Як черепаха отримала панцир

Як черепаха отримала панцир

Дуже давно, кажуть старі оповідачі Західної Африки, черепахи зовсім не були схожі на теперішніх.

Одна з них на ім’я Кло була високою, спритною і ходила майже так само швидко, як інші мандрівники. Ніякого твердого панцира на спині вона ще не мала.

Одного року в країні настав час великого свята ямсу. У селах прибирали подвір’я, розпалювали вогнища, готували запашні страви й запрошували гостей.

Правитель на ім’я Маурі хотів, щоб свято вдалося якнайкраще. Він покликав Кло й сказав:

— Мені потрібен особливий солодкий напій із пальмового соку. Кажуть, найкращий готує Коклові. Візьми великий глечик і попроси в нього напою для гостей.

— Зроблю, — відповів Кло.

Він узяв глечик і вирушив у дорогу.

Коклові жив далеко, за пальмовим гаєм. Коли Кло нарешті дістався туди, господар вислухав прохання й похитав головою.

— Золотом мій напій не купиш, — сказав він. — Я віддаю його тому, хто доведе, що вміє бути витривалим.

— А яке буде випробування? — запитав Кло.

Коклові показав на два важкі кошики з плодами.

— Перенесемо їх від дерева до дерева. Хто не кине свій кошик на півдорозі, той і переможе.

Кло погодився.

Вони підняли кошики. Коклові йшов швидко, та невдовзі почав задихатися. Кло ж ступав повільніше, зате рівно: крок, ще крок, і ще один.

Нарешті він доніс кошик до кінця стежки.

— Ти переміг чесно, — визнав Коклові. — Наповнюй глечик.

Кло набрав стільки пальмового напою, скільки було потрібно для свята.

А тоді йому спала на думку не надто добра ідея.

— Якщо вже я прийшов аж сюди, — подумав він, — заберу ще трохи плодів. І кілька пальмових гілок. І ось ці гарні волокна. Та й цей кошик, здається, теж згодиться.

Невдовзі на його спині лежала ціла гора речей.

— Кло, чи не забагато? — запитав Коклові.

— Та що ти! — відповів той. — Я сильний.

Спочатку він ішов бадьоро.

Потім трохи повільніше.

Потім ще повільніше.

А небо тим часом затягнулося хмарами.

Почався дощ.

Краплі застукали по пальмовому листю, стежка стала слизькою, а важкий вантаж намок і зробився ще важчим.

— Треба було взяти тільки те, по що мене послали, — пробурмотів Кло.

Та повертатися було пізно.

Він ішов до палацу, зупинявся, відпочивав і знову йшов.

Коли нарешті дістався воріт, свято вже було в самому розпалі. Усередині співали барабани, люди сміялися й танцювали так гучно, що ніхто не почув тихого стуку Кло.

— Відчиніть! — покликав він.

Але грім загримів ще голосніше.

Кло спробував скинути вантаж зі спини, та мокрі гілки, кошики й великий глиняний глечик зсунулися разом і накрили його, наче маленький дах.

— Тільки на хвилинку заплющу очі, — подумав він.

І заснув.

Дощ ішов довго. Земля навколо розм’якла, а потім знову висохла. Глина з розбитого глечика змішалася з пилом і налипла на пальмові волокна, що лежали на спині Кло. Сонце висушило все це, і над ним утворилася міцна округла оболонка.

Коли свято давно закінчилося, люди нарешті помітили біля воріт дивний горбок.

— Що це тут? — здивувалися вони.

Почали обережно розбирати гілки й кошики.

І почули з-під них:

— М-м-м… Дощ уже скінчився?

— Кло! — вигукнули люди. — То ти тут!

Йому допомогли вибратися, дали води, нагодували й покликали знахарів, які знали багато цілющих трав.

Кло швидко набрався сил.

Та коли він підвівся, всі ахнули.

На його спині залишилася тверда округла оболонка з висохлої глини, волокон і чарівного пилу після довгого дощу.

Кло спробував її зняти.

Не вийшло.

Спробував ще раз.

Нічого.

Але невдовзі помітив, що нова оболонка має й переваги.

Коли падав дощ, вона захищала спину.

Коли сонце пекло надто сильно, під нею було прохолодніше.

А коли Кло лякався, він міг підтягнути голову й лапи ближче до себе й сховатися під твердим захистом.

— Мабуть, цей вантаж вирішив залишитися зі мною назавжди, — засміявся Кло.

Відтоді, кажуть, черепахи носять на спині панцир.

І ще вони нікуди не поспішають.

Можливо, Кло добре запам’ятав той день, коли набрав на себе більше, ніж міг донести.

Тому черепаха й тепер рухається повільно, зате уважно: один крок, другий, третій.

Бо іноді найрозумніше взяти із собою не все, що можна понести, а тільки те, що справді потрібно.

Бо іноді найрозумніше взяти із собою не все, що можна понести, а тільки те, що справді потрібно.