Гаманчик із двома півпенні

Гаманчик із двома півпенні

Жили колись старий і стара. У старої була курочка, а в старого – півник із червоним гребінцем і дуже дзвінким голосом.

Курочка щодня несла яйця. Стара берегла їх для себе й не любила ділитися.

Одного ранку старий попросив:

– Дай мені, будь ласка, одне яйце до сніданку.

– Ще чого! – відповіла стара. – Маєш свого півника, от і попроси його принести тобі щось корисне.

Сказано це було сердито й несправедливо. Та старий теж розсердився замість того, щоб спокійно все обдумати.

Він вийшов у двір і сказав півникові:

– Іди куди хочеш. Повернешся, коли матимеш чим похвалитися.

Півник здивовано нахилив голову набік.

– Ку-ку-рі-ку? – перепитав він, наче хотів упевнитися, що почув правильно.

Але старий уже зачинив двері.

Що ж робити? Півник рушив дорогою.

Іде собі, крокує дрібненько, то зернятко знайде, то жучка помітить. Аж раптом бачить у пилюці маленький гаманчик.

Підняв його дзьобом, а всередині дзенькнули дві дрібні монетки-півпенні.

– Оце так знахідка! – зрадів півник. – Поверну власникові, якщо зустріну. А ні, покажу старому: бачиш, і я не повернувся з порожнім дзьобом.

Узяв гаманчик і пішов назад.

Саме тоді дорогою їхала розкішна карета. У ній сидів багатий пан. Побачив він півника з гаманцем і наказав кучерові:

– Подивися, що той птах несе.

Кучер зупинив коней, підійшов і забрав гаманчик.

– Еге! Дві монетки, – сказав пан. – Небагато, але гроші є гроші.

Карета рушила далі.

Півник отетерів.

Потім розправив крила й побіг слідом.

– Ку-ку-рі-ку! Пане, чуєте? Поверніть гаманчик! Не ваше – не беріть!

Пан насупився.

– Який галасливий птах.

А півник не відставав:

– Ку-ку-рі-ку! Поверніть моє!

Карета проїжджала біля старого колодязя. Панові набридло слухати півнячий спів, і він наказав кучерові віднести півника подалі від дороги.

Кучер посадив його на край колодязя, сподіваючись, що той злякається й утече.

Та півник випадково посковзнувся і шубовснув униз.

– От тобі й маєш! – пробурмотів він, опинившись у воді.

Але це був казковий півник. Він набрав у груди повітря й почав пити воду.

Пив, пив, пив, доки рівень води не опустився так низько, що півник зміг вибратися назовні.

Обтрусив пір’я й знову кинувся за каретою.

– Ку-ку-рі-ку! Поверніть гаманчик!

Пан аж підскочив на сидінні.

– Знову він!

Коли приїхали до панського дому, півник уже стояв під вікном.

– Ку-ку-рі-ку! Чуже треба повертати!

Пан вирішив сховати настирливого гостя в кухні, щоб не чути його з двору. Але там палало велике вогнище, і півникові стало надто жарко.

Тоді він згадав воду з колодязя.

– Гуль-гуль-гуль! – і випустив її всю до останньої краплі.

Вогонь зашипів і згас. Кухнею побігли струмочки, а півник спокійно вийшов у двір.

– Ку-ку-рі-ку! Поверніть гаманчик!

Пан уже не знав, що вигадати.

– Відведіть його до стада, – наказав він. – Нехай хоч там забуде про свої дві монетки.

Півник опинився серед корів, телят і волів. Ті здивовано дивилися на маленького гостя.

А півник раптом відчув, що його казкова сила ще не скінчилася.

– Якщо вода помістилася, може, й ви поміститеся? – пожартував він.

І тут сталося неймовірне: стадо одне за одним зникло в чарівному просторі за його дзьобом, ніби сховалося у величезній невидимій коморі. Ніхто не постраждав. Зсередини навіть чулося спокійне мукання.

Півник повернувся під вікно.

– Ку-ку-рі-ку! Поверніть гаманчик!

Пан визирнув і не побачив жодної тварини.

– Неймовірно! – вигукнув він.

Тоді він вирішив замкнути півника у скарбниці.

– Там він точно відволічеться, – подумав пан.

У скарбниці стояли скрині з монетами. Півник глянув на них і сказав:

– Значить, дві мої монетки вам потрібні, а всього цього вам мало?

Він відкрив дзьоб, і сталося ще одне казкове диво: золоті монети піднялися зі скринь, закружляли маленьким блискучим вихором і зникли в тій самій чарівній схованці, де чекало стадо.

Коли пан побачив порожні скрині, його гордість нарешті зникла.

Він узяв маленький гаманчик, підійшов до півника й простягнув його.

– Ось. Забирай. Треба було віддати одразу.

Півник узяв гаманчик.

– Ку-ку-рі-ку! От тепер правильно.

І вирушив додому.

За ним потяглися птахи з панського двору, яким дуже сподобався цей сміливий мандрівник. Дорогою півник ішов так поважно, ніби очолював святкову ходу.

Коли старий почув знайоме:

– Ку-ку-рі-ку!

він вибіг за ворота.

– Півнику! Ти повернувся!

І одразу засоромився.

– Дарма я тебе прогнав. Ти не мусив нічого мені доводити.

Півник поставив гаманчик на землю.

– Розстели у дворі велике полотно, – попросив він.

Старий послухався.

Півник струснув крилами.

Із чарівної схованки спочатку вийшли корови, воли й телята, живі та спокійні. Потім вилетіли блискучі монети й склалися на полотні великою купою.

Старий стояв із відкритим ротом.

– Звідки все це?

Півник розповів про дорогу, гаманчик, карету, колодязь, кухню й скарбницю.

– Тепер ми багаті! – вигукнув старий.

– Багатство ще не робить людину доброю, – відповів півник. – Пам’ятай, як легко ти розсердився через одне яйце.

Старий почухав потилицю.

– Справедливо. Відтепер будемо жити інакше.

Тут у двір вийшла стара. Побачила монети й відразу захотіла такого самого дива.

– А моя курочка теж може принести скарб! – сказала вона.

Вона підбігла до курки й почала сердито вимагати:

– Ну ж бо, іди й принеси мені золото!

Курочка злякалася й вислизнула за ворота.

Незабаром вона повернулася. У дзьобі несла маленьку скляну намистинку, що блищала на сонці.

Курочка поклала її в гніздо й гордо закудкудакала.

Стара заглянула всередину.

– Намистинка? І це все?

Вона вже хотіла знову сердитися, але півник став перед курочкою.

– Стривай. Вона принесла те, що знайшла. Чому ти вирішила, що світ зобов’язаний повторити для тебе чуже диво?

Стара мовчала.

Потім узяла намистинку в долоню. Вона була зовсім проста, але красиво переливалася на світлі.

– Мабуть, я й справді забагато хотіла, – сказала вона тихіше.

Відтоді старий і стара перестали сваритися через яйця й монети. Частину багатства вони витратили на господарство, частиною поділилися з тими, кому було важко, а для птахів зробили просторий і теплий двір.

Півник носив свій маленький гаманчик на стрічці біля шиї. У ньому так і лежали дві півпенні.

Не тому, що вони були великим скарбом.

А тому, що нагадували: навіть заради двох дрібних монет варто відстоювати справедливість, але справжня цінність не в тому, скільки ти зміг забрати собі, а в тому, чи навчився ти чинити чесно.

А тому, що нагадували: навіть заради двох дрібних монет варто відстоювати справедливість, але справжня цінність не в тому, скільки ти зміг забрати собі, а в тому, чи навчився ти чинити чесно.