академію. Енн взялася до навчання з усією своєю пристрастю. Гілберт теж готувався, і їхнє давнє суперництво стало вже не сваркою, а мовчазним викликом одне одному.

Енн успішно вступила до академії, а згодом здобула стипендію, яка відкривала їй шлях до подальшого навчання в коледжі. Здавалося, попереду лежить широка дорога.

Та саме тоді Зелені Дахи спіткало горе. Метью, її тихий, добрий Метью, раптово помер. Дім, де він завжди був поруч, став незвично порожнім.

Енн уперше зрозуміла, що дорослішання — це не лише нові можливості. Це ще й уміння нести любов далі, коли тієї людини вже немає поруч.

Невдовзі погіршився зір Марілли. Лікар попередив: якщо вона перенапружуватиметься, може втратити його зовсім. Марілла вирішила продати Зелені Дахи, бо сама не впорається з господарством.

Енн довго не вагалася. Вона відмовилася від стипендії й вирішила залишитися вдома, працювати вчителькою та допомагати Маріллі.

— Я не відмовляюся від майбутнього, — сказала вона. — Просто моя дорога повернула в інший бік.

Спочатку вільне місце в школі Авонлеї мали віддати Гілбертові. Та, почувши про рішення Енн, він добровільно поступився їй місцем і погодився викладати в сусідньому селі.

Коли Енн дізналася про це, вона зустріла його дорогою й сама зупинилася.

— Дякую тобі, Гілберте. Це дуже добрий вчинок.

— То ми нарешті можемо бути друзями? — запитав він.

Енн простягнула руку.

Стара образа, що тягнулася від зламаної дошки й слова «Морквинка», раптом здалася їй зовсім дитячою.

Увечері вона повернулася до Зелених Дахів. Попереду не було того життя, яке вона колись намалювала собі в уяві. Але були Марілла, школа, друзі, книги, вечірнє небо над Авонлеєю й безліч доріг, яких вона ще не знала.

Колись Енн боялася, що нікому не потрібна. Тепер вона знала інше: дім — це не місце, куди тебе випадково привезли. Це місце, яке ти полюбив настільки, що готовий залишитися, коли воно потребує тебе.

Колись Енн боялася, що нікому не потрібна. Тепер вона знала інше: дім — це не місце, куди тебе випадково привезли. Це місце, яке ти полюбив настільки, що готовий залишитися, коли воно потребує тебе.