Горностай і мисливець

Горностай і мисливець

Робоча українська назва: Горностай і мисливець

Далеко на півночі, де зима вкриває землю глибоким снігом, жив досвідчений мисливець із родиною.

Він добре знав ліс. Умів читати сліди на снігу, чув зміну вітру ще до того, як гілки починали хитатися, і завжди міг знайти дорогу додому навіть у тумані.

Та була в нього одна слабкість: коли щось ішло не за планом, він іноді спершу сердився, а вже потім думав.

Одного осіннього дня родина зварила густий солодкий сироп і залишила його охолоджуватися біля комори. Запас мав вистачити надовго.

Уночі до житла підійшли троє молодих ведмежат.

Вони відчули солодкий запах, зазирнули до комори й знайшли глечик із сиропом.

До ранку біля дверей були липкі сліди, перекинуті миски й три дуже задоволені ведмежі мордочки далеко між деревами.

Мисливець побачив безлад і розсердився.

— Оце вже занадто! — вигукнув він. — Сьогодні сироп, завтра вся комора!

Він поставив неподалік міцну загорожу-пастку, щоб упіймати ведмежат і налякати їх, аби більше не поверталися.

Наступного ранку двоє малих ведмежат справді опинилися всередині. Вони не поранилися, але дуже злякалися й голосно кликали матір.

Мисливець почув їхній плач, і гнів у нього одразу вщух.

— Ні, так не годиться, — сказав він сам до себе. — Вони ж малі. Треба було краще сховати припаси, а не лякати дитинчат.

Він відчинив загорожу й відпустив ведмежат.

Але було пізно.

На узліссі стояла їхня мати — велика ведмедиця, яку в тих місцях називали Кам’яним Серцем. Таке ім’я вона отримала не тому, що була злою від природи. Просто коли сердилася, ставала впертою, мов скеля.

Ведмедиця побачила переляканих малят і вирішила, що мисливець хотів завдати їм шкоди.

Відтоді вона почала приходити до його житла майже щовечора.

То перекине кошик із ягодами.

То відсуне колоду, якою підпирали двері комори.

То сяде просто посеред стежки й не дає пройти.

Мисливець пробував говорити здалеку:

— Я вже відпустив ведмежат! Не хочу з вами сваритися!

Та Кам’яне Серце тільки фиркала.

Минуло кілька днів. Запасів ставало дедалі менше.

— Сам я з нею не впораюся, — зрозумів мисливець. — Треба просити допомоги.

Він пішов до широкої річки.

— Духу Річки, допоможи мені. Ведмедиця приходить до нашого дому, і ми не можемо зупинити сварку.

Річка шуміла між камінням.

— Я несу воду до озер і боліт, — почувся тихий голос. — Я можу показати шлях, але не можу залишити своє русло.

Мисливець подякував і пішов далі.

На пагорбі він звернувся до Вітру.

— Вітре, допоможи мені.

Вітер пролетів над верхівками сосен.

— Я жену хмари й сушу мокрі стежки. Можу донести слова, але не можу вирішити суперечку замість вас.

Тоді мисливець підняв очі до великої темної Хмари.

— Може, ти допоможеш?

Хмара прогриміла десь далеко:

— Я несу дощ туди, де земля чекає води. Шукай того, хто достатньо малий, щоб підійти близько, і достатньо сміливий, щоб сказати правду.

Мисливець повертався додому стомлений і голодний.

Біля стежки він побачив маленьку стареньку жінку. Вона сиділа на пеньку й гріла руки.

— Добрий вечір, — сказала вона. — Чи не маєш шматочка їжі для мандрівниці?

У мисливця лишилася тільки невелика коржина.

Він подумав про те, що вдома запасів і так мало. Але все ж розламав коржину навпіл.

— Беріть. Разом легше бути голодними.

Старенька усміхнулася.

— Ти зробив добрий вибір саме тоді, коли це було нелегко. Тому я дам тобі пораду. Завтра вранці не поспішай хапатися за зброю чи пастки. Перша маленька тварина, яку зустрінеш, зможе допомогти тобі краще, ніж найбільша сила.

Вона торкнулася його палиці, і на дереві на мить спалахнув срібний відблиск.

Мисливець кліпнув очима.

А старенької вже не було.

Наступного ранку він вийшов із дому й одразу побачив маленького Горностая.

Той стояв на камені й дивився просто на нього. Хутро в нього було ще буре, осіннє.

— Ти, мабуть, і є моя велика допомога? — здивувався мисливець.

— Велика? Ні, — відповів Горностай. — Допомога? Можливо.

Мисливець присів.

— Чого ти хочеш за це?

Горностай задумався.

— Дві речі. Перше: пообіцяй, що більше не ставитимеш пасток для малих ведмежат.

Мисливець кивнув.

— Обіцяю.

— Друге: коли прийде сніг, я хочу мати біле хутро, щоб мене не було видно серед заметів.

Мисливець усміхнувся.

— Якби я вмів дарувати біле хутро, подарував би.

У цей момент його палиця ледь засвітилася.

Горностай примружився.

— Схоже, хтось уже подбав про це. Тоді домовилися.

Він побіг до лісу, а мисливець рушив слідом.

Незабаром вони знайшли Кам’яне Серце. Ведмедиця стояла біля старого поваленого дерева, а поруч гралися її ведмежата.

Горностай підбіг ближче.

— Гей, Кам’яне Серце!

Ведмедиця повернула голову.

— Хто мене кличе?

— Той, кого ти ледве бачиш.

— Чого тобі треба?

— Хочу перевірити, чи ти справді найспритніша ведмедиця в лісі.

Мисливець здивовано підняв брови.

Ведмедиця фиркнула.

— Звісно, найспритніша.

— Тоді спробуй пройти за мною між цими двома каменями.

Горностай прослизнув у вузьку щілину.

Ведмедиця пішла за ним, але була надто велика. Вона протиснула плечі, зробила ще крок і застрягла так, що не могла ні далі пройти, ні швидко повернутися.

— Горностаю! — заревіла вона. — Це нечесно!

— Можливо, — відповів той із іншого боку. — Але тепер ти хоча б вислухаєш, перш ніж підеш перекидати чиїсь кошики.

Мисливець підійшов ближче, але тримав руки опущеними.

— Я не хочу тобі шкодити, — сказав він. — Я помилився, коли поставив загорожу для твоїх малят. Вони з’їли наш сироп, я розсердився і діяв не подумавши. Потім відпустив їх, бо зрозумів, що вони просто були голодні й допитливі.

Ведмедиця мовчала.

— Я обіцяю більше не ловити ведмежат. Але й ти почуй мене: коли ти забираєш наші запаси, моїй родині теж може не вистачити їжі.

Одне ведмежа підійшло до матері й тихо пирхнуло.

Кам’яне Серце опустила голову.

— Я бачила їх переляканими, — сказала вона. — І вирішила, що ти ворог.

— А я побачив розсипаний сироп і теж одразу вирішив найгірше.

Горностай визирнув із-за каменя.

— От бачите. Двоє великих сердилися так сильно, що маленькому довелося пояснювати очевидне.

Ведмедиця навіть трохи всміхнулася.

— Гаразд. Я більше не чіпатиму вашої комори.

— А я не чіпатиму твоїх ведмежат, — відповів мисливець.

Після цього він обережно відсунув кілька каменів і допоміг ведмедиці вибратися.

Вона могла б одразу піти. Але спершу повернулася до Горностая.

— Ти дуже маленький.

— Це я вже чув.

— І дуже сміливий.

— А це приємніше.

Ведмедиця забрала малят і зникла між деревами.

Тієї ночі випав перший сніг.

Уранці мисливець вийшов із дому й побачив на білому заметі дві чорні крапочки — очі Горностая. Його хутро стало світлим, майже сніжним.

— Оце так! — засміявся мисливець. — Тепер тебе й справді важко помітити.

Горностай покрутився, розглядаючи себе.

— Гарна нагорода за важку розмову.

Відтоді, казали старі оповідачі, у сніжну пору Горностай носить біле хутро.

А мисливець щоразу, коли сердився, згадував Кам’яне Серце, вузьку щілину між каменями й маленького Горностая.

І перш ніж щось робити, запитував себе:

— Я вже все зрозумів? Чи тільки встиг розсердитися?

Це питання не раз рятувало його від нових сварок.

Це питання не раз рятувало його від нових сварок.