Гуси-лебеді

Гуси-лебеді

Робоча українська назва: Гуси-лебеді

Джерело: А. Н. Афанасьев, «Народные русские сказки», 2-е вид., 1873, кн. 1; «Гуси-лебеди» № 113. Бібліотека РГО: https://elib.rgo.ru/handle/123456789/217996 ; звірка сюжету: https://ru.wikisource.org/wiki/Народные_русские_сказки_(Афанасьев)/Гуси-лебеди

Жили собі чоловік і жінка, а з ними двоє дітей: старша донька й маленький син.

Одного ранку батьки зібралися до сусіднього села у справах. Перед дорогою мати сказала доньці:

– Побудь сьогодні з братиком. Не відходь далеко від двору й дивися, щоб він не залишався сам. Повернемося надвечір і привеземо тобі гостинець.

– Добре, матусю, – пообіцяла дівчинка.

Спочатку вона чесно сиділа біля братика. Малий грався дерев’яним коником, а сестра складала з камінців доріжку.

Та незабаром за тином почулися голоси подруг:

– Ходімо на луг! Там уже квіти розкрилися!

Дівчинка визирнула за хвіртку.

– Я тільки на хвилинку, – сказала вона сама собі. – Братик посидить тут, нікуди ж не піде.

Вона посадила малого на травичці біля вікна й побігла до подруг.

А над полями саме пролітала зграя великих білих птахів. То були гуси-лебеді, що служили старій лісовій господині. Вони побачили малого, підхопили його разом із легкою ковдрочкою й понесли понад полем у бік далекого лісу.

Коли дівчинка повернулася, двір був порожній.

– Братику! – гукнула вона.

Тиша.

Вона зазирнула за хату, під лавку, до саду, навіть у комору. Ніде нікого.

Тоді на небі майнули білі крила.

Дівчинка згадала, що люди розповідали про гусей-лебедів, які літають до темного лісу.

Серце в неї стислося.

– Я обіцяла дивитися за ним, – прошепотіла вона. – Значить, я й поверну його додому.

І побігла слідом.

Дорога привела її до старої печі, що стояла просто серед поля. В печі рум’янилися житні пиріжки.

– Пічко, пічко, скажи, куди полетіли гуси-лебеді?

Піч відповіла:

– Скуштуй мого житнього пиріжка, тоді підкажу.

Дівчинка зморщила носа.

– Житнього? У нас удома й пшеничні бувають. Мені ніколи їсти.

І побігла далі.

Незабаром побачила яблуню. На гілках висіли невеликі лісові яблучка.

– Яблунько, яблунько, чи не бачила ти гусей-лебедів?

– З’їж моє яблучко, тоді скажу, – зашелестіла яблуня.

– Воно ж маленьке й кислувате, – відповіла дівчинка. – Я поспішаю.

І знову побігла.

Далі текла молочна річка між м’якими кисільними берегами.

– Річко, річко, куди полетіли гуси-лебеді?

– Скуштуй ложечку мого киселю, тоді покажу дорогу.

Але дівчинка й тут відмовилася:

– Не можу зупинятися!

Вона бігла все далі, та стежка раптом розділилася на три. Праворуч було болото, ліворуч густий ялинник, а просто попереду темніли кущі.

Дівчинка розгубилася.

І тут із трави визирнув Їжачок.

– Чого ти так поспішаєш?

Дівчинка розповіла йому про братика.

– Я підкажу, – сказав Їжачок. – Іди через ялинник, потім побачиш хатинку. Тільки пам’ятай: у лісі навіть маленька допомога має ціну. Не завжди найпростіше є найгіршим.

– Дякую, Їжачку, – сказала дівчинка, цього разу вже щиро.

За ялинником справді стояла хатинка. На подвір’ї походжали гуси-лебеді, а біля віконця сидів її братик і перекладав із долоньки в долоньку золотаві яблучка.

У хатинці поралась стара господиня з гострим носом і сивим волоссям, зав’язаним хусткою. Люди називали її Бабою Ягою. Вона була сувора й не любила, коли хтось приходив без дозволу.

Дівчинка причаїлася за деревом.

Коли стара зайшла до комори, сестра підбігла до братика.

– Тихенько. Я прийшла по тебе.

Малий одразу простягнув до неї руки.

Дівчинка підхопила його й побігла стежкою назад.

Гуси-лебеді побачили втечу та здійнялися в повітря.

Га-га-га!

Крила зашуміли дедалі ближче.

Дівчинка добігла до молочної річки.

– Річко, річко, сховай нас!

Річка тихо забулькотіла:

– А мого киселю скуштуєш?

Тепер дівчинка не сперечалася.

– Із вдячністю.

Вона скуштувала ложечку киселю й дала крапельку братикові.

Тоді річка розступилася біля берега, а високі очерети схилилися над дітьми зеленою завісою.

Гуси-лебеді пролетіли повз і не помітили їх.

Діти вибралися й побігли далі.

Та невдовзі білі крила знову замаячили над дорогою.

Дівчинка підбігла до яблуні.

– Яблунько, яблунько, сховай нас!

– А мого яблучка скуштуєш?

– Звичайно. Дякую тобі.

Вона відкусила шматочок. Яблуко було кисло-солодке й дуже соковите.

Яблуня опустила густі гілки, укрила дітей листям, і гуси-лебеді знову пролетіли повз.

– Я думала, твої яблука несмачні, навіть не спробувавши, – прошепотіла дівчинка. – Пробач.

Листя тихо зашелестіло, наче яблуня усміхнулася.

Дівчинка з братиком побігли до поля.

До дому лишалося зовсім недалеко, коли гуси-лебеді з’явилися втретє.

– Пічко, пічко, допоможи!

– А житнього пиріжка скуштуєш?

– Скуштую. І більше не казатиму, що просте частування гірше за інше.

Вона з’їла шматочок теплого пиріжка. Він пахнув зерном і печеним тістом.

Піч відчинила заслінку, і за нею виявилася тепла ніша, де діти змогли сховатися. Гуси-лебеді покружляли над полем, нічого не знайшли й повернули до лісу.

Тоді дівчинка взяла братика за руку.

– Ходімо додому. Тепер я тебе вже не залишу.

Вони встигли саме вчасно.

Сонце вже торкалося верхівок дерев, коли за ворітьми почулися голоси батьків.

Мати побачила обох дітей разом і усміхнулася, але швидко помітила, що донька якась незвично серйозна.

– Що сталося?

Дівчинка не стала вигадувати виправдань. Розповіла все: як побігла до подруг, як зник братик, як вона шукала його й як піч, яблуня, річка та Їжачок допомогли повернутися додому.

Батьки вислухали мовчки.

– Ти вчинила необачно, коли залишила братика, – сказав батько. – Але правильно зробила, що не сховала правду й виправила свою помилку.

Мати обійняла обох дітей.

– Запам’ятай: відповідальність не можна відкласти «лише на хвилинку».

Дівчинка кивнула.

Відтоді вона стала уважнішою. А ще перестала кривитися, коли їй пропонували щось просте. Бо добре знала: інколи маленьке лісове яблучко, шматочок житнього пирога чи ложка киселю можуть виявитися саме тим добром, яке допоможе в найпотрібнішу хвилину.

А коли високо над полем пролітали білі гуси-лебеді, вона брала братика за руку міцніше й усміхалася йому.

Тепер вони завжди поверталися додому разом.

Тепер вони завжди поверталися додому разом.