Гобліни, що стали каменем

Гобліни, що стали каменем

Колись у Нідерландах, коли довгі зелені поля тільки починали відвойовувати місце у лісів, люди навчилися робити так багато сиру, що без нього не обходився майже жоден стіл.

Сир їли свіжим, підсмаженим, тонкими скибочками і товстими шматками. Його клали на хліб, плавили біля вогню і подавали до вечері. А коли ввечері хтось з’їдав надто багато гарячого сиру, вночі йому іноді снилися дивні сни.

Та люди тоді ще не знали, що важка вечеря може подарувати важкі сновидіння. Тому все незрозуміле вони пояснювали просто:

— Це гобліни приходили!

Про нідерландських гоблінів розповідали багато дивного. Казали, що вони низенькі, моторні, люблять нічні жарти й уміють пересуватися так тихо, що не почуєш навіть шелесту. Найціннішою річчю кожного гобліна була маленька червона шапочка.

Варто було натягнути її на голову — і гоблін ставав невидимим.

Через це нічні пустуни дуже пишалися своїми шапочками.

Вони могли підкрастися до вікна, повторити останнє слово розмови тоненьким голосом, переставити дерев’яний кухоль із полиці на лавку або так тихо дзенькнути ложкою, що господарі довго шукали, хто це зробив.

Але була в гоблінів одна сувора чарівна умова: вони не любили сонячного світла. Старі перекази запевняли, що той, хто не встигне сховатися до першого ранкового променя, перетвориться на камінь.

Тож щоночі гобліни веселилися досхочу, але перед світанком поспішали під землю.

У невеликому селі в провінції Дренте жила дівчина на ім’я Аліда зі своєю старенькою матір’ю. Їхній будинок був теплий і охайний, але біля віконної рами залишилася вузенька щілина, яку все ніяк не доходили руки залатати.

Одного холодного вечора мати вже лягла відпочивати, а Аліда прибирала на кухні.

Раптом у кімнаті почувся тихий шурхіт.

Шурх-шурх.

Потім — ледве чутне хихикання.

Аліда зазирнула до матері.

Біля ліжка стояв маленький гоблін. На голові в нього красувалася червона шапочка. Пустун, певно, був упевнений, що ніхто його не помітить, але чи то шапочка зсунулася, чи то він сам вирішив похизуватися — на мить гоблін став видимим.

Мати підвелася на подушці.

— Хто тут шумить уночі? — суворо спитала вона.

Гоблін скривив смішну пику й показав язика.

— Алідо, принеси мої дерев’яні черевики, — сказала мати.

Гоблін, мабуть, зрозумів, що вечір перестає бути веселим, і кинувся до щілини. Та поспіхом зачепився шапочкою за край рами.

Червона шапочка впала просто на підлогу.

Гоблін пискнув, став видимим від п’ят до маківки й миттю вислизнув назовні.

Аліда підняла шапочку двома пальцями.

— Отже, ось як вони це роблять, — прошепотіла вона.

Наступного дня дівчина показала знахідку сусідам. Старші люди застерігали:

— Не дражни нічних істот. Вони сердиті, коли втрачають свої речі.

Але Аліда не хотіла сварки.

— Я поверну шапочку, — сказала вона. — Та спершу домовимося, щоб вони перестали лякати людей і нишпорити по домівках.

Увечері вона поклала біля щілини маленьку записку:

«Червону шапочку поверну завтра опівночі на великому пустищі. Нехай ваші старші прийдуть поговорити. Без нічних жартів».

Уночі за стіною щось зашурхотіло. Записка зникла.

Наступного дня новина облетіла все село. Люди вирішили піти на пустище разом, але не брати нічого небезпечного. Хтось узяв ліхтар, хтось дзвіночок, хтось гілочку ліщини, яку в старих казках вважали захистом від чарів.

— Наше завдання не битися, — нагадала Аліда. — Треба лише показати, що ми знаємо секрет їхніх шапочок і більше не дозволимо пустувати в наших домівках.

Опівночі над пустищем висів великий круглий місяць.

Аліда повісила червону шапочку на кущ.

Спершу нічого не відбувалося.

Потім трава почала ворушитися.

Раз.

Другий.

Третій.

З усіх боків пролунало тоненьке шепотіння:

— Шапочка… шапочка… наша шапочка…

А тоді на галявині з’явилися десятки червоних плямок. То гобліни підкрадалися в своїх чарівних шапках. Самих їх майже не було видно, зате маленькі головні убори то виникали в місячному сяйві, то зникали серед трави.

Один гоблін простягнув руку до куща.

Аліда стала поперед шапочки.

— Спочатку домовленість.

У відповідь із темряви почувся сміх.

І раптом хтось смикнув її за стрічку на рукаві.

— То ви ще й жартувати прийшли? — обурилася дівчина.

Селяни стали колом. Вони простягнули руки й почали ловити червоні шапочки, що миготіли довкола.

— Ось одна!

— А тут друга!

— Дивіться, третя!

Щойно шапочка злітала з голови, її власник ставав видимим. На галявині з’являлося дедалі більше низеньких розгублених гоблінів.

Тепер уже ніхто не сміявся.

— Віддайте! — пищали вони.

— Обіцяйте не лякати людей, — відповідала Аліда.

Але гобліни були вперті. Одні намагалися вихопити шапочки, інші бігали по колу, треті кликали невидимих приятелів на допомогу. Почалася дивна нічна метушня: ніхто нікого не бив, але всі бігали, хапали капелюшки, перечіплялися через купини й сперечалися так голосно, що навіть сова перелетіла на інше дерево.

Час минав.

Місяць опускався нижче.

На сході небо почало сіріти.

Аліда першою це помітила.

— Сонце скоро зійде! — крикнула вона. — Гобліни, ховайтеся! Ми не хочемо, щоб із вами сталося лихо!

Кілька найрозумніших одразу кинулися геть. За ними побігли інші.

Та дехто був надто впертий. Замість того щоб тікати, вони все ще намагалися повернути свої шапочки.

— Ще хвилинку!

— Це моя!

— Віддай червону!

І тут над краєм поля з’явився перший золотий промінь.

Він торкнувся одного гобліна.

Той завмер.

Торкнувся другого.

І той теж завмер.

За кілька митей на місці найупертіших нічних пустунів лежали округлі сірі камені — великі й маленькі, ніби хтось розсипав їх по пустищу.

Усі люди замовкли.

Аліда зняла з куща червону шапочку, заради якої все почалося, і поклала її на найближчий камінь.

— Я ж попереджала, — тихо сказала вона.

Коли того вечора місяць знову піднявся над пустищем, кам’яні фігурки тихенько затріщали. Гобліни один по одному прокинулися від свого чарівного сну, обтрусили кам’яний пил і поспішили під землю. Після такої пригоди вони стали значно обережнішими. У домівках більше не бешкетували, а якщо й повторювали чиєсь слово луною, то лише здалеку.

А на місцях, де вони простояли кам’яними до вечора, залишилися звичайні округлі брили. На пустищах Дренте ще довго показували дітям ці дивні групи каменів серед трави й полів.

Улітку між ними цвіли квіти. Восени шумів вітер. Узимку їх накривав сніг, а навесні поруч паслися корови, яким не було жодного діла до старих чарів.

І коли хтось питав:

— Звідки тут стільки каміння?

Старі люди усміхалися й відповідали:

— То дуже давня історія. Про гоблінів, які так захопилися суперечкою, що забули подивитися, чи не сходить сонце.

А діти після цього ще довго перевіряли, чи немає десь у траві маленької червоної шапочки.

А діти після цього ще довго перевіряли, чи немає десь у траві маленької червоної шапочки.