Фанча і сорока

Фанча і сорока

Робоча українська назва: Фанча і сорока

За високими горами, де сніг на вершинах іноді лежить навіть улітку, було велике прозоре озеро.

Уранці воно ставало рожевим від світанку. Вдень у ньому плавало синє небо. А ввечері вода темнішала, і кожна зірка відбивалася так чітко, ніби хтось розсипав по озеру жменю срібних зернят.

Старі оповідачі казали, що колись це місце було таким прекрасним, що його помітили навіть три небесні сестри.

— Подивіться, — сказала старша. — Які гори!

— А яке озеро! — вигукнула середня.

Наймолодша нічого не сказала. Вона просто дивилася вниз і усміхалася.

Сестри спустилися до води й оселилися біля берега. Вони любили слухати очерет, збирати квіти на схилах і спостерігати, як у чистій воді ковзають хмари.

Та найбільше вони полюбили сорок.

Сороки тут були сміливі й цікаві. Вони прилітали зовсім близько, сідали на каміння, перестрибували з гілки на гілку і дзенькотіли своїми голосами, ніби обговорювали всі новини світу.

— Ці птахи нічого не пропускають, — сміялася середня сестра.

— Значить, треба поводитися добре, — відповідала наймолодша. — Бо завтра про наші витівки знатиме весь ліс.

Одного ранку сестри побачили високо в небі сороку. Вона кружляла над озером і тримала в дзьобі яскраво-червоний плід.

Птах спустився нижче, ще нижче, а тоді поклав плід на одяг наймолодшої сестри.

— Це тобі, — сказала старша.

— А може, всім нам? — заперечила наймолодша.

Вона розділила плід на три частини.

Він виявився солодким, соковитим і мав такий свіжий аромат, ніби в ньому змішалися ранковий мороз, літній дощ і запах квітучих трав.

— Гарний подарунок, — сказала середня сестра.

А сорока тричі облетіла їх і зникла за горами.

Невдовзі в наймолодшої сестри народився син. У старій легенді його назвали Золотим Стеблом Роду, бо рідні вірили, що хлопчик виросте людиною, здатною об’єднувати інших.

Та мати казала йому простіше:

— Не думай, що незвичайне походження робить когось кращим. Якщо тобі дано більше сил, більше знань чи більше можливостей, то й відповідальності в тебе більше. Справжня шляхетність видна не в імені, а у вчинках.

Хлопчик запам’ятав ці слова.

Він ріс серед гір і води. Умів слухати довше, ніж говорити, помічав, коли двоє людей сваряться через одну й ту саму річ, просто називають її різними словами, і ніколи не сміявся з того, хто знав менше за нього.

Коли він став дорослим, настав час залишити озеро.

Мати благословила його в дорогу, а сороки довго летіли над човном, яким він спускався річкою.

Юнак узяв собі ім’я Фанча.

Нижче за течією він дістався землі, де три громади давно ворогували між собою. Вони сперечалися через пасовиська, воду й старі образи. Уже ніхто як слід не пам’ятав, із чого все почалося, зате кожен міг годинами пояснювати, чому винні сусіди.

Фанча причалив до берега без зброї.

— Ти чий? — одразу запитали його люди першої громади.

— Нічий, — відповів він. — Я щойно приплив.

— Тоді краще стань нашим. Другі нестерпні.

За кілька кроків люди з другої громади вже кричали:

— Не слухай їх! Це вони нестерпні!

А третя громада взагалі заявила:

— І перші, і другі однаково галасливі. Іди до нас.

Фанча сів на великий камінь.

— Добре. Розкажіть по черзі, що сталося.

До вечора він вислухав усіх.

Наступного дня попросив показати пасовиська.

Ще через день оглянув струмок, через який точилася найгучніша суперечка.

— Води тут вистачить усім, — сказав він. — Якщо розчистити старий канал.

— А хто працюватиме? — запитали перші.

— Другі! — вигукнули треті.

— Треті! — вигукнули другі.

Фанча похитав головою.

— Ось тому ваш канал і заріс. Завтра я починаю сам.

На світанку він прийшов із лопатою.

Спочатку до нього приєднався один хлопець. Потім дві жінки принесли кошики для мулу. Потім прийшли люди з другої громади. Під обід з’явилися й треті.

За кілька днів вода знову пішла старим руслом.

Тоді Фанча запропонував розмітити час користування пасовищами, а біля річки влаштувати спільний ринок.

Люди здивувалися: виявилося, що набагато вигідніше торгувати одне з одним, ніж без кінця сваритися.

— Будь нашим головним старійшиною, — попросили вони Фанчу.

— Лише за однієї умови, — відповів він. — Я не буду вирішувати все сам. У кожної громади буде голос.

Так навколо спільного ринку поступово виросло місто.

Минали роки. Фанча створив родину, виховав дітей і завжди повторював їм слова своєї матері:

— Ім’я нічого не варте без добрих учинків.

А сорока стала для його дому особливим птахом. Коли вона сідала на дах, діти казали:

— Новини прилетіли!

Та спокій триває не вічно. Одного року з далеких земель прийшли озброєні загони. Почалася тривога. Родини роз’їхалися в різні боки, дороги спорожніли, і багато людей загубили одне одного в метушні.

Серед них був молодий Фанча, онук першого Фанчі, названий на його честь.

Він відстав від своїх і опинився один на широкій рівнині. Позаду наближалися вершники.

Попереду темнів ліс.

Юнак побіг до дерев.

Гілки били по плечах. Сухе листя шаруділо під ногами. Вершники були вже зовсім близько.

Фанча зрозумів, що не встигне далеко втекти.

Тоді він притулився спиною до темного стовбура і завмер.

Не рухатися.

Не дихати голосно.

Не хруснути жодною гілочкою.

І раптом почув над головою знайоме:

— Чек-чек-чек!

На його волосся сіла сорока.

Фанча ледь не засміявся від несподіванки, але втримався.

Птах сидів спокійно, ніби юнак був не людиною, а старим пеньком, на якому вона відпочиває щодня.

Вершники влетіли до лісу.

— Куди він подівся?

— Дивіться за деревами!

Один із них глянув просто в бік Фанчі.

Юнак не ворухнувся.

Вершник побачив темний стовбур, нерухому постать і сороку зверху.

— Тут лише дерево, — сказав він і поїхав далі.

Коли стукіт копит стих, сорока легенько дзьобнула Фанчу у волосся.

— Добре, добре, я зрозумів, — прошепотів він. — Можна йти.

Птах перелетів на нижню гілку, потім на наступну. Фанча пішов за ним.

Так сорока вивела його з лісу до стежки, що вела в безпечну долину.

Через кілька днів він знайшов своїх рідних.

Коли небезпека минула, Фанча повернувся додому. Він не розповідав, що сам урятувався завдяки сміливості чи хитрості.

— Я просто вчасно завмер, — казав він. — А одна сорока зробила решту.

Відтоді в родині ще дужче берегли цих птахів.

Минуло багато поколінь. І старі оповідачі переказували дітям історію про прозоре озеро, небесних сестер, червоний плід і двох Фанчів.

Та найбільше дітям подобалася одна мить: юнак стоїть у темному лісі, серце гупає, вершники наближаються, і раптом на його голову сідає сорока.

Маленька пташка, яка нічого не обіцяла, нічим не вихвалялася, а просто опинилася поруч саме тоді, коли була потрібна.

Можливо, тому ця стара історія й запам’яталася: іноді велика допомога прилітає на дуже легких крилах.

Можливо, тому ця стара історія й запам’яталася: іноді велика допомога прилітає на дуже легких крилах.