Як лис отримав білу грудку

Як лис отримав білу грудку

Робоча українська назва: Як лис отримав білу грудку

Колись біля оселі місцевого правителя жив лис на ім’я У Мирсіанг. Мав він гострі вуха, легкі лапи й таку хитру мордочку, що здавалося, ніби в голові в нього одночасно народжується сім планів.

У Мирсіанг мешкав у печері неподалік від людських дворів. Удень він відсипався в прохолодній тіні, а надвечір виходив шукати їжу. Спершу задовольнявся тим, що знаходив у лісі, та з часом розледачів і почав навідуватися до господарських дворів.

— Навіщо далеко ходити, якщо вечеря сама живе за огорожею? — міркував він.

Людям це, звісно, не подобалося. Вони зміцнювали паркани, зачиняли хвіртки, ставили сторожів, але У Мирсіанг щоразу знаходив нову шпарину. То пролізе під тином, то перескочить через каміння, то дочекається, поки сторож відвернеться.

Нарешті правитель сказав:

— Досить ганятися за ним по ночах. Треба впіймати цього хитруна так, щоб ніхто не постраждав.

Один із слуг запропонував винести велику міцну клітку й залишити її відкритою біля двору. Усередині поклали кілька пахучих шматочків їжі, а самі відійшли подалі.

Тієї ночі У Мирсіанг прийшов, як завжди, тихо-тихо.

Нюх — сюди.

Крок — туди.

Вухо — вперед.

— Щось новеньке, — прошепотів він, побачивши клітку. — Але на пастку не схоже. Надто вже велика.

Він обійшов її раз, другий, третій. Потім сунув усередину ніс. Пахло смачно.

— Лише гляну ближче.

Лис ступив усередину.

Клац!

Дверцята зачинилися.

— От халепа, — сказав У Мирсіанг і одразу почав шукати вихід.

Він штовхав двері плечем, пробував просунути лапу між прутами, заглядав під підлогу. Нічого.

— Гаразд, — нарешті пробурмотів він. — Якщо лапами не вийшло, доведеться працювати головою.

Під ранок дорогою проходив змучений мандрівник. Він покинув свій край після сварки з місцевою владою й тепер шукав місце, де міг би спокійно оселитися, працювати та почати все спочатку.

Побачивши клітку, чоловік сів поруч перепочити. На шиї в нього висіло невелике кругле дзеркальце на ланцюжку — майже єдина гарна річ, яку він мав.

Мандрівник зітхнув:

— Якби ж знайти тут роботу й клаптик землі. Та хто мене знає? Хто за мене слово скаже?

У Мирсіанг насторожив вуха.

«Ось і нагода», — подумав він.

— Друже, не сумуй, — лагідно озвався лис із темряви.

Чоловік аж підскочив.

— Хто тут?

— Той, хто може тобі допомогти.

У темряві мандрівник не одразу розгледів співрозмовника.

— А чому ти в клітці?

Лис швидко склав історію.

— Тутешній правитель шукає чужоземця для дуже почесної справи. А мене затримали помилково. Я мушу повернутися додому до родини. Якщо ти займешь моє місце, тебе вранці вислухають, і ти зможеш попросити дозволу залишитися в цих землях.

— Справді? — перепитав мандрівник.

— А хіба я схожий на того, хто вигадує? — солодко відповів У Мирсіанг.

Якби тоді було світліше, чоловік, мабуть, побачив би лисову усмішку. Але ніч була темна, а надія на новий дім — велика.

Він відчинив дверцята.

У Мирсіанг вислизнув назовні й одразу зачинив клітку за мандрівником.

— Дякую за допомогу! — вигукнув лис.

Тут місяць визирнув із-за хмари, і чоловік нарешті розгледів рудого хитруна.

— Та ти ж лис!

— Саме так, — весело відповів У Мирсіанг. — І сьогодні дуже вільний лис!

Від несподіванки мандрівник торкнувся дзеркальця. Воно зірвалося з ланцюжка й упало біля клітки. Лис підхопив його.

— Це я візьму на згадку про нашу зустріч.

І зник між деревами.

На світанку прийшли слуги. Вони здивувалися, побачивши замість лиса людину. Мандрівник чесно розповів усе, що сталося.

Правитель вислухав його й похитав головою:

— Лис обдурив тебе, але ти не приховав правди. Виходь із клітки. Якщо хочеш жити тут і чесно працювати, знайдемо для тебе місце.

Так для мандрівника дивна ніч закінчилася краще, ніж він сподівався.

А У Мирсіанг тим часом біг усе далі від людських осель. Дзеркальце він повісив собі на шию й час від часу зупинявся, щоб помилуватися.

— Оце так красень! — казав він своєму відображенню. — І розумний, і швидкий, і тепер ще з прикрасою.

Під вечір лис забрів у тиху частину лісу й не помітив, що неподалік у траві лежить великий тигр.

Тигр теж побачив лиса.

«Ось і вечеря сама прийшла», — подумав він і приготувався стрибнути.

У Мирсіанг почув шурхіт і різко обернувся.

Дзеркальце на його грудях хитнулося й повернулося просто до тигра.

Тигр побачив у ньому величезну смугасту морду, блискучі очі й гострі зуби.

Він завмер.

«Хто це?!»

Тигр нахилив голову — страшна морда нахилила голову.

Тигр відступив — вона теж ворухнулася.

— Не подобається мені цей лис, — прошепотів тигр. — Носить на грудях якогось другого тигра!

І, не бажаючи перевіряти, що це за диво, тихенько відступив у хащі.

У Мирсіанг кліпнув.

— Цікаво. Зазвичай тигри не такі сором’язливі.

Він подивився на дзеркальце й усе зрозумів.

— Корисна річ!

Відтоді лис беріг дзеркало ще дужче.

Та одного дня за ним погналися люди, бо У Мирсіанг знову надто близько підійшов до господарських дворів. Лис кинувся до річки.

— Через воду за мною не встигнуть!

Він стрибнув і поплив.

Течія була сильна. Вода закрутила лиса, підхопила ланцюжок і зірвала дзеркальце з його шиї.

— Моє диво! — крикнув У Мирсіанг.

Але дзеркало вже блиснуло серед хвиль і зникло.

Лис вибрався на інший берег, обтрусився й сумно глянув на воду. Тут він помітив щось незвичайне.

На тому місці, де багато днів торкалося хутра кругле дзеркальце, лишилася світла пляма.

Вона була біла-біла, наче місячний відблиск.

У Мирсіанг покрутився, намагаючись роздивитися груди.

— Дзеркала немає, а згадка залишилася.

Кажуть, відтоді лиси в тій старій історії й носять на грудях світлу мітку — пам’ять про ніч, коли хитрість відчинила клітку, дзеркало налякало тигра, а річка забрала чарівну на вигляд прикрасу.

І, мабуть, ще про одну річ нагадує та біла пляма: кмітливість справді може виручити з біди, але коли хитруєш за чужий рахунок, пригоди дуже швидко знаходять тебе самі.

І, мабуть, ще про одну річ нагадує та біла пляма: кмітливість справді може виручити з біди, але коли хитруєш за чужий рахунок, пригоди дуже швидко знаходять тебе самі.