Фартух шевця

Фартух шевця

Точне першоджерело зі spreadsheet: The Shoemaker's Apron — Parker Fillmore (1920), Project Gutenberg #33002, https://www.gutenberg.org/ebooks/33002

Колись жив у маленькому чеському містечку швець. Працював він від світанку до темряви, та грошей усе одно ледве вистачало. Черевики люди носили до останньої дірки, нові замовляли рідко, а вдома на нього чекали дружина й діти.

Одного вечора швець сидів над старим чоботом і сердито тягнув нитку.

— Хоч би вже якась сила дала мені стільки роботи, щоб діти не лягали спати голодними! — вигукнув він. — Та я за це що завгодно пообіцяю!

Не встиг він договорити, як у двері постукали.

На порозі стояв дивний пан у темному плащі.

— Що завгодно? — перепитав він.

Швець одразу зрозумів, що перед ним не звичайний подорожній, а казковий чорт, один із тих хитрих персонажів, про яких у давнину любили розповідати біля печі.

— Мені не треба палацу, — сказав швець. — Хочу тільки чесної роботи й достатку для сім’ї.

— Домовились, — відповів гість. — Я дам тобі замовлення й удачу. А колись прийду по свою плату.

Швець, змучений турботами, погодився надто швидко.

Відтоді справи справді пішли краще. Люди раптом згадали, що добрі чоботи служать довше за дешеві. До майстерні потягнулися замовники. Швець працював багато, але тепер удома завжди був хліб, діти мали теплі черевики, а дружина перестала рахувати кожну крихту.

Та швець не став скупим. Якщо приходив бідний мандрівник із порваним взуттям, він міг полагодити його за спасибі. Якщо сусідці бракувало грошей, казав:

— Віддаси, коли зможеш. Ноги чекати не вміють.

Одного холодного вечора до його дверей постукали двоє мандрівників. За старою казкою, це були Христос і святий Петро, які ходили світом у простому вбранні й дивилися, як люди ставляться до незнайомців.

— Чи знайдеться для нас місце переночувати? — запитали вони.

— Місце знайдеться, — відповів швець. — Не палац, зате дах не тече.

Він посадив гостей біля вогню, віддав їм найкращу вечерю, а на ніч запропонував власне ліжко. Сам із дружиною влаштувався на горищі.

Уранці мандрівники подякували.

— За твою гостинність матимеш три бажання, — сказав один із них. — Подумай добре.

Швець почухав потилицю.

Можна було попросити золото. Або великий будинок. Або славу на весь світ.

Та він згадав темного пана й вирішив, що краще мати не багатство, а добрий захист.

— Перше бажання: хто сяде на мій шевський ослін, нехай не зможе встати без мого дозволу.

Мандрівники кивнули.

— Друге: хто загляне у вікно моєї майстерні з недобрим наміром, нехай не зможе відійти, поки я не дозволю.

Знову кивок.

— І третє: хто полізе трусити грушу в моєму саду без дозволу, нехай мусить триматися за неї, доки я його не відпущу.

Святий Петро, кажуть, навіть здивувався:

— І це все? Жодного мішка золота?

— Золото можна витратити. А добрий ослін у майстерні завжди стане в пригоді, — відповів швець.

Минуло кілька років.

Одного дня темний гість повернувся.

— Ну що, шевцю? Я свою частину угоди виконав. Тепер твоя черга.

— Звісно, — спокійно сказав швець. — Тільки я закінчу вечерю. А ти сядь на ослін, відпочинь із дороги.

Чорт був стомлений і сів.

Швець поїв, прибрав тарілку, вдягнув куртку.

— Ходімо.

Чорт спробував устати.

Не вийшло.

Він смикнувся ліворуч. Потім праворуч. Підстрибнув разом з ослоном. Ослін підстрибнув разом із ним.

— Що за дурниці?!

— Не знаю, — невинно сказав швець. — Мій ослін зазвичай дуже вихований.

Чорт боровся ще трохи, а потім здався.

— Відпусти мене! Я дам тобі ще сім років спокою.

— Домовились.

Швець клацнув пальцями, і гість одразу зміг підвестися. Він вискочив за двері так швидко, що мало не забув свій капелюх.

Сім років минули непомітно.

Чорт повернувся, але цього разу в майстерню не зайшов.

— Я знаю твої меблі! — гукнув він з вулиці. — Виходь сам!

— Уже йду. Тільки останній стібок зроблю.

Чорт нетерпляче заглянув у вікно.

І завмер.

Він намагався відійти, та ноги наче приклеїлися до землі.

Швець повільно відклав голку.

— Ти ж сам не хотів заходити. Чого тепер у вікно зазираєш?

— Відпусти! Ще сім років не турбуватиму!

— Слово триматимеш?

— Триматиму!

Швець дозволив йому відійти.

Коли минули ще сім років, чорт вирішив бути найобережнішим у світі. Не зайшов до хати. Не наблизився до вікна. Став у саду й покликав здалеку:

— Шевцю! Тепер ти мене не перехитриш!

— Та я й не збираюся, — відповів той. — Зачекай хвилинку. Якщо хочеш, зірви собі грушу в дорогу.

Чорт подивився на дерево.

«Ослін — небезпечний. Вікно — небезпечне. Але груша? Що може зробити груша?»

Він потягнув гілку.

І вже не зміг її відпустити.

— Шевцю!

— Що?

— Рука застрягла!

— Іншою відчепи.

Чорт схопив гілку другою рукою. Тепер застрягли обидві.

Гілка почала хитатися. Чорт хитався разом із нею. Груші сипалися навколо: гуп, гуп, гуп.

Діти шевця визирнули у двері й розсміялися.

— Тату, у нас дерево гостя гойдає!

Чорт бурчав, пирхав і крутився, але швець не підняв на нього навіть ремінця.

— Відпусти мене, — нарешті попросив гість. — І я більше ніколи не вимагатиму виконання тієї нерозумної угоди.

Швець став серйозним.

— А ти визнаєш, що обіцянка, дана людиною у відчаї, не повинна ставати пасткою на все життя?

Чорт помовчав.

— Визнаю.

— Тоді йди.

Гілка відпустила його. Чорт зник за хвірткою і більше ніколи не повертався.

Швець прожив довге життя. Він працював, виростив дітей, навчив їх ремесла й ніколи не забував, як легко в скрутну хвилину пообіцяти зайве.

Коли постарів, то сказав синам:

— Як настане час мені завершити земну дорогу, покладіть поруч мій шкіряний фартух. Я в ньому все життя працював. Може, й потім стане у пригоді.

Так і сталося.

За старою казкою, після завершення земного життя швець дістався Золотої брами. Там його зустрів святий Петро.

— Стривай, — сказав він, переглядаючи велику книгу. — Тут записана одна дуже сумнівна угода з темним гостем.

— Я її давно скасував.

— У книзі примітки немає.

Брама зачинилася.

Швець почухав потилицю й подався до іншої брами, тієї, де, за народними оповідями, збиралися чорти.

Щойно вони побачили його здалеку, здійнявся переполох.

— Це він! Той із ослоном!

— І з вікном!

— І з грушею!

— Замикайте ворота!

Перед носом шевця грюкнули ще одні двері.

— От тобі й маєш, — сказав він. — Тут не беруть, там не беруть. І куди тепер чесному майстрові?

Він повернувся до Золотої брами й постукав знову.

— Я ж сказав… — почав святий Петро.

Та швець уже придумав план. Він швиденько просунув у щілину свій шкіряний фартух, розстелив його по той бік брами й сів просто на нього.

— А тепер я сиджу на власній речі, — заявив він. — Не можу ж я залишити майно без нагляду.

Петро розгубився.

На шум зібралися мешканці небесної брами. Нарешті прийшов і той мандрівник, якого швець колись прихистив у своєму домі.

Він подивився на фартух, на шевця, на Петра й усміхнувся.

— Нехай сидить біля брами. Людина, яка в бідності поділилася останнім ліжком із подорожніми, заслуговує хоча б на місце для свого фартуха.

Так швець і залишився біля Золотої брами.

Кажуть, він і там не сидить без діла. Якщо в когось із небесних мандрівників раптом відклеїться підошва чи порветься ремінець, десь поруч одразу чути знайомий звук:

тук-тук, шурх-шурх, стібок за стібком.

Бо хороший майстер навіть у казці залишається хорошим майстром.

А фартух лежить поруч, про всяк випадок.

А фартух лежить поруч, про всяк випадок.