Ґумблеґаббон, Біарґа і Уян

Ґумблеґаббон, Біарґа і Уян

Робоча українська назва: Ґумблеґаббон, Біарґа і Уян

Далеко в австралійському буші, серед сухої трави, невисоких дерев і червоної землі, стояли два невеликі табори.

В одному жив Ґумблеґаббон, великий птах-дрохва. Неподалік жили Біарґа-яструб, Уян-кульон та двоє дітей Біарґи.

Води там було небагато. Невелика ямка в землі збирала дощову воду, і всі добре знали: коли стоїть спека, кожну краплю треба берегти.

Одного дня Біарґа й Уян захотіли приготувати їжу із зерна. Для цього їм був потрібен дейорл — важкий камінь, на якому розтирали дунбурр для дуррі.

Дейорл був у Ґумблеґаббона.

— Позич нам камінь, будь ласка, — попросила Біарґа. — Нам треба приготувати їжу дітям.

— Ні, — відповів Ґумблеґаббон.

Уян здивувалася.

— Ти зараз ним користуєшся?

— Ні.

— То чому не даси нам ненадовго?

— Бо це мій камінь.

Біарґа поглянула на його вогнище. Їжа Ґумблеґаббона вже готувалася. Камінь лежав поруч без діла.

— Ми повернемо його одразу, — сказала вона ще раз.

— Я вже відповів.

Жінки пішли мовчки.

Діти чекали в таборі.

— Скоро буде вечеря? — запитала менша дитина.

Біарґа присіла поруч.

— Сьогодні доведеться обійтися тим, що маємо.

Уян довго дивилася на маленьку водяну ямку.

— Так не може тривати, — тихо сказала вона. — Якщо людина має річ, без якої іншим важко приготувати їжу, і не дає її навіть на короткий час лише тому, що «моя», то завтра вона так само може відмовити у воді чи в чомусь іншому.

— Я теж про це думаю, — відповіла Біарґа. — Ми просили спокійно. Просили кілька разів. Нас не почули.

Вони вирішили піти до великої річки й пошукати місце, де дітям буде безпечніше і де не доведеться щоразу просити про найнеобхідніше.

Кілька днів вони готувалися. Зробили міцні посудини для води, зібрали їжу, перевірили, чи діти зможуть пройти довгу дорогу.

Уранці, коли Ґумблеґаббон пішов далеко від табору, вони набрали стільки води, скільки могли нести, і рушили.

Спочатку діти бігли весело.

— Ми йдемо до річки?

— Так.

— А вона велика?

— Значно більша за нашу водяну ямку.

— Там є дерева?

— Є.

— А їжа?

Уян усміхнулася:

— Спершу дійдемо, тоді подивимося.

День ставав дедалі спекотнішим. Дорога тягнулася довго. Біарґа й Уян по черзі несли речі, давали дітям воду маленькими ковтками й відпочивали в тіні.

Нарешті попереду заблищала річка.

— Вода! — закричали діти.

Та радість швидко змінилася розгубленістю. Річка була широкою, а Біарґа й Уян не вміли перепливати такі місця.

На іншому березі вони побачили двох мандрівників. Ті помітили подорожніх і переправилися до них.

— Звідки ви йдете? — запитали вони.

Біарґа коротко розповіла про табір, про дітей і про те, що вони вирішили шукати інше місце для життя.

Мандрівники не стали розпитувати зайвого.

— На тому боці є стежка до місця, де можна відпочити, — сказав один. — Ми допоможемо вам переправитися.

Спершу вони перенесли дітей, потім речі, а тоді допомогли перейти Біарзі й Уян.

На іншому березі всі нарешті сіли в затінку.

Менша дитина притулилася до матері.

— Ми тепер далеко від дому?

Біарґа трохи помовчала.

— Іноді дім — це не місце, з якого ти прийшов. Дім — це місце, де можна жити без страху, що тобі відмовлять у найнеобхіднішому.

Тим часом Ґумблеґаббон повернувся.

— Біарґо! Уян! — покликав він.

Ніхто не відповів.

Він підійшов до їхнього табору. Порожньо.

Побачив сліди, що тягнулися від стоянки в бік річки, і зрозумів, що всі пішли.

Спочатку Ґумблеґаббон розсердився.

— Як вони могли піти без мене? Нехай повернуться!

Він схопив речі й рушив за слідами.

Та чим довше йшов, тим більше в його голові звучала вчорашня розмова.

«Позич нам камінь».

«Ні».

«Ти ним користуєшся?»

«Ні».

«То чому не даси?»

«Бо він мій».

Коли Ґумблеґаббон дістався річки, вже вечоріло.

На протилежному березі ще виднівся табір. Він упізнав Біарґу, Уян і дітей.

— Поверніться! — гукнув він.

Вони почули його, але не рушили до води.

— Я сказав, поверніться!

Біарґа відповіла через річку:

— Ми просили тебе почути нас раніше.

— Я дам вам камінь!

— Справа вже не тільки в камені.

Ґумблеґаббон замовк.

— А в чому?

— У тому, що спільне життя тримається не на слові «моє», а на словах «чим я можу допомогти?». Ми не хочемо повертатися туди, де це треба доводити щоразу.

Сонце сіло. Річка потемніла.

Ґумблеґаббон залишився на своєму березі, бо теж не вмів перепливати широку воду.

Уранці він прокинувся й побачив, що табір навпроти вже порожній. Подорожні рушили далі. Стежка губилася за сухою рівниною, і Ґумблеґаббон не зміг їх наздогнати.

Він довго сидів біля річки.

Поруч із ним лежав той самий дейорл, який він приніс із собою.

Учора цей камінь здавався йому дуже важливим, бо був його власністю.

Сьогодні він був просто важким каменем.

Ґумблеґаббон провів лапою по його гладенькій поверхні й тихо сказав:

— Треба було дати його, коли просили.

Та деякі речі не можна виправити лише запізнілою обіцянкою.

І відтоді в цій старій історії залишилося просте нагадування: коли хтось поруч просить поділитися тим, без чого йому справді важко, іноді найціннішим є не сама річ, а готовність простягнути її іншому.

І відтоді в цій старій історії залишилося просте нагадування: коли хтось поруч просить поділитися тим, без чого йому справді важко, іноді найціннішим є не сама річ, а готовність простягнути її іншому.