Гельґа

Гельґа

Робоча українська назва: Гельґа

Далеко на півночі, де море навіть улітку дихає прохолодою, стояв невеликий будинок під темним дахом. У ньому жили батько, мати і троє доньок.

Старших звали Фредеґонда й Ольґа. Вони любили гарні стрічки, теплі рукавички й довгі розмови біля вогню. Молодшу звали Гельґа. Вона була тихою, уважною і завжди помічала, коли комусь потрібна допомога.

У домі до Гельґи ставилися не зовсім справедливо. Якщо треба було принести воду, підмести підлогу чи нагодувати кіз, найчастіше кликали саме її.

«Гельґо, зроби це швиденько», казала мати.

«І ще мою хустку знайди», додавала Фредеґонда.

«А мені принеси гребінець», просила Ольґа.

Гельґа не сперечалася, але інколи, виходячи надвір, дивилася на далекі гори й думала, що колись неодмінно побачить світ за їхніми сніговими вершинами.

Одного вечора над островом здійнявся сильний вітер. Дим закрутився в комині, двері затремтіли, і раптом вогонь у печі згас.

Без вогню в ісландському домі було не прожити. Треба було готувати вечерю й зігріватися вночі.

Батько сказав:

«Неподалік, у печері біля пагорба, живе вугляр. У нього напевно є жар. Хтось має попросити кілька гарячих вуглин».

Першою пішла Фредеґонда.

Вона накинула плащ і рушила до пагорба. Коли дівчина підійшла ближче, зсередини землі почувся дивний голос:

«Скажи мені, мандрівнице: ти прийшла з добром чи з недобром?»

Фредеґонда фиркнула.

«Не маю часу розмовляти з пагорбами».

Вона зайшла до печери. Там кипів казанок, на столі лежало тісто, а біля вогню сидів великий чорний пес.

«Посунься», сказала Фредеґонда й узяла собі найкращий шматочок із казанка.

Пес тихо заскавчав, ніби просив поділитися.

«Ще чого!» відповіла вона.

Коли Фредеґонда потягнулася до жарини, пес ухопив зубами її рукавицю й побіг у глиб печери. Дівчина так злякалася, що вискочила надвір і помчала додому, забувши про вогонь.

«Нечемний пес!» обурювалася вона. «І рукавицю забрав!»

Наступною пішла Ольґа.

Біля пагорба той самий голос запитав:

«Ти прийшла з добром чи з недобром?»

«Я прийшла по вогонь, а не на загадки», відказала Ольґа.

У печері вона теж побачила казанок, тісто і чорного пса. Ольґа скуштувала страву, вибрала собі найбільший коржик і відсунула миску від пса.

Коли ж вона взяла жарину, пес підхопив край її довгої хустки. Ольґа закрутилася на місці, хустка розв’язалася, жарина впала в попіл, а дівчина прожогом вибігла з печери.

Так і вона повернулася ні з чим.

У домі ставало дедалі холодніше.

Тоді Гельґа сказала:

«Я спробую».

Вона взяла невеликий глиняний горщик для жару й пішла до пагорба.

Коли пролунав таємничий голос, Гельґа зупинилася.

«Ти прийшла з добром чи з недобром?»

«Сподіваюся, з добром», відповіла вона. «А якщо тут комусь потрібна допомога, я допоможу, чим зможу».

Голос стих.

У печері Гельґа побачила те саме: казанок, тісто і великого чорного пса.

Вона зазирнула в казан.

«Схоже, вечеря скоро пригорить».

Гельґа обережно перемішала страву. Потім помітила тісто, сформувала з нього маленькі коржики й поставила їх пектися. А тоді присіла біля пса.

«Ти, певно, теж голодний».

Вона поклала перед ним коржик і трохи страви. Пес завиляв хвостом.

Та Гельґа не взяла жару. Вона подумала: «Не можна брати чуже без дозволу. Почекаю господаря».

Незабаром земля під ногами загуркотіла. До печери увійшов велетень із трьома головами. Він був такий високий, що мусив нахилитися під склепінням.

Гельґа завмерла.

Одна голова велетня сказала:

«Хто приготував мою вечерю?»

Друга запитала:

«Хто нагодував мого пса?»

А третя додала:

«І хто спік коржики?»

Гельґа набралася сміливості.

«Я. Вибачте, якщо зробила щось не так. У нас удома згас вогонь, і я прийшла попросити трохи жару».

Велетень сів біля столу.

«Ти могла взяти його й утекти».

«Могла, але це був би не мій вогонь».

Чорний пес поклав морду Гельзі на коліна.

Велетень усміхнувся всіма трьома обличчями.

«Тоді повечеряй зі мною».

Вони сіли до столу. Гельґа спершу боялася, та господар говорив спокійно, питав про її дім і слухав уважно.

Раптом за стінами печери загримів грім. Світло спалахнуло так яскраво, що Гельґа заплющила очі.

Коли вона знову подивилася перед собою, велетня вже не було.

На його місці стояв молодий чоловік у темно-синьому плащі. Поруч сидів той самий чорний пес.

«Не бійся», сказав незнайомець. «Мене звати Торкіль. Я принц, але багато років був під чарами. Старе закляття могло зникнути лише тоді, коли хтось не судитиме мене за страшну подобу й побачить, яким я є насправді».

Гельґа здивовано мовчала.

Торкіль продовжив:

«Ти увійшла сюди не за нагородою. Ти допомогла, поділилася і не взяла чужого. Саме твоя доброта зняла чари».

Він дістав невелику скриньку.

«Візьми її своїй родині. Тут коштовності, яких вистачить, щоб полегшити ваше життя».

Потім простягнув Гельзі тонку золоту каблучку.

«А це тобі. Якщо захочеш, я приїду до вашого дому. Ми поговоримо ще раз, уже при денному світлі. А потім ти сама вирішиш, чи хочеш побачити мою країну».

Наостанок Торкіль дав їй теплий плащ із золотою підкладкою і насипав у горщик жару.

Гельґа повернулася додому. Вогонь знову запалав у печі, а в кімнатах стало тепло.

Коли батьки побачили скриньку, вони не могли повірити своїм очам. Фредеґонда й Ольґа теж ахнули.

«Де ти це взяла?» питали вони.

Гельґа розповіла про печеру, чорного пса і зачарованого принца. Але про каблучку сказала лише, що це пам’ять про дивну ніч.

Минуло кілька днів.

Одного ранку в затоці з’явився красивий корабель. На його щоглі майорів синій прапор. До берега зійшов Торкіль.

Він прийшов до будинку й привітався з батьком.

«Кажуть, у вас три доньки».

Батько зніяковів.

«Є дві старші... і ще Гельґа».

Фредеґонда й Ольґа швидко поправили волосся й стали біля вікна. А Гельґу мати спершу попросила залишитися на кухні.

Та Торкіль сказав:

«Я прийшов саме до Гельґи».

Дівчина вийшла з кухні. На її пальці блиснула золота каблучка.

«Ти прийшов», тихо сказала вона.

«Я обіцяв».

Торкіль розповів родині, що саме Гельґина доброта звільнила його від чарів. Тоді батько й мати вперше по-справжньому замислилися, скільки роботи й турботи вони завжди покладали на молодшу доньку.

«Ми були до тебе несправедливі», сказав батько.

Мати обійняла Гельґу.

Фредеґонда принесла сестрі нові рукавиці, а Ольґа мовчки пов’язала їй на плечі свою найкращу хустку.

Торкіль запросив Гельґу відвідати його країну за морем.

«Лише якщо ти сама цього хочеш», додав він.

Гельґа подивилася у вікно. За затокою сяяли гори, а за ними простягався світ, про який вона стільки разів думала.

«Хочу», сказала вона.

Перед від’їздом вона відкрила скриньку з коштовностями й залишила частину сестрам і батькам.

«Нехай у нашому домі завжди буде тепло», сказала Гельґа.

А тоді ступила на корабель.

Вітер напнув вітрила, чорний пес вмостився біля її ніг, і корабель поплив через холодне сяюче море.

Згодом Гельґа й Торкіль вирішили одружитися. У їхньому домі ніколи не питали гостя, який у нього одяг і чи багатий він. Спершу його садовили біля вогню, давали теплу страву і слухали, що він має сказати.

Бо Гельґа добре знала: справжня чарівність часто ховається не в золоті й не в коронах, а в тому, як людина поводиться, коли ніхто не обіцяє їй нагороди.

Бо Гельґа добре знала: справжня чарівність часто ховається не в золоті й не в коронах, а в тому, як людина поводиться, коли ніхто не обіцяє їй нагороди.