Голуб і ворона

Голуб і ворона

У великому домі була простора кухня. Під дахом, у маленькому плетеному кошику, жив сірий Голуб. Кухар добре знав його й щодня залишав поруч мисочку чистої води та кілька зернят.

Голуб був спокійний і чемний. Уранці він вилітав на подвір’я, шукав насіння, а ввечері повертався до свого кошика.

Одного дня за кухонним вікном промайнула чорна Ворона.

Вона зазирнула всередину й побачила на столах стільки смачних речей, що навіть крила в неї затремтіли від нетерпіння.

— От би пожити тут хоч день! — прошепотіла вона.

Та Ворона розуміла: просто так кухар її до кухні не запросить.

Наступного ранку вона дочекалася Голуба й полетіла слідом.

Голуб озирнувся.

— Ти чому за мною летиш?

— Бо ти мені подобаєшся, — солодко сказала Ворона. — Давай будемо друзями й разом шукатимемо їжу.

— Але ми харчуємося по-різному, — здивувався Голуб.

— Нічого, — відповіла Ворона. — Головне — гарна компанія.

Голуб не побачив у цьому нічого поганого й погодився.

Цілий день вони літали разом. Голуб терпляче збирав зернятка, а Ворона то відставала, то поверталася й удавала, ніби теж дуже зайнята пошуками.

Увечері вони прилетіли до кухні.

Кухар побачив нового гостя й сказав:

— Якщо це твоя приятелька, Голубе, нехай і вона має місце для ночівлі.

Він повісив поруч другий маленький кошик.

Ворона була в захваті.

«Чудово! — подумала вона. — Тепер лишилося дочекатися слушної миті».

Через кілька днів на кухні готували святкову вечерю. На столі стояли миски, пахли прянощі, а кухар розкладав страви по тарілках.

Ворона ледве всиділа у своєму кошику.

Голуб покликав її:

— Летімо снідати надвір.

Ворона схопилася за живіт.

— Не можу! Щось мені сьогодні недобре.

Голуб подивився на неї уважно.

— Дивно. Ще хвилину тому ти так пильно дивилася на кухонний стіл, що мало не випала з кошика.

— Просто милувалася посудом, — швидко відповіла Ворона.

— Гаразд, — сказав Голуб. — Тільки не бери чужого. Кухар пригостить, якщо захоче, а красти недобре.

І він полетів.

Ворона залишилася сама.

Кухар поставив готові страви на стіл і вийшов по воду.

— Ось мій шанс! — прошепотіла Ворона.

Вона злетіла на край столу, потім перестрибнула ближче до великої тарілки.

— Лише маленький шматочок, — сказала сама собі.

Та щойно вона простягнула дзьоб, тарілка дзенькнула.

Ворона злякалася, махнула крилами й зачепила ложку.

Дзень!

Ложка впала на миску.

Брязь!

Миска хитнулася, а кришка від каструлі покотилася підлогою.

Гур-р-р-р-р! Дзинь!

Кухар прибіг на шум.

На столі стояла Ворона, а біля неї хиталася ціла гора посуду.

— От хто вирішив господарювати на моїй кухні! — вигукнув він.

Ворона так заметушилася, що сіла просто в миску з борошном.

Фух!

У повітря здійнялася біла хмарка.

Коли Голуб повернувся, він побачив дивовижну картину: з чорного кошика визирала майже біла Ворона. На голові в неї стирчала пухнаста борошняна чуприна.

— Хто це? — удавано здивувався Голуб. — Я залишав тут Ворону, а бачу якогось білого птаха.

Ворона похнюпилася.

— Не смійся. Я тебе не послухала.

— І що сталося?

— Хотіла взяти одну річ без дозволу, а влаштувала цілий концерт із каструль.

Голуб ледве стримав усмішку.

— Тепер розумієш, чому краще просити, а не хапати чуже?

Ворона кивнула.

Наступного ранку вона разом із Голубом принесла кухареві кілька блискучих каштанів, які знайшла в саду, й поклала біля дверей. Так вона по-своєму попросила вибачення.

Кухар усе зрозумів. Він посміхнувся й насипав обом птахам зернят.

Відтоді Ворона ще не раз заглядалася на кухонні смаколики. Але щоразу згадувала білу хмару борошна й дзенькіт посуду.

І тоді казала собі:

— Краще спочатку запитати.

А Голуб, почувши це, задоволено кивав.

А Голуб, почувши це, задоволено кивав.