Фаркуар Макнілл

Фаркуар Макнілл

Робоча українська назва: Фаркуар Макнілл

Точне першоджерело: The Scottish Fairy Book — Elizabeth W. Grierson, Project Gutenberg #37532, https://www.gutenberg.org/ebooks/37532

Колись у Шотландії жив молодий хлопець на ім’я Фаркуар Макнілл. Він був працьовитий, веселий і завжди охоче брався до справи. Одного дня Фаркуар найнявся працювати на ферму, а вже першого вечора господиня попросила його про невеличку послугу.

— Фаркуаре, будь ласка, сходи за пагорб до сусідньої хати й позич сито. Моє зовсім продірявилося, а мені треба просіяти борошно.

— Звісно, сходжу, — відповів хлопець.

Господиня вийшла з ним на ґанок і показала стежку.

— Іди просто нею через пагорб. Не звертай убік. Хату побачиш здалеку, там у вікні горітиме світло.

Фаркуар рушив у дорогу. Ніч була тиха, небо темне, а на схилах подекуди лежав сріблястий туман. Хлопець ішов собі, насвистуючи, аж раптом побачив ліворуч маленький вогник.

«Оце, мабуть, і є та хата», — подумав він.

Про слова господині не звертати зі стежки Фаркуар забув і пішов просто до світла.

Здавалося, воно вже зовсім близько. Та раптом нога хлопця зачепилася за корінь. Фаркуар похитнувся, ступив ще крок і… провалився вниз.

Він летів зовсім недовго, але йому здалося, ніби цілу вічність. А тоді м’яко приземлився просто посеред великої підземної зали.

Фаркуар підвів голову й завмер від подиву.

Навколо були феї.

Дві старенькі в білих очіпках мололи зерно між круглими каменями. Дві молодші збирали борошно й пекли над торф’яним вогнем круглі коржики. А посеред зали танцювала ціла юрба маленьких ельфів і духів. На виступі скелі сидів смаглявий музика й грав на крихітній волинці.

Коли Фаркуар упав до них, усі на мить зупинилися.

— Добрий вечір, — невпевнено сказав він.

Феї переглянулися, а потім чемно вклонилися.

— Якщо вже прийшов, сідай, — мовила одна.

Але Фаркуар дуже любив танці.

— А можна краще я потанцюю з вами?

Феї здивувалися, та дозволили.

Заграла волинка. Фаркуар став у коло. Спочатку він просто повторював кроки за іншими, потім закрутився швидше, ще швидше… і незчувся, як забув про все на світі.

Забув про сито.

Забув про ферму.

Забув навіть про дорогу додому.

Йому здавалося, що він завжди жив у цій підземній залі, танцював під волинку й сміявся разом із феями.

Минув час.

Скільки саме — Фаркуар не знав.

Він навчився тихо бігати по росі, знаходити мед у квітах, літати нічним повітрям разом із маленькими духами й повертатися до пагорба ще до світанку.

Однієї ночі феї вирішили вирушити в далеку подорож.

— Полетімо до самого Місяця! — вигукнув хтось.

І вся компанія піднялася над пагорбами.

Фаркуар летів поруч із молодою феєю, слухав її смішні історії й так захопився розмовою, що перестав дивитися вперед.

Раптом — бух!

Він зачепився за димар якоїсь хати й застряг у солом’яному даху.

— Ей! Зачекайте! — прошепотів він.

Та його друзі вже полетіли далеко й нічого не помітили.

Фаркуар почав обережно виплутуватися. І тут заглянув у димар.

Унизу, біля теплого вогню, сиділа молода жінка й колисала немовля.

Малюк позіхнув, потягнувся й заснув у неї на руках.

Колись Фаркуар дуже любив дітей. І тепер у його серці раптом ворухнулося щось давнє, людське й добре.

— Нехай буде тобі спокій і захист, маленький, — тихо сказав він.

Щойно ці слова злетіли з його вуст, чарівний туман у голові розвіявся.

Фаркуар згадав усе.

Ферму.

Господиню.

Стежку через пагорб.

І сито, по яке він так і не дійшов.

— Ой лишенько! — прошепотів він. — Вона ж, мабуть, давно мене чекає!

Він швидко спустився з даху й побіг назад.

Та дорога виявилася дивною.

Там, де колись було чисте поле, ріс густий гай. Там, де стояла низька кам’яна огорожа, тягнулася стара дорога. А ферми він узагалі не міг знайти.

Фаркуар ходив туди-сюди й дедалі більше дивувався.

Нарешті побачив старого чоловіка, який лагодив дах невеликої хатини.

— Перепрошую! — гукнув Фаркуар. — Ви не знаєте, де тут ферма, що стояла за пагорбом? А ще тут жив мій батько, Макнілл.

Старий спустився трохи нижче й уважно подивився на хлопця.

— Не чув такого імені, — сказав він. — Але, може, мій батько знає.

— Ваш батько? — здивувався Фаркуар.

— Авжеж. Він у хаті.

Усередині біля вогню сидів ще старший чоловік. Він повільно крутив мотузку в руках.

Фаркуар повторив своє запитання.

Старий довго думав.

— Я не пам’ятаю, — нарешті мовив він. — Але, може, мій батько пам’ятає.

Фаркуар аж рота відкрив.

— І ваш батько живий?

Старий кивнув і показав на великий шкіряний мішечок, що висів біля ліжка.

Звідти визирало крихітне зморшкувате обличчя в червоній шапочці.

Фаркуар підійшов ближче.

— Пане, ви не чули колись про родину Макнілл? Про мого батька? Про ферму за пагорбом?

Дуже старенький чоловічок замислився, а потім тихенько відповів:

— Я їх не бачив. Вони жили задовго до мого народження. Але мій батько розповідав про них.

Фаркуар сів на лаву.

Тепер він усе зрозумів.

Для нього в країні фей минуло наче кілька веселих ночей. А у світі людей промайнули довгі-довгі роки.

Хлопець дивився у вогонь і мовчав.

Йому було сумно за домом і за людьми, яких він любив. Та водночас він відчував неймовірне здивування. Світ змінився, але залишилися пагорби, вітер, місяць над вересом і людські історії, які переходять від батьків до дітей.

Старий господар поклав руку йому на плече.

— Якщо ти справді той самий Фаркуар Макнілл, про якого колись говорили, то твоя історія ще не закінчилася, — сказав він. — Розкажи її нам.

І Фаркуар розповів.

Про вогник збоку від стежки.

Про підземну залу.

Про танці фей.

Про нічний політ.

І про те, як одне добре слово повернуло йому пам’ять.

Відтоді в тих краях ще довго переказували дітям історію Фаркуара Макнілла. І завжди додавали наприкінці:

Коли йдеш незнайомою дорогою, слухай добру пораду й не поспішай за кожним дивним вогником. А якщо вже потрапив у чарівну пригоду, бережи в серці те, що допомагає пам’ятати, хто ти є.

Коли йдеш незнайомою дорогою, слухай добру пораду й не поспішай за кожним дивним вогником. А якщо вже потрапив у чарівну пригоду, бережи в серці те, що допомагає пам’ятати, хто ти є.