Горошинка і Квасолинка

Горошинка і Квасолинка

Робоча українська назва: Горошинка і Квасолинка

Жили колись дві сестри — Горошинка й Квасолинка. Вони були зовсім різні.

Горошинка любила допомагати. Побачить розсипане зерно — збере. Почує, що комусь важко, — зупиниться й запитає, чи не потрібна поміч.

Квасолинка теж була не лихою, але завжди кудись поспішала. Їй здавалося, що чужі турботи лише затримують її в дорозі.

Одного дня Горошинка сказала:

— Давай навідаємо батька. Зараз пора жнив, усі працюють у полі, а він, мабуть, сумує вдома.

— Іди, якщо хочеш, — відповіла Квасолинка. — Я не збираюся марнувати цілий день на довгу дорогу.

Горошинка взяла трохи води й вирушила сама.

Невдовзі біля стежки вона побачила сливове дерево. Навколо його коріння лежали сухі колючі гілочки.

— Горошинко, — прошелестіло дерево, — чи не прибереш їх? Вони заважають молодим паросткам.

— Звісно, — відповіла дівчина.

Вона віднесла сухі гілочки вбік, розрівняла землю й пішла далі.

Трохи згодом біля дороги потріскував вогонь у старому вогнищі.

— Допоможи мені, — попросив він. — Попіл засипав жар, і мені важко дихати.

Горошинка обережно розчистила вогнище довгою гілочкою. Полум’я знову стало рівним і ясним.

Далі стояло велике дерево піпал. Одна його молода гілка надломилася й звисала до землі.

— Не залишай мене так, — зашелестіло дерево.

Горошинка відірвала вузеньку смужку тканини зі старої хустинки й акуратно підв’язала гілку.

А ще далі дорогу перетинав струмок. Його вузеньке русло забило листям і піском.

— Я майже не можу текти, — задзюрчав струмок.

Горошинка відсунула камінці, вигребла листя, й вода весело побігла вперед.

До батькового дому вона прийшла втомлена, зате дуже рада. Батько теж зрадів.

— Як добре, що ти навідалася, — сказав він. — Посидь зі мною, розкажи, як живете.

Вони довго розмовляли. Перед дорогою назад батько дав доньці кілька корисних речей для дому й попросив берегти себе.

Коли Горошинка поверталася, струмок засяяв у сонці.

— Дякую, що звільнила мені дорогу, — задзюрчав він. — Візьми ось цю гарну тканину, яку вода принесла до берега.

Біля піпала на підв’язаній гілці блищала нитка намистин.

— Це тобі за турботу, — прошелестіло дерево.

Біля вогнища пахло теплою солодкою паляничкою.

— Пригощайся, — потріскував вогонь.

Горошинка розділила її навпіл.

— Одну половинку з’їм дорогою, а другу занесу сестрі.

А сливове дерево нахилило до неї гілки з достиглими плодами.

— Бери стільки, скільки зможеш донести.

Горошинка набрала слив і частину теж залишила Квасолинці.

Коли вона повернулася додому з подарунками, Квасолинка здивувалася.

— Звідки в тебе все це?

Горошинка розповіла про дорогу, дерева, вогонь і струмок.

— Ого! — сказала Квасолинка. — Тоді завтра піду і я.

Вранці вона швидко рушила до батька. Біля сливового дерева почула:

— Квасолинко, чи не прибереш сухі гілочки?

— Немає часу, — кинула вона. — Я поспішаю.

Піпал попросив підв’язати гілку.

— Нехай хтось інший підв’яже.

Вогонь попросив розчистити попіл.

— Сам упораєшся.

Струмок попросив відсунути листя.

— Я сюди не працювати прийшла.

До батька Квасолинка дісталася швидко, але замість привітання одразу почала розпитувати:

— А що ти мені подаруєш? Горошинці ж ти щось дав!

Батько засмутився.

— Я радий бачити тебе не через подарунки. Сядь біля мене. Розкажи, як твої справи.

Та Квасолинка нетерпляче покрутилася й невдовзі вирушила назад.

Біля струмка вона побачила гарну тканину, що пливла по воді.

— О, це, мабуть, мені!

Вона простягнула руку, але течія підхопила тканину й понесла далі.

На гілці піпала щось блиснуло. Квасолинка підстрибнула, але надломлена гілка хитнулася, і з неї посипалося сухе листя просто їй на голову.

Біля вогню пахла паляничка. Квасолинка поспішила до неї, але кругла паляничка скотилася з каменя й зупинилася так далеко, що її вже підхопив птах.

А сливове дерево стояло все в золотавих плодах. Квасолинка простягнула руку до найкращої сливи й зачепилася рукавом за колючку.

— Ну чому мені так не щастить? — вигукнула вона.

Додому Квасолинка повернулася сердита й голодна.

Горошинка нічого не сказала. Вона лише поставила перед сестрою свою половинку палянички й тарілку слив.

— Їж. Ти втомилася.

Квасолинка мовчки сіла поруч.

— Чому ти ділишся зі мною? — нарешті спитала вона. — Я ж сьогодні нікому не допомогла.

— Саме тому, — усміхнулася Горошинка. — Можна почати завтра.

Наступного ранку Квасолинка знову пішла тією самою дорогою. Цього разу вона не поспішала.

Вона звільнила струмок від листя, обережно підв’язала гілку піпала, розчистила попіл біля вогню й прибрала сухі колючки під сливою.

І знаєте що? Ніхто не обсипав її коштовностями. Та струмок задзюрчав чистіше, дерево випростало гілку, вогонь затишно затріщав, а під сливою стало легко пройти.

Квасолинка озирнулася й раптом відчула, що їй радісно.

Тоді вона зрозуміла: доброта — не торг і не спосіб отримати подарунок. Вона сама по собі робить дорогу світлішою.

А якщо іноді разом із нею приходить стигла слива чи тепла паляничка — тим приємніше.

А якщо іноді разом із нею приходить стигла слива чи тепла паляничка — тим приємніше.