Гороховий цар

Гороховий цар

Робоча українська назва: Гороховий цар

Колись давно жив собі хлопець, у якого за душею не було майже нічого. Він багато мандрував, ночував то під дахом, то просто неба, брався за різну роботу, але багатства так і не нажив.

Одного дня, повертаючись додому після довгих мандрів, він побачив на дорозі три горошини. Підняв їх, поклав на долоню й замислився.

— Якщо посадити ці три горошини, наступного року їх стане сто. Посадити сто — буде тисяча. А якщо щороку садити дедалі більше, то колись я матиму цілі поля гороху!

Він усміхнувся власній вигадці, а потім подумав:

— От тільки чекати доведеться довго. А що, коли почати з великого розмаху?

Так він і пішов до царського палацу.

Перед царем хлопець уклонився й сказав:

— Ваша величносте, мені потрібні бочки. Дуже багато бочок. Незабаром я матиму стільки гороху, що його не буде де зберігати.

Цар здивувався:

— Невже в тебе такі великі землі?

Тут хлопцеві слід було б чесно сказати: «Поки що в мене тільки три горошини». Але він розговорився. Розповів про далекі краї, у яких бував, про міста, дороги й моря, а далі сам не помітив, як почав вихвалятися маєтками, стадами та палацами, яких у нього зроду не було.

Цар слухав і дедалі більше дивувався.

— Видно, ти багато світу бачив, — сказав він. — І говорити вмієш. Залишайся при дворі гостем.

У царя була донька, розумна й уважна. Вона кілька разів розмовляла з мандрівником і помітила, що той веселий, кмітливий і не злий, хоч язик у нього часто біжить швидше за думки. Молоді люди сподобалися одне одному, і невдовзі в палаці почали готувати весілля.

Тепер наш хвалько мав би радіти. Та що ближче було весілля, то важче ставало в нього на серці.

«Що буде, коли всі дізнаються, що в мене немає ні палаців, ні стад, ні навіть мішка гороху?» — думав він уночі.

Після весілля минув тиждень, другий, третій. При дворі дедалі частіше питали:

— А коли ми побачимо твої володіння?

Хлопець, якого вже жартома називали Гороховим царем, червонів і переводив розмову.

Одного ранку він не витримав і вийшов із палацу. Йшов полем, опустивши голову, аж раптом перед ним з’явився рум’яний чоловік у дорожньому плащі.

— Чого ти такий похмурий? — запитав незнайомець. — Наче всі кораблі разом потонули.

Гороховий цар зітхнув і вперше розповів усе без прикрас: і про три горошини, і про свою хвальбу, і про страх осоромитися.

Незнайомець вислухав його й сказав:

— Нас дев’ятеро братів, і кожен знає одну загадку. Якщо відгадаєш усі дев’ять, ми віддамо тобі наші землі, стада й палац. Не відгадаєш — муситимеш чесно відпрацювати свій борг і допомагати нам доти, доки ми не скажемо, що досить.

Гороховому цареві стало тривожно, але іншого виходу він не бачив.

— Гаразд, — погодився він.

Незнайомець показав йому великі луки, отари овець, табуни коней і чудовий палац біля гаю.

— Приїжджай завтра, — сказав він. — А вночі почнуться загадки.

Дорогою назад Гороховий цар зустрів старенького чоловіка. Той ішов повільно й важко, спираючись на палицю.

— Дідусю, вам допомогти? — запитав хлопець.

Він дав старому води, поділився хлібом і запропонував відпочити.

— Грошей мені не треба, — відповів старий. — Але якщо дозволиш, я піду з тобою й допомагатиму по господарству.

Гороховий цар погодився. Йому й на думку не спадало, що ця зустріч важитиме більше, ніж усі його хвастощі.

Наступного дня цар із царицею вирішили навідати молоде подружжя в їхніх «володіннях». Гороховий цар сидів у кареті блідий, мов полотно.

Та дорогою все було саме так, як обіцяв незнайомець. На луках паслися стада, в полях працювали люди, а коли цар питав:

— Чиї це землі?

йому відповідали:

— Горохового царя.

Нарешті вони прибули до великого палацу. Там грали музики, у залах сяяли лампи, а столи були заставлені стравами.

Цар залишився задоволений.

— Тепер бачу, що моя донька живе добре, — сказав він і надвечір повернувся додому.

А Гороховому цареві було не до радості. Попереду чекали дев’ять загадок.

Коли стемніло, старий слуга сказав:

— Лягай спати й не відповідай, хоч би хто тебе кликав. Я буду поруч.

— А ти знаєш, що робити?

— Знаю трохи більше, ніж здається, — усміхнувся старий.

Опівночі за вікнами загуркотіло, наче далеко прокотився грім.

— Гороховий царю! — пролунав гучний голос.

Старий озвався:

— Я слухаю.

— Ми не тебе кличемо!

— А мій господар спить після далекої дороги. Кажіть мені.

Після короткої тиші голос запитав:

— Що буває одне?

Старий відповів:

— Один місяць світить у нічному небі.

Гуркіт стих, ніби хмара відійшла за гору.

Другий голос запитав:

— Що буває два?

— Два ока бачать світ.

І знову стало тихіше.

— Що буває три?

Старий подумав і сказав:

— Три добрі поради краще за одну необдуману обіцянку.

За стіною хтось пробурмотів, але сперечатися не став.

— Що буває чотири?

— Чотири колеса везуть віз дорогою.

— Що буває п’ять?

— П’ять пальців міцно тримають те, що треба берегти.

— Що буває шість?

— Шість отворів має сопілка, а разом вони творять мелодію.

— Що буває сім?

— Сім днів складають тиждень, і кожен день треба прожити по совісті.

— Що буває вісім?

— Вісім дужих волів можуть тягнути великий плуг.

Залишився останній голос. Він був найгучніший.

— А що буває дев’ять?

Старий відповів:

— Дев’ять загадок можуть налякати людину. Але жодна загадка не сильніша за ясний розум і добре серце.

Тієї ж миті грім за вікнами прокотився востаннє й розтанув у тиші.

Гороховий цар лежав, боячись навіть поворухнутися. А старий спокійно сказав:

— Тепер спи. Найстрашніше минуло.

На світанку хлопець прокинувся. Старого в кімнаті не було.

Він вибіг надвір і побачив, що навколо палацу стоять дев’ять кам’яних стовпів, яких учора не було. Над ними танув легкий ранковий туман. Потім пролунав тихий голос, ніби сам вітер прошепотів:

— Ти пожалів старого, не знаючи, чи отримаєш щось навзаєм. Добро, зроблене без розрахунку, повернулося до тебе. Пам’ятай це.

Гороховий цар довго стояв мовчки.

Тепер він зрозумів: не хитра мова й не гучні слова врятували його, а звичайний шматок хліба, склянка води й людяність до незнайомця.

Коли він повернувся до дружини, то розповів їй усю правду. Не приховав ні трьох горошин, ні вигаданих багатств.

Вона вислухала й сказала:

— Я давно здогадувалася, що твої палаци трохи більші в розповідях, ніж насправді. Але добре, що тепер ти сам це зрозумів.

— Ти сердишся?

— На брехню — так. На тебе — ні, якщо ти більше не ховатимешся за нею.

Відтоді Гороховий цар справді став добрим господарем. Він не покладався на випадкове багатство: засівав поля, дбав про людей, учився рахувати не уявні скарби, а справжні врожаї.

А три горошини, з яких усе почалося, він наказав посадити біля палацу.

Щовесни там зеленіли тонкі стебла й з’являлися білі квіти. Дивлячись на них, Гороховий цар згадував просту річ: велике може початися з малого, але будувати його треба не хвальбою, а працею, чесністю й добрим серцем.

Щовесни там зеленіли тонкі стебла й з’являлися білі квіти. Дивлячись на них, Гороховий цар згадував просту річ: велике може початися з малого, але будувати його треба не хвальбою, а працею, чесністю й добрим серцем.