Феліція і горщик гвоздик

Феліція і горщик гвоздик

Робоча українська назва: Феліція і горщик гвоздик

Колись на краю великого лісу стояла маленька хатина. У ній жили брат і сестра — Бруно та Феліція — разом із чоловіком, який виховав їх як рідних дітей.

Він був небагатий, зате вмів виростити добрий хліб на кам’янистій землі, полагодити дах перед дощем і знайти тепле слово, коли комусь було сумно.

Коли діти підросли, він покликав їх до себе.

— Великих скарбів у мене немає, — сказав він. — Є два ослони, солом’яне ліжко, курка, кілька інструментів, горщик рожевих гвоздик і срібний перстень.

Він повернувся до Феліції.

— Квіти й перстень колись залишила одна незвичайна пані. Вона просила берегти їх саме для тебе. Чому — не пояснила. Тож вони твої.

А Бруно отримав решту господарства.

Невдовзі старий господар відійшов із їхнього життя, і брат із сестрою залишилися самі.

Спершу Феліція думала, що вони житимуть дружно. Та Бруно дуже швидко почав рахувати все довкола своїм.

— Це мій ослін, — казав він.

— Це моя полиця.

— Це мої дрова.

— А це моя вечеря.

— Але ми ж живемо в одному домі, — дивувалася Феліція.

— Ти маєш свої гвоздики й перстень. От і радій їм.

Феліція не любила сварок. Вона мовчки йшла до своєї маленької кімнати, де на підвіконні стояв горщик із рожевими гвоздиками.

Квіти пахли так ніжно, що навіть після найгіршого дня поруч із ними ставало спокійніше.

— Ну що, мої красуні, — шепотіла дівчина, — принаймні ви ніколи не сперечаєтеся, кому належить підвіконня.

Одного вечора вона помітила, що земля в горщику зовсім суха.

Феліція взяла глечик і пішла до лісового джерела.

Над деревами висів круглий місяць. Стежка сріблилася, а вода в джерелі тихенько дзюркотіла між камінням.

Феліція вже набрала води, коли почула шелест коліс і тихий передзвін.

З-за дерев виїхала дивовижна колісниця. Вона була прикрашена зеленим камінням і перламутром, а везли її білі коні. Поруч ішли дівчата з ліхтариками, схожими на великі світлячки.

У колісниці сиділа висока жінка в темно-зеленій сукні.

— Добрий вечір, — сказала вона. — Що ти робиш у лісі так пізно?

— Набираю воду для гвоздик, пані.

— Лише для квітів?

— Вони дуже хочуть пити.

Жінка усміхнулася.

— А ти сама вечеряла?

Феліція опустила очі.

— Не встигла.

— Тоді спершу треба напоїти не квіти, а тебе нагодувати.

За мить просто біля джерела з’явився невеликий стіл. На ньому були теплий хліб, ягоди, горіхи, сир і духмяний чай.

— Я Королева Лісу, — сказала незнайомка. — Сідай.

Феліція боязко сіла.

— У тебе є щось дороге серцю? — запитала Королева.

— Горщик гвоздик і срібний перстень.

— І більше нічого?

Феліція подумала.

— Є ще те, що я не хочу втрачати, навіть якщо воно не поміщається в кишеню.

— І що ж це?

— Здатність не ставати злою тільки тому, що хтось був злим до мене.

Королева Лісу уважно подивилася на неї.

— Оце справді рідкісна коштовність.

Коли вечеря закінчилася, Феліція підняла свій простий глиняний глечик і ахнула.

Він сяяв, наче був зроблений із теплого золота. А вода всередині пахла трояндами після дощу.

— Візьми, — сказала Королева. — Ця вода допомагає тому, про що піклуються з добрим серцем.

— Тоді я принесу вам свої гвоздики! — вигукнула Феліція. — Хочу подарувати їх вам на знак подяки.

— Якщо тобі справді цього хочеться, я зачекаю.

Феліція побігла додому.

Та поки її не було, Бруно зайшов до кімнати сестри. Він давно сердився, що вона так дорожить якимись звичайними квітами.

— Подивимося, чи помітить вона різницю, — буркнув він.

Бруно сховав горщик гвоздик під своїм ліжком, а на підвіконня поставив велику капустину з городу.

Феліція вбігла до кімнати й завмерла.

— Капуста?!

Вона обшукала полицю, заглянула під стіл, навіть відчинила шафу, хоча чудово знала: гвоздики самі туди не могли перебратися.

Засмучена, Феліція повернулася до джерела.

— Пробачте, — сказала вона Королеві Лісу. — Мої квіти зникли. У мене залишився тільки перстень. Візьміть його замість них.

— Але тоді в тебе не залишиться нічого з тих давніх подарунків.

— Залишиться ваша дружба. Вона важливіша.

Королева прийняла перстень, але в її очах промайнуло щось схоже на радість, ніби Феліція щойно виконала невідоме їй завдання.

— Іди додому, — лагідно сказала вона. — А вранці придивися до того, що здається звичайним.

Феліція повернулася й сердито винесла капустину з кімнати.

Вона вже хотіла покласти її біля грядки, коли раптом почула:

— Обережніше, будь ласка!

Феліція застигла.

— Хто це сказав?

— Я.

— Хто — «я»?

— Капуста, звісно. Не дуб же.

Феліція повільно опустила погляд.

— Ти… розмовляєш?

— Сьогодні, схоже, так. І якщо посадиш мене назад у землю, я скажу, де твої квіти.

Феліція негайно повернула капустину на грядку, підгорнула землю й принесла трохи води.

— Тепер кажи.

— Під ліжком Бруно.

— Я так і знала!

— Не зовсім, — поважно сказала капустина. — Щойно ти шукала гвоздики в шафі.

Феліція не втрималася й розсміялася.

Коли вона підвелася, поруч закудкудакала стара курка.

— І не сердься на мене, — раптом сказала курка.

Феліція знову завмерла.

— Схоже, це буде дуже довгий ранок.

— Мабуть, — погодилася курка. — Бо я маю розповісти тобі дещо важливе.

Виявилося, що колись курка була жінкою, яка доглядала Феліцію немовлям. А сама Феліція народилася далеко звідси, у королівському палаці.

У тій країні діяв несправедливий старий закон: правитель вимагав спадкоємця-хлопчика і погрожував відіслати королеву геть, якщо знову народиться донька.

Коли з’явилася Феліція, її мати вирішила не дозволити, щоб дитину скривдили через чужу пиху. Вона втекла з палацу й попросила допомоги у своєї сестри — чарівниці, тієї самої Королеви Лісу.

Маленьку Феліцію сховали в хатині на краю лісу. Жінка, яка її доглядала, мала берегти таємницю, та одного дня проговорилася не тим людям.

Щоб захистити і її, і дитину, Королева Лісу тимчасово перетворила няню на курку, а вартових, які шукали Феліцію, — на капустини.

— Не найзручніший вигляд, — зітхнула курка, — але значно кращий за в’язницю.

— А чоловік, який мене виховав?

— Він знав лише, що ти дитина, яку треба берегти. І робив це від усього серця.

Феліція обійняла курку так обережно, як тільки можна обійняти курку, що вміє розмовляти.

— Я знайду спосіб повернути тобі справжній вигляд.

— Спочатку знайди гвоздики, — сказала курка. — Вони чекали на цей день довше за мене.

Бруно саме пішов працювати. Феліція зайшла до його кімнати й побачила горщик під ліжком.

А перед ним сиділи десятки сірих мишей.

Вони не нападали, але стали щільною стіною й сердито пищали.

— Відійдіть, будь ласка, — попросила Феліція.

Миші не зрушили.

Тоді вона згадала про чарівну воду. Бризнула кілька крапель на підлогу, і повітря наповнилося запахом троянд.

Миші підняли носики, перестали сердитися й одна за одною розбіглися до нір.

Феліція схопила горщик.

Гвоздики зів’яли без води, їхні листочки опустилися.

— Я тут, — прошепотіла вона. — Зараз усе буде добре.

Вона полила землю залишками чарівної води.

Стебла піднялися.

Бутони розкрилися.

Кімната наповнилася рожевим світлом.

І раптом із самого великого кущика почувся голос:

— Нарешті!

Пелюстки закружляли, наче маленький вихор. Горщик зник, а на його місці стояв юнак у зеленому вбранні з вінком рожевих гвоздик.

Феліція від несподіванки сіла просто на підлогу.

— Хто ви?

— Мене звати Флоріан. Я син Королеви Лісу. Багато років тому інша чарівниця перетворила мене на квітку. Зняти чари могла лише людина, яка берегла б мене не заради нагороди, а просто тому, що любить живе й прекрасне.

У дверях з’явилася Королева Лісу.

На її руці сяяв срібний перстень Феліції.

— Твоя турбота зняла чари, — сказала вона. — А твоя готовність віддати останню дорогу річ довела, що ти не чекаєш плати за добро.

— А моя няня? — одразу запитала Феліція.

Королева усміхнулася.

— Я знала, що це буде твоє перше запитання.

Вона торкнулася курки чарівною паличкою. Спалахнуло зелене світло, і на подвір’ї вже стояла жінка з добрими очима.

Потім Королева провела рукою над грядкою. Капустини одна за одною перетворилися на людей, які страшенно дивувалися сонцю, власним рукам і тому, що більше не ростуть рядочком.

Саме тоді повернувся Бруно.

Він побачив Королеву, Флоріана, колишню курку, колишні капустини й сестру з золотим глечиком.

— Я, здається, пропустив щось важливе, — пробурмотів він.

— Тільки правду, — відповіла Феліція.

Бруно почервонів.

Він чекав покарання.

Але Феліція сказала:

— Я не хочу, щоб із тобою сталося щось погане. Я хочу лише, щоб ти зрозумів: дім не стає твоїм тільки тому, що ти голосніше це повторюєш. І чужа доброта не дає права користуватися нею без кінця.

Бруно мовчав довго.

— Я заздрив тобі, — нарешті визнав він. — У мене було більше речей, але ти раділа своїм квітам більше, ніж я всьому господарству. Мені хотілося забрати навіть це. Пробач.

— Я пробачу, якщо ти справді змінишся. Не чарівною паличкою. Сам.

Королева Лісу схвально кивнула.

— Найміцніші чари саме такі.

Пізніше Феліція дізналася більше про свою родину й допомогла скасувати старий несправедливий закон у королівстві, де народилася. Вона не повернулася туди просто для того, щоб носити корону. Спершу захотіла зрозуміти людей, їхні турботи й те, як зробити життя справедливішим для всіх дітей, незалежно від того, син це чи донька.

Флоріан часто приходив до неї. Вони разом садили нові гвоздики, сперечалися про те, які квіти найкраще пахнуть після дощу, і поступово стали близькими друзями.

А вже значно пізніше, коли обоє були певні у своєму рішенні, вони вирішили залишитися разом.

Бруно теж змінився. Не за один день і не без помилок. Але щоразу, коли в ньому прокидалася стара заздрість, він дивився на два потерті ослони, які зберіг у хатині, й згадував час, коли вважав себе багатим тільки тому, що мав більше речей.

А Феліція берегла срібний перстень, який Королева Лісу повернула їй.

Поруч на вікні завжди стояв горщик рожевих гвоздик.

Уже звичайних.

Принаймні вони так казали.

Та іноді пізно ввечері, коли місяць освітлював кімнату, з-поміж листя долинав тихий шепіт:

— Води, будь ласка.

І Феліція, усміхаючись, ішла по глечик.

І Феліція, усміхаючись, ішла по глечик.