Гайді

Гайді

Високо в швейцарських Альпах, над зеленими луками й маленькими селами, стояла самотня хатина. Там жив дідусь, якого люди в долині називали Дідом з Альп. Він рідко спускався до села, мало з ким розмовляв і найбільше любив тишу гір.

Одного літнього дня стежкою до його хатини піднімалася жінка на ім’я Дете. За руку вона вела маленьку дівчинку з темними очима й живим поглядом.

Дівчинку звали Гайді. Її батьки померли, коли вона була зовсім малою, і кілька років про неї дбала тітка Дете. Тепер тітка отримала роботу в іншому місті й привела Гайді до дідуся.

— Вона твоя онука, — сказала Дете. — Їй потрібен дім.

Дідусь насупився. Він давно відвик від дитячого сміху й не уявляв, що робитиме з малою дівчинкою. Та Гайді не злякалася його похмурого вигляду.

Вона обійшла хатину, заглянула до сарайчика, побачила двох кіз і плеснула в долоні.

— А де я спатиму?

— Де захочеш, — відповів дідусь.

На горищі лежало запашне сіно. Гайді попросила розстелити там простирадло й одразу вирішила, що це найкраще ліжко у світі. Через маленьке кругле віконце було видно небо й вершини гір.

Наступного ранку до хатини прийшов хлопчик Петер. Щодня він збирав кіз із навколишніх дворів і гнав їх високо на пасовисько.

— Можна мені з ним? — попросила Гайді.

Дідусь дав їй хліба, сиру й мисочку для козячого молока.

— Слухай Петера, не підходь близько до урвищ і повернися до вечора.

Так почалося нове життя Гайді.

Вона бігала луками разом із козами, запам’ятала кожну з них, навчилася бачити, де росте найсолодша трава, й годинами дивилася, як хмари пливуть над вершинами. Найбільше її вражали вечори, коли західне сонце запалювало скелі червоним і золотим світлом.

— Петере! Гори горять! — вигукнула вона вперше.

Петер засміявся.

— Вони так світяться від сонця. Завтра знову побачиш.

Гайді полюбила й дім Петера. Там жили його мати Бригіта та стара сліпа бабуся. Бабуся майже не виходила з хати, але дуже раділа, коли Гайді приходила й розповідала їй про гори, кіз і сонячні вечори.

Дідусь теж змінювався. Він зробив для онуки стілець, лагодив усе, що було потрібно, варив їй їжу й терпляче відповідав на безліч запитань. Гайді не помічала, що завдяки їй він дедалі частіше усміхається.

Минуло кілька років.

Одного дня на гору знову піднялася тітка Дете.

— У Франкфурті живе заможна родина, — сказала вона. — Їхній доньці Кларі потрібна ровесниця для товариства. Гайді матиме гарний одяг, уроки й усе необхідне.

Гайді не хотіла залишати дідуся. Вона вірила словам тітки, що зможе невдовзі повернутися, й не до кінця розуміла, як далеко їде.

Так замість гір вона опинилася у великому міському будинку.

Клара була старшою за Гайді й через слабке здоров’я багато часу проводила в кріслі. Вона виявилася доброю, розумною дівчинкою й одразу зацікавилася своєю новою подругою.

— Розкажи мені про гори, — просила вона.

І Гайді розповідала: про дзвіночки кіз, про вітер у ялинах, про Петера, про дідусеву хатину й про те, як вершини ввечері стають червоними.

У будинку була сувора управителька, пані Роттенмаєр. Вона прагнула, щоб усе відбувалося за розкладом і щоб Гайді поводилася, як вихована міська панночка.

— Не бігай коридорами.

— Не став зайвих запитань.

— Сиди рівно.

— Не називай усіх речей так, як тобі заманеться.

Гайді старалася, бо любила Клару й не хотіла завдавати клопоту. Вона вчилася читати, хоча спочатку була переконана, що це їй не під силу.

Особливо допомогла їй бабуся Клари, лагідна й уважна жінка. Вона не сміялася з помилок Гайді, а показувала їй книжки з малюнками й пояснювала, що читання може відкрити багато доріг навіть тому, хто сидить на одному місці.

Коли Гайді нарешті прочитала першу історію самостійно, вона одразу подумала про сліпу бабусю Петера.

«Якби я повернулася, то читала б їй уголос», — вирішила дівчинка.

Та що довше вона жила у Франкфурті, то сильніше сумувала за горами.

У місті були красиві будинки, гарні кімнати й смачна їжа. Клара ставилася до неї по-доброму. Але з вікон не було видно гір. Не пахло сіном. Не чути було кіз. Нікуди було побігти босоніж по траві.

Гайді боялася здатися невдячною й майже нікому не говорила, наскільки їй сумно.

Невдовзі в будинку почали відбуватися дивні речі. Уночі вхідні двері інколи знаходили відчиненими. Слуги почали шепотітися про привида.

Батько Клари, пан Зеземан, повернувся додому й разом із лікарем вирішив з’ясувати правду. Однієї ночі вони побачили маленьку постать у білій сорочці.

То була Гайді.

Вона ходила уві сні й навіть не знала про це.

Лікар поговорив із нею, вислухав її й зрозумів: дівчинка дуже тужить за домом. Він порадив не тримати її в місті проти її потреби повернутися.

Клара засмутилася, але не стала просити подругу залишитися.

— Ти мусиш їхати, — сказала вона. — А потім я колись приїду до тебе в гори.

Коли Гайді знову побачила знайому стежку, вона бігла вгору так швидко, що дорослі ледве встигали за нею.

Дідусь стояв біля хатини.

— Дідусю!

Вона кинулася до нього, і старий міцно обійняв онуку.

Того вечора Гайді знову почула вітер у ялинах і побачила, як сонце запалює вершини. Їй здалося, що вона нарешті знову може дихати на повні груди.

Вона одразу відвідала бабусю Петера й принесла їй подарунки з Франкфурта. А головне, тепер Гайді могла читати.

Вона сіла поруч і прочитала бабусі сторінку з книжки.

Стара жінка слухала, усміхаючись.

— Оце справжній подарунок, дитинко.

Згодом Гайді почала допомагати Петерові вчитися читати. Він опирався, сердився на складні літери, та поступово йому стало вдаватися. Одного дня він зміг сам прочитати бабусі кілька рядків.

Минув час, і з Франкфурта прийшла звістка: Клара справді хоче приїхати в гори.

Спершу дорослі хвилювалися, чи підійде їй така подорож. Клара швидко втомлювалася, і їй потрібні були відпочинок та догляд. Але лікар погодився, що спокійне перебування на свіжому повітрі може бути для неї приємним, якщо не перевантажуватися.

Клара приїхала разом із бабусею.

Для неї все було дивом: кози, запах сіна, простір, ранкове сонце, вечеря перед хатинкою. Дідусь уважно дбав про гостю, стежив, щоб вона не стомлювалася, а Гайді була поруч майже весь час.

Петер спершу зовсім не зрадів.

Раніше Гайді майже щодня ходила з ним і козами, а тепер багато часу проводила з Кларою. У хлопця прокинулися ревнощі.

Одного ранку, побачивши порожнє крісло Клари біля хатини, Петер у сердитому пориві штовхнув його зі схилу. Крісло покотилося вниз і розбилося.

Майже одразу Петер злякався власного вчинку. Він нікому не зізнався, але весь день ходив похмурий.

Кларі тепер довелося частіше пересідати на лавку, спиратися на друзів і потроху пробувати стояти. Ніхто не змушував її й не обіцяв чарівного одужання. Дідусь підтримував її, Гайді тримала за руку, а Клара сама вирішувала, скільки може зробити.

Спершу ноги тремтіли. Потім вона змогла постояти кілька секунд. Згодом зробила один крок, тримаючись за Гайді й Петера. Потім ще один.

— Я можу! — вигукнула Клара.

Її успіх був не дивом за одну мить, а результатом часу, підтримки, руху й великого бажання стати самостійнішою.

Коли бабуся Клари побачила, що онука вже робить кілька впевнених кроків, вона плакала від радості.

А Петер нарешті не витримав і зізнався, що сталося з кріслом.

— Я розсердився, — сказав він, опустивши голову. — Це було неправильно.

Дідусь подивився на нього суворо, але спокійно.

— Ревнощі можуть з’явитися в кожного. Та вони не виправдовують поганого вчинку. Тепер подумай, як його виправити.

Петер попросив у Клари пробачення. Вона не зраділа тому, що він зламав її крісло, але прийняла вибачення. Відтоді хлопець уже не дивився на неї як на суперницю.

Наприкінці літа Клара повернулася додому значно сильнішою й упевненішою, ніж приїхала. Вона обіцяла Гайді писати й знову відвідати гори, коли це буде можливо.

А дідусь теж зробив важливий крок. Заради Гайді він почав частіше спускатися до села, розмовляти з людьми й перестав ховатися від усього світу.

Гайді ж залишилася там, де почувалася вдома: серед гір, ялин і дзвіночків кіз.

Вона знала тепер, що дім — це не лише місце. Це люди, поруч із якими тебе бачать і чують. А дружба не означає тримати когось біля себе будь-якою ціною. Іноді справжня турбота — допомогти другові знайти те, що йому потрібно, навіть якщо для цього доведеться відпустити його далеко.

Коли ввечері вершини знову спалахували золотим світлом, Гайді стояла біля хатини й дивилася на них так само захоплено, як у перший день.

Тільки тепер вона знала: за горами є великий світ, у якому живуть дорогі їй люди. І між ними вже прокладено стежки дружби, які не губляться навіть на великій відстані.

Тільки тепер вона знала: за горами є великий світ, у якому живуть дорогі їй люди. І між ними вже прокладено стежки дружби, які не губляться навіть на великій відстані.