Ґосо-вчитель

Ґосо-вчитель

Робоча українська назва: Ґосо-вчитель

Колись на острові Занзібар жив учитель на ім’я Ґосо. Школи з великими кімнатами в нього не було. Щоранку він розстилав циновку під широким калебасовим деревом, і діти сідали навколо нього півколом.

Ґосо вчив їх читати, рахувати й уважно слухати одне одного. А ще він любив загадувати питання, на які не можна було відповісти поспіхом.

— Перш ніж звинувачувати когось, — часто казав він, — треба добре розібратися, що сталося.

Одного вечора Ґосо залишився під деревом готувати урок на завтра. Сонце вже ховалося, листя тихо шаруділо, а вгорі, між гілками, крадькома пробиралася газель Паа. Вона побачила стиглий плід калебаси й вирішила поласувати ним.

Паа ступила на тонку гілку.

Хрусь!

Гілка хитнулася, великий плід зірвався й полетів униз.

Бух!

Плід упав просто біля Ґосо й боляче зачепив його. Учитель упав на циновку й знепритомнів. На щастя, неподалік проходили люди. Вони віднесли Ґосо додому, покликали того, хто знався на лікуванні, і залишили його відпочивати.

Уранці діти прийшли на урок і побачили порожню циновку.

— Де вчитель? — занепокоїлися вони.

Коли їм розповіли про нічну пригоду, всі засмутилися.

— Треба з’ясувати, хто скинув плід! — сказав найстарший учень.

— І не поспішати зі звинуваченнями, — нагадала дівчинка з першого ряду. — Сам Ґосо завжди так казав.

Діти оглянули дерево й вирішили, що плід, мабуть, зірвав сильний Південний Вітер.

Вони вийшли на відкриту дорогу й покликали:

— Кусі, Південний Вітре! Це ти скинув калебасу на нашого вчителя?

Південний Вітер прошелестів травою й відповів:

— Я справді сильний, але чи такий уже всемогутній? Погляньте: звичайна глиняна стіна може мене зупинити.

— Тоді спитаємо стіну, — вирішили діти.

Вони прийшли до глиняної стіни.

— Стіно, ти зупиняєш Південний Вітер. Може, це через тебе він повернув до дерева й скинув плід?

Стіна ніби загуркотіла у відповідь:

— Якби я була найсильнішою, хіба маленький пацюк міг би прокласти в мені хід?

Діти переглянулися.

— Тоді шукаємо пацюка!

Паанья-пацюк визирнув зі своєї нірки.

— Пааньє, ти прогризаєш глиняну стіну. Може, вся ця історія почалася з тебе?

Пацюк пискнув:

— Якби я був найсильнішим, хіба я тікав би від кішки?

Діти знайшли кішку Пааку, яка саме грілася на сонці.

— Паако, пацюк тебе боїться. Значить, ти сильніша за нього?

Кішка позіхнула.

— Можливо. Але мотузка легко мене втримує, коли господареві треба, щоб я не лізла до кошика з рибою.

Тоді діти взяли мотузку.

— Мотузко, ти можеш утримати кішку. Отже, ти найсильніша?

Мотузка тихо заскрипіла:

— А ніж може мене перерізати одним рухом.

Діти звернулися до ножа.

— Ноже, ти ріжеш мотузку. То, може, найсильніший ти?

Ніж блиснув на сонці:

— Вогонь може розжарити мене так, що до мене й не доторкнешся.

Діти підійшли до вогнища.

— Вогню, ти сильніший за ніж?

Полум’я затріщало:

— А вода гасить мене.

Біля криниці діти набрали відро води.

— Водо, ти гасиш вогонь. Ти найсильніша?

Вода захлюпотіла:

— Віл може випити ціле відро води.

На полі пасся віл Нґомбай.

— Нґомбаю, ти випиваєш воду. Отже, ти сильніший?

Віл махнув хвостом.

— А маленька муха не дає мені спокою. Кружляє біля вух, сідає на спину, і я нічого не можу з нею вдіяти.

Діти засміялися й стали шукати муху.

Незабаром почули:

— Дз-з-з-з!

— Мухо Ензі, навіть великий віл не може тебе прогнати. Невже ти найсильніша з усіх?

Муха покружляла в повітрі й сказала:

— Якби я була найсильнішою, хіба газель ловила б мене язиком, коли я сідаю на листя?

— Газель! — вигукнули діти.

Тут вони вперше згадали, що біля калебасового дерева бачили сліди тонких копит.

Діти пішли стежкою й невдовзі знайшли Паа-газель. Вона стояла біля кущів і мала дуже винуватий вигляд.

— Паа, — спокійно сказали діти, — ми цілий ранок з’ясовували, хто сильніший за кого. Південний Вітер вказав на стіну, стіна на пацюка, пацюк на кішку, кішка на мотузку, мотузка на ніж, ніж на вогонь, вогонь на воду, вода на вола, віл на муху, а муха — на тебе.

Газель опустила голову.

— Це я була на дереві, — зізналася вона. — Я хотіла дістати стиглу калебасу й випадково струсила іншу. Я не бачила внизу вчителя. Мені дуже шкода. Я злякалася й утекла.

Діти помовчали.

— Ти зробила це ненавмисно, — сказала одна учениця. — Але тікати й мовчати було неправильно.

— Я знаю, — тихо відповіла Паа. — Чим я можу допомогти?

Діти попросили її принести для Ґосо свіжих плодів і трав, які росли далеко від села, там, куди газель могла швидко дістатися. Паа погодилася й того ж дня принесла цілий оберемок.

За кілька днів Ґосо вже сидів біля свого дому й усміхався учням.

— То ви знайшли винного? — запитав він.

— Ми знайшли не винного, а причину, — відповіли діти. — І зрозуміли, що сила переходить від одного до іншого: вітер зупиняє стіна, стіну прогризає пацюк, пацюк боїться кішки… А наприкінці ми знайшли Паа.

— І що ви зробили?

— Вислухали її.

Ґосо задоволено кивнув.

— Значить, урок ви все-таки вивчили, навіть без мене.

Незабаром заняття знову почалися під калебасовим деревом. А коли хтось із дітей поспішав сказати: «Це точно він винен!», інші сміялися й нагадували:

— Не поспішай. Спершу дійди до самої газелі.

І відтоді ця фраза стала в них означати: перевір усе до кінця, перш ніж робити висновок.

І відтоді ця фраза стала в них означати: перевір усе до кінця, перш ніж робити висновок.