Ґобборн Мудрець

Ґобборн Мудрець

Колись жив майстер, якого всі називали Ґобборном Мудрецем. Він умів будувати такі рівні стіни, що по них можна було провести долонею й не знайти жодного горбочка, а дахи складав так міцно, що дощ міг сердитися скільки завгодно — жодна крапля не потрапляла всередину.

У Ґобборна був син Джек. Хлопець був добрий і працьовитий, але батькові загадки часто збивали його з пантелику.

Одного ранку Ґобборн простягнув синові овечу шкуру.

— Продай її, — сказав він, — але поверни мені і шкуру, і гроші за неї.

Джек кліпнув очима.

— І шкуру, і гроші?

— Саме так.

Джек пішов на ярмарок.

— Купіть шкуру! — гукав він.

Покупці підходили, торгувалися, але щойно чули умову, розводили руками.

— Якщо ми заплатимо, то заберемо шкуру.

Увечері Джек повернувся додому ні з чим.

Наступного дня спробував знову. І знову ніхто не погодився. На третій день він сів біля мосту й замислився.

На березі струмка неподалік молода жінка полоскала вовняну тканину. Побачивши похмурого Джека, вона запитала:

— Чого ти так зітхаєш?

— Батько дав мені завдання, якого я не можу виконати. Треба продати овечу шкуру, але принести назад і саму шкуру, і її ціну.

Жінка усміхнулася.

— Дай-но сюди.

Вона акуратно зняла зі шкури вовну.

— Ось тобі шкура назад, — сказала вона. — А за вовну я заплачу справедливу ціну.

Джек аж засміявся.

— Так просто!

— Коли знаєш, що саме продаєш, багато загадок стають простішими, — відповіла вона.

Ґобборн вислухав сина й одразу спитав:

— Хто це вигадав?

Джек розповів про жінку біля мосту.

— Хотів би я познайомитися з людиною, яка так міркує, — сказав Ґобборн.

Наступного дня Джек запросив її до них на чай. Її звали Мейв. Вона прийшла, розмовляла з Ґобборном про роботу, дерево, ціну речей і про те, чому іноді найкоротша відповідь ховається просто перед очима.

Джеку дуже подобалося слухати її. Мейв теж охоче приходила знову. Згодом вони вирішили одружитися.

Минув час, і до Ґобборна прибув королівський посланець.

— Король хоче палац, кращий за всі інші, — оголосив він. — І каже, що збудувати його може тільки Ґобборн Мудрець.

Ґобборн погодився й узяв Джека із собою.

Дорога була далека. Вони йшли кілька годин, коли батько сказав:

— Джеку, скороти мені шлях.

Син подивився вперед. Стежка тяглася аж до пагорбів.

— Як же я її скорочу? Відрізати шматок дороги не можна.

Ґобборн похитав головою.

— Тоді повертайся додому й подумай.

Джек прийшов до Мейв і розповів про дивне прохання.

— Він не просив змінити дорогу, — сказала вона. — Він просив зробити так, щоб вона здалася коротшою. Розкажи йому цікаву історію. Коли слухаєш добру оповідь, ноги йдуть, а час летить.

Джек наздогнав батька й одразу почав розповідати історію. Вони так захопилися, що незабаром Ґобборн зупинився й усміхнувся:

— Ось і скоротив шлях.

Так вони дісталися місця будівництва.

Король хотів палац із високими вежами, великими вікнами, просторою залою та дахом, який було б видно здалеку. Ґобборн із Джеком працювали багато місяців. Вони добре ставилися до каменярів, теслярів, кухарів і слуг, віталися з кожним і слухали людей, які знали палац зсередини.

Мейв перед дорогою сказала їм:

— Розум корисний, але добра розмова іноді рятує краще за будь-який інструмент.

Так і сталося.

Коли будівництво майже завершили, старша доглядачка палацу покликала Ґобборна й Джека вбік.

— Майстри, будьте обережні. Король дуже пишається новим палацом і боїться, що ви збудуєте такий самий для когось іншого. Він вирішив не відпускати вас після завершення роботи.

Джек стривожився.

— Що ж робити?

— Не панікувати, — відповів Ґобборн. — Поспішний страх рідко допомагає думати.

Наступного ранку король прийшов оглядати палац.

— Усе готово? — запитав він.

— Майже, — відповів Ґобборн. — Для останньої роботи мені потрібен особливий інструмент. Він залишився вдома. Джек може швидко його принести.

— Ні, — сказав король. — Ви обоє залишитесь тут. Я пошлю свого сина.

Ґобборн подумав і кивнув.

— Добре. Нехай він передасть Мейв: «Дай йому Криве й Пряме».

Королівський син вирушив до їхнього дому.

— Мені наказано забрати Криве й Пряме, — сказав він Мейв.

Мейв одразу зрозуміла: це не назва інструмента. Ґобборн попереджав її, що вони не можуть повернутися додому.

Вона повела гостя до комори.

— Здається, потрібна річ лежить на верхній полиці. Допоможеш дістати?

Коли принц зайшов усередину, Мейв зачинила двері зовні.

— Не хвилюйся, — сказала вона крізь двері. — Тут є вікно, вода й лавка. Я не хочу тобі зла. Але твій батько не відпускає мою родину. Ти вийдеш звідси, щойно Ґобборн і Джек будуть удома.

Принц спершу обурився, та швидко зрозумів, що Мейв говорить серйозно.

— Дай мені папір, — попросив він. — Я напишу батькові.

У листі він пояснив усе, що сталося.

Король прочитав послання, довго мовчав, а потім визнав:

— Я сам створив цю проблему. Хотів утримати майстрів силою, а тепер отримав відповідь такою ж хитрою мовою.

Він заплатив Ґобборну й Джеку все, що обіцяв, подякував за палац і дозволив їм повернутися додому.

Щойно вони переступили поріг, Мейв відчинила комору.

— Домовленість виконано, — сказала вона принцові.

— Сподіваюся, наступного разу наші родини говоритимуть просто, без загадок і зачинених дверей, — відповів він.

— Це була б наймудріша домовленість з усіх, — засміялася Мейв.

Згодом Ґобборн, Джек і Мейв збудували власний гарний дім. Не найбільший у світі й не найпишніший, зате продуманий до дрібниць. У ньому завжди знаходилося місце і для роботи, і для гостей, і для вечірніх історій.

А коли хтось просив Ґобборна пояснити, у чому секрет справжньої майстерності, він відповідав:

— Добрі руки важливі. Добрі інструменти теж. Але найкращий інструмент майстра — голова, яка вміє подивитися на задачу з іншого боку.

І Джек із Мейв із цим цілком погоджувалися.

І Джек із Мейв із цим цілком погоджувалися.