Як дідусь позбувся ґулі

Як дідусь позбувся ґулі

Давним-давно в Японії жив добрий дідусь. На правій щоці в нього була велика ґуля. Вона не робила його гіршим за інших, але часто заважала йому, і дідусь багато років мріяв, щоб вона зникла.

Він питав поради в різних лікарів, пробував мазі й настої, та нічого не допомагало. Зрештою дідусь вирішив не витрачати на це всі свої сили й жив далі, як умів: працював, дбав про дім і найбільше любив музику та танці.

Одного осіннього дня в хаті закінчилися дрова. Дідусь узяв сокиру й пішов у гори.

День був ясний. У лісі пахло листям і сосновою корою. Дідусь працював неквапливо, зібрав добрий оберемок дров і вже збирався додому, коли небо раптом затягнуло хмарами.

Спершу впали кілька крапель.

Потім загриміло.

І за мить почалася справжня гірська злива.

— От тобі й спокійна прогулянка, — пробурмотів дідусь.

Він озирнувся й помітив старе дерево з великим дуплом майже біля самої землі. Дідусь заліз усередину й сховався від дощу.

Гроза тривала довго. Блискавки раз по раз освітлювали схили, грім перекочувався між горами, а дідусь сидів у дуплі й чекав.

Нарешті злива стихла. На небі з’явилося вечірнє світло, і дідусь уже хотів виходити, коли почув чиїсь кроки.

— Мабуть, люди йдуть дорогою, — подумав він.

Та коли визирнув, то мало не забув дихати.

На галявину один за одним виходили оні — дивні казкові істоти з рогами, великими очима, довгими носами й строкатим одягом. Одні були високі, інші низенькі, дехто ніс барабани, дехто флейти, а дехто кошики з частуванням.

Дідусь швидко сховався назад.

Оні розсілися просто перед деревом. Заграла музика. Хтось почав співати, хтось плескати в долоні, а кілька оні вийшли танцювати.

Дідусь обережно визирнув знову.

Спершу йому було страшнувато. Та незабаром він так захопився святом, що забув про страх.

— Оцей танцюрист надто квапиться, — тихо шепотів він. — А от тут треба було повернутися... О, а цей рух я знаю!

Бо дідусь і справді любив танцювати ще з молодих років.

Нарешті головний оні позіхнув і сказав:

— Невже ніхто не покаже нам чогось нового?

Дідусь почув це й відчув, як ноги самі просяться до танцю.

«Виходити чи ні?» — подумав він.

Здоровий глузд радив сидіти тихо.

А любов до танцю відповідала зовсім інше.

І от дідусь ступив на галявину.

Оні замовкли.

— Хто це? — здивувався один.

— Людина! — прошепотів інший.

Дідусь уклонився.

— Якщо дозволите, я теж трохи потанцюю.

Музиканти заграли.

І дідусь почав.

Він танцював не для нагороди й не для того, щоб когось перевершити. Просто музика була чудова, вечір пахнув мокрим листям, а після довгої грози так хотілося радіти.

Він то легко переступав ногами, то кружляв, то смішно завмирав на місці, а потім раптом знову оживав у ритмі барабана.

Оні спочатку дивилися мовчки.

А тоді почали плескати.

— Ще!

— Чудово!

— Оце танцюрист!

Коли дідусь закінчив, головний оні був у захваті.

— Приходь і завтра! — сказав він. — Без тебе наше свято буде не таким веселим.

— Якщо зможу, прийду, — пообіцяв дідусь.

— А щоб ти точно не забув, залиш нам щось як знак обіцянки.

Оні почали радитися, що ж узяти. Один із них помітив ґулю на дідусевій щоці.

— Може, ось це? Людина напевно повернеться по неї.

Головний оні простягнув руку й легко торкнувся дідусевої щоки.

І сталося диво.

Ґуля відділилася зовсім без болю, ніби стигла ягода від гілочки.

Дідусь торкнувся щоки.

Вона була гладенька.

— Неймовірно! — прошепотів він.

Оні засміялися, попрощалися й один за одним розчинилися в сутінках.

Дідусь поспішив додому. Усю дорогу він то торкався щоки, то пританцьовував від радості.

Дружина вже хвилювалася.

— Де ти так довго був?

— Це довга історія, — усміхнувся він. — І в ній є гроза, старе дерево, ціла компанія оні та дуже багато танців.

Він усе розповів.

Наступного дня про дивну пригоду почув сусід. На його лівій щоці теж була велика ґуля, і він давно хотів її позбутися.

— Покажи, де те дерево! — попросив він. — Якщо тобі допомогло, допоможе й мені.

Добрий дідусь чесно пояснив дорогу.

— Але вони полюбили не мою щоку, — додав він. — Їм сподобався танець.

Сусід майже не слухав.

— Танок так танок. Що тут складного?

Увечері він сховався в тому самому дуплі.

Оні знову прийшли на галявину, розклали частування й заграли музику.

— Де ж наш учорашній танцюрист? — запитав головний оні.

Сусід одразу вискочив.

— Я тут!

Оні вирішили, що це той самий дідусь.

— Тоді танцюй!

Та сусід ніколи не любив танців і не вчився їм. Він просто хотів отримати таку саму удачу, як у іншого.

Він почав стрибати, махати руками й тупати ногами без ритму. Чим більше намагався, тим дивнішим ставав танець.

Оні переглянулися.

— Учора було зовсім інакше.

— Мабуть, наш гість сьогодні не в настрої.

Головний оні зітхнув.

— Гаразд. Повернімо йому заставу, яку він залишив учора, і нехай відпочине.

Він дістав ту саму ґулю й легенько кинув її до сусіда.

Пух!

Вона причепилася до його правої щоки.

Сусід завмер.

Тепер ґуля була і зліва, і справа.

Оні, переконані, що просто повернули гостеві його річ, попрощалися й зникли.

Сусід повільно пішов додому.

Наступного ранку він прийшов до доброго дідуся.

— Тепер я зрозумів, що ти хотів сказати, — зітхнув він. — Я думав, достатньо повторити твої кроки, і отримаю те саме щастя.

Дідусь не сміявся з нього.

— Чужу удачу важко скопіювати, — відповів він. — Оні дали мені подарунок не тому, що я прийшов по подарунок. Я взагалі нічого не просив. Я просто танцював, бо люблю танцювати.

Сусід кивнув.

Відтоді він менше заздрив тому, що траплялося з іншими, і частіше питав себе, що по-справжньому любить робити сам.

А добрий дідусь ще довго згадував дивну ніч після грози.

І коли десь у горах лунали далекі барабани, він усміхався й тихенько відбивав ногою ритм.

І коли десь у горах лунали далекі барабани, він усміхався й тихенько відбивав ногою ритм.