Гидке каченя

Гидке каченя

Робоча українська назва: Гидке каченя

Було літо. Над полями стояло тепле сонце, пшениця золотилася, овес зеленів, а біля старої садиби, оточеної водою й високими лопухами, качка висиджувала яйця.

Вона чекала вже довго.

Нарешті одне яйце тихенько тріснуло.

— Пік! — почувся тоненький голос.

Потім друге.

— Пік-пік!

Незабаром навколо матері вовтузилася ціла зграйка жовтих каченят.

— Який великий світ! — дивувалися вони, визираючи з-під листя.

— І це ви ще майже нічого не бачили, — сказала мама-качка. — Скоро підемо до води.

Але одне яйце залишалося цілим. Воно було найбільшим.

Стара качка-сусідка зазирнула до гнізда.

— Може, це індиче яйце? — припустила вона. — Я колись висиджувала індичат. Вони боялися води страшенно.

— Побачимо, — відповіла мама-качка й залишилася чекати.

Минув ще день. Велике яйце нарешті розкололося.

З нього вилізло пташеня.

Воно було велике, незграбне, сіре й зовсім не схоже на решту.

Мама-качка нахилила голову.

— Яке ж ти дивне, — сказала вона. — Але ходімо до води. Там одразу стане зрозуміло, хто ти.

Наступного дня вся родина рушила до каналу.

Мама плюхнулася у воду.

— За мною!

Каченята одне за одним стрибнули слідом. Сіре пташеня теж увійшло у воду й попливло легко, спокійно, наче робило це завжди.

— Ніяке воно не індича, — задоволено сказала мама. — Плаває чудово.

Вона повела дітей на пташиний двір.

Там було гамірно. Качки сперечалися, кури кудкудакали, гуси ходили важливо, ніби вирішували державні справи.

Мама-качка наказала дітям триматися чемно.

— Не штовхайтеся. Вітайтеся зі старшими. І не лізьте під лапи іншим.

Жовтих каченят усі роздивлялися прихильно.

Та коли побачили велике сіре пташеня, хтось пирхнув:

— Це ще хто такий?

— Яке незграбне!

— Занадто велике для каченяти.

Одна качка навіть спробувала прогнати його від годівниці.

— Залиш його, — сердито сказала мама. — Воно нікому не заважає.

— Та воно ж зовсім негарне.

— Може, — відповіла мама-качка, — зате добре плаває й має лагідний характер.

Спершу каченя намагалося не слухати. Але день за днем чути чужі насмішки ставало важко.

Навіть братики й сестрички іноді повторювали за дорослими:

— От би ти був хоч трохи схожий на нас.

Каченя все частіше відходило вбік.

«Мабуть, зі мною справді щось не так», — думало воно.

Одного ранку, коли на подвір’ї знову здійнявся галас, каченя не витримало. Воно прослизнуло крізь огорожу й побігло куди очі дивляться.

За полями починалися болота.

Там жили дикі качки.

— Хто ти? — запитали вони.

— Сам не знаю, — чесно відповіло каченя.

Дикі качки обійшли його навколо.

— Ну, красенем тебе не назвеш. Але якщо не заважаєш нам, можеш трохи перепочити.

Для каченяти це вже здавалося гостинністю.

Кілька днів воно жило біля болота. Потім почувся далекий шум, собачий гавкіт, птахи знялися в повітря.

Каченя сховалося в очереті й завмерло. Воно не розуміло, що відбувається, тільки чуло, як навколо тріщать гілки.

До нього підбіг великий мисливський пес. Пес понюхав сіре пташеня, подивився на нього й побіг далі.

Каченя ще довго сиділо нерухомо.

Потім прошепотіло:

— Мабуть, я такий непоказний, що навіть пес не зацікавився мною.

І само не знало, сумувати через це чи радіти.

Воно пішло далі.

Надвечір почався вітер. На краю поля каченя побачило стару хатинку. Двері висіли трохи криво, тому воно протиснулося всередину.

У хаті жила старенька з котом і куркою.

Кіт умів вигинати спину й муркотіти, а курка несла яйця. Обоє дуже пишалися своїми талантами.

— А ти що вмієш? — запитала курка.

— Я люблю плавати, — відповіло каченя. — Особливо коли вода прохолодна й можна пірнути з головою.

Курка здивовано кліпнула.

— Пірнути з головою? Навіщо?

Кіт позіхнув.

— Можеш муркотіти?

— Ні.

— Можеш вигинати спину й сипати іскрами, коли тебе гладять проти шерсті?

— Ні.

— Тоді тобі ще багато чого треба навчитися, — сказав кіт.

Каченя прожило в хаті якийсь час. Старенька годувала його, і загалом там було безпечно. Але воно страшенно сумувало за водою.

— Ви не розумієте, як чудово плисти, коли вода тримає тебе, — казало воно.

— Не вигадуй, — відповідала курка. — Краще думай про щось корисне.

Тоді каченя зрозуміло: навіть якщо місце тепле, воно не обов’язково твоє.

І пішло знову.

Прийшла осінь. Листя стало золотим і червоним. Повітря було прозоре.

Одного вечора каченя побачило в небі великих білих птахів.

Вони летіли клином, витягнувши довгі шиї. Їхні крила світилися в останніх променях сонця.

Каченя ніколи не бачило нікого прекраснішого.

Птахи видали дивний протяжний крик і полетіли на південь.

Каченя дивилося їм услід, доки вони не стали білими крапками.

Серце раптом забилося швидше.

Воно не знало, хто ці птахи. Не знало, чому так хочеться летіти разом із ними. Просто відчуло дивну тугу за чимось знайомим, чого ніколи не мало.

Потім настала зима.

Це був найважчий час.

Вода замерзала. Каченя мусило весь час рухатися, щоб навколо залишалася маленька ополонка.

Одного ранку сил майже не лишилося.

На щастя, його помітив селянин. Він обережно забрав пташеня додому й відігрів.

У хаті були діти. Вони зраділи гостеві й хотіли погратися, але каченя злякалося незнайомого шуму, заметушилося, перекинуло миску, ковзнуло по підлозі й наробило такого гармидеру, що саме перелякалося ще більше.

Щойно відчинилися двері, воно вискочило надвір.

Решту зими каченя перебивалося як могло. Ховалося в очереті, знаходило незамерзлі струмки, перечікувало хуртовини під кущами.

І все-таки весна прийшла.

Сонце пригріло землю. Пташки заспівали.

Одного дня каченя розправило крила й здивувалося: вони стали великими й сильними.

Воно злетіло.

Не просто підскочило над землею, а справді полетіло.

Вітер підтримував його, і світ унизу раптом став широким і прекрасним.

Каченя опустилося в саду, де цвіли яблуні. Крізь дерева воно побачило озеро.

На воді плавали троє білих птахів.

Ті самі, яких воно бачило восени.

«Я підпливу до них, — подумало каченя. — Якщо вони проженуть мене, хай так. Я все одно більше не хочу ховатися».

Воно ковзнуло у воду й попливло.

Білі птахи наблизилися.

Каченя опустило голову, готуючись почути знайомі слова про свою незграбність.

І раптом у воді побачило відображення.

Звідти дивився не великий сірий птах.

На нього дивився молодий білий лебідь.

Каченя підняло голову.

Інші лебеді спокійно кружляли поруч, вітаючи нового товариша.

До саду прибігли діти.

— Дивіться! Новий лебідь!

— Який красивий!

— Наймолодший і найгарніший!

Лебідь сховав голову під крило від збентеження.

Йому було приємно чути добрі слова. Але найдивніше було інше: тепер вони вже не здавалися доказом його цінності.

Бо він раптом зрозумів те, чого не знав маленьким каченям.

Він не став важливим у той день, коли пір’я побіліло.

Він не став гідним любові після того, як інші назвали його красивим.

Він був собою весь цей час — і на пташиному дворі, і в болоті, і в холодній ополонці.

Просто йому знадобилося багато дороги, щоб знайти тих, поруч із ким не треба було виправдовувати власну зовнішність і доводити право бути собою.

Лебідь розправив крила.

Над садом шуміло молоде листя, у воді відбивалися білі хмари, а навколо плавала його нова зграя.

І вперше в житті він не думав, чи схожий на інших.

Він просто був удома.

Він просто був удома.