Габетрот і Скентлі Меб

Габетрот і Скентлі Меб

Робоча українська назва: Габетрот і Скентлі Меб

Колись у зеленій шотландській долині, де між пагорбами бігли прозорі струмки, жила жінка з дочкою. Дівчина була доброю, веселою й допитливою, але прясти не любила зовсім.

Їй куди більше подобалося бігати стежками, слухати жайворонків, збирати польові квіти й дивитися, як вітер жене хмари над вересовими схилами.

А мати вважала, що без прядіння ніяк не можна.

«Усі вміють працювати з прядкою», повторювала вона. «І тобі час навчитися».

Дочка чесно намагалася. Сідала за прядку, брала льон, крутила колесо. Та нитка то виходила товста, мов мотузка, то раптом ставала тоненька й рвалася.

Одного ранку мати поклала перед нею сім великих жмутків льону.

«Ось тобі робота на три дні. Спробуй упоратися».

Дівчина подивилася на льон, потім на прядку і важко зітхнула.

Першого дня вона старалася від ранку до вечора. Другого теж. Та ввечері другого дня побачила, що готова лише маленька частина.

«Я ніколи не встигну», прошепотіла вона.

Наступного ранку дівчина вийшла надвір, щоб трохи заспокоїтися. Луки блищали від роси. Вона дійшла до невеликого пагорба, біля якого дзюрчав струмок, а навколо пахли дикі троянди.

На березі сиділа незнайома літня жінка і пряла так легко, ніби нитка сама слухалася її пальців.

«Доброго ранку», привіталася дівчина.

«І тобі доброго, серденько», відповіла жінка.

Дівчина сіла поруч і зачаровано подивилася на її роботу.

«Як у вас так виходить? У мене нитка постійно рветься».

Жінка усміхнулася.

«Мене звати Габетрот. Я пряду дуже давно. А чому ти така засмучена?»

Дівчина розповіла про сім жмутків льону та про те, що ніяк не встигає виконати завдання.

«Принеси їх сюди», сказала Габетрот. «Я допоможу».

Дівчина побігла додому, забрала льон і повернулася. Та щойно віддала його Габетрот, та зникла між деревами так тихо, ніби розчинилася в ранковому тумані.

«Габетрот?» покликала дівчина.

Ніхто не відповів.

Вона почекала, походила довкола пагорба, а тоді сіла під кущем і непомітно задрімала.

Прокинулася вже надвечір. На небі світилася перша зоря, а струмок сріблився в сутінках.

Раптом десь під землею пролунав голос:

«Швидше, Скентлі Меб! Я пообіцяла нитки до вечора, а Габетрот завжди тримає слово!»

Дівчина озирнулася. Біля великого каменя вона помітила маленький отвір. Нахилилася й зазирнула всередину.

Під пагорбом ховалася простора печера, освітлена теплими вогниками. Там сиділо ціле товариство прядильниць. Колеса тихо дзижчали, веретена мигтіли, нитки тягнулися рівні та гладенькі.

Серед них була Габетрот. А в дальньому кутку працювала її подруга Скентлі Меб, яка змотувала готову пряжу в акуратні мотки.

«Ось так диво», прошепотіла дівчина.

Незабаром Габетрот вийшла з-під пагорба й простягнула їй сім прекрасних мотків.

«Готово».

Дівчина не могла повірити своїм очам.

«Як я можу вам віддячити?»

«Ніяк. Просто пам’ятай: не кожна справа має бути твоєю справою. Один любить прясти, другий вирощувати сад, третій пекти хліб. Добре, коли люди допомагають одне одному».

«А можна я розповім матері, хто мені допоміг?»

Габетрот хитнула головою.

«Краще поки ні. Побачимо, що буде далі».

Дівчина принесла мотки додому. Мати розклала їх на столі й аж руками сплеснула.

«Оце робота! Яка рівна нитка!»

Вона так зраділа, що вискочила за ворота й почала розповідати сусідам, що її дочка за три дні напряла сім чудових мотків.

Саме тоді дорогою їхав молодий господар сусіднього маєтку. Почувши радісний галас, він зупинив коня.

«Що тут сталося?»

Мати негайно показала йому пряжу.

«Це все моя дочка!» сказала вона з гордістю.

Молодий чоловік подивився на мотки, а тоді на дівчину, яка стояла біля дверей і ніяково мовчала.

«Ви любите прясти?» запитав він.

Дівчина почервоніла.

Вона могла б сказати «так» і прийняти похвалу. Але брехати не хотіла.

«Насправді не дуже», відповіла вона. «Я стараюся, але в мене є справи, які подобаються мені значно більше».

Молодий господар засміявся.

«Нарешті хтось сказав правду про прядку. Я теж не люблю справ, які мені не до душі».

Вони розговорилися. Виявилося, що обом подобаються довгі прогулянки, коні, книжки й ранковий туман над долиною.

Відтоді він став час від часу навідуватися. Вони багато говорили, гуляли й дедалі краще пізнавали одне одного. Минув час, і вони вирішили одружитися.

Та перед весіллям дівчина почала хвилюватися.

«А що, коли він усе ж думає, що я вмію прясти сім мотків за три дні?»

Того вечора біля вікна тихо дзенькнув маленький камінчик.

Дівчина визирнула. Під деревом стояла Габетрот.

«Приведи його завтра до пагорба», сказала вона. «Настав час показати йому мою майстерню».

Наступного дня дівчина привела нареченого до струмка.

«Тут живе одна моя знайома», сказала вона.

Габетрот відчинила приховані між корінням дверцята, і вони спустилися під пагорб.

У печері знову гули десятки прядок.

«Ласкаво просимо», сказала Габетрот. «У нас сьогодні багато роботи».

Молодий господар здивовано дивився на прядильниць. Дехто розминав пальці, дехто потирав спину, дехто втомлено витягував ноги після довгого сидіння.

Скентлі Меб підморгнула гостям.

«Коли робиш одну й ту саму справу без відпочинку від світанку до ночі, навіть улюблена робота стає важкою».

Габетрот кивнула.

«Саме так. Праця потрібна, але людині потрібні ще рух, свіже повітря, цікавість і радість».

Молодий господар подивився на свою наречену.

«То це ви допомогли з тими сімома мотками?»

«Допомогли», чесно відповіла вона.

Він усміхнувся.

«Добре, що ти мені сказала правду ще тоді. Я хочу жити з тобою, а не з сімома мотками пряжі».

Усі в печері засміялися.

Після весілля в їхньому домі кожен робив те, що вмів найкраще. Дівчина доглядала сад, вела господарські записи, навчилася чудово їздити верхи й знала кожну стежку навколо маєтку. Її чоловік займався полями й худобою. А льон вони віддавали прясти тим, хто справді любив це ремесло.

Час від часу біля дверей з’являвся кошик із найтоншою пряжею. Ніхто не бачив, хто його приносив, але дівчина добре знала.

Вона залишала біля струмка пиріг, яблука або баночку меду.

А з-під пагорба тихо долинало:

«Дякуємо, серденько!»

І якщо ввечері притулити вухо до великого каменя, можна було почути, як дзижчать колеса Габетрот і Скентлі Меб, перемовляються прядильниці й сміються з того, що колись сім мотків пряжі мало не вирішили за одну дівчину, ким їй бути.

Та, на щастя, не вирішили.

Бо майстерність важлива. Але ще важливіше знайти свою справу і залишатися собою.

Бо майстерність важлива. Але ще важливіше знайти свою справу і залишатися собою.