Як Місяць перехитрив Бусо

Як Місяць перехитрив Бусо

Робоча українська назва: Як Місяць перехитрив Бусо

ПОВНИЙ ТЕКСТ

У давніх оповідях народу багобо, що живе на Філіппінах, розповідають про дивних нічних істот — бусо.

Бусо любили темряву, тишу й місця, де ніхто не чекав гостей. Вони виходили, коли в селах гасли вогні, а люди вкладалися спати. І хоча бусо вважали себе дуже хитрими, насправді їх було неважко обдурити.

Особливо добре це вмів Місяць.

Однієї ночі великий круглий Місяць піднявся над деревами й залив срібним світлом дахи, стежки та рисові поля.

Усі люди вже спали.

У хатинах було тихо. Ніхто не носив воду, не молов зерно, не розмовляв біля вогню. Навіть собаки лежали, поклавши морди на лапи.

Бусо визирнув зі свого темного сховку, оглянув землю й здивувався.

— Дивина, — пробурмотів він. — Де всі поділися?

Він подивився ліворуч.

Нікого.

Подивився праворуч.

Теж нікого.

Тоді підняв голову до неба.

— Місяцю! — гукнув Бусо. — Ти високо сидиш, далеко бачиш. Скажи, де всі люди?

Місяць чудово знав, що люди просто сплять. Але знав він і те, що Бусо краще тримати подалі від села.

Тож Місяць зробив дуже серйозне обличчя й відповів:

— Люди? Яких людей? На землі зараз нікого немає.

Бусо витріщив очі.

— Зовсім нікого?

— Зовсім, — підтвердив Місяць. — Шукай скільки хочеш.

Бусо потер долоні.

— От і добре! Значить, ніхто не завадить мені нишпорити, де заманеться. Завтра знайду собі щось смачненьке й налякаю першого, хто трапиться.

Місяць нічого не відповів. Лише трохи сховав усмішку за тонкою хмаринкою.

До ранку Бусо тинявся порожніми стежками, зазирав за дерева й прислухався.

Та щойно зійшло Сонце, все змінилося.

З хатин почали виходити люди. Хтось ніс кошик. Хтось ішов по воду. Діти вибігли надвір. На вогні задимів казан із рисом. У дворі засміялися, а десь неподалік заспівав півень.

Бусо став посеред дороги й розгублено закліпав.

Саме тоді над пагорбом піднялося Сонце.

— Сонце! — вигукнув Бусо. — Що тут відбувається? Місяць сказав, що людей на землі немає!

Сонце подивилося вниз.

— Як це немає? — здивувалося воно. — Ось вони. Працюють, граються, готують рис, пораються біля дому. Усе як завжди.

Бусо аж тупнув ногою.

— Отже, Місяць мене перехитрив!

Увесь день він сердився.

А ввечері, коли Сонце сховалося й над землею знову піднявся Місяць, Бусо вже чекав.

— Місяцю! — гукнув він. — Учора ти мене обдурив.

— Невже? — невинно запитав Місяць.

— Авжеж! Уранці всі люди були на місці.

Місяць окинув поглядом темну землю. У селах знову стихали голоси, гасли вогники, зачинялися двері.

— Дивно, — протягнув він. — А зараз я знову нікого не бачу.

Бусо швидко озирнувся.

І справді: стежки порожні, поля порожні, у дворах тихо.

— То, може, цього разу вони й справді зникли? — несміливо спитав він.

— Хто знає, — відповів Місяць. — Можеш перевірити.

Бусо знову всю ніч кружляв навколо села, шукаючи людей.

А вранці вийшло Сонце.

І знову діти побігли гратися.

І знову дорослі взялися до роботи.

І знову запахнув свіжозварений рис.

Бусо схопився за голову.

— Знову!

Сонце розсміялося:

— Мабуть, тобі варто перестати вірити всьому, що чуєш уночі.

Але Бусо був упертий.

Наступного вечора він знову прийшов до Місяця.

І ще наступного.

І ще.

Щоночі він питав:

— Де люди?

А Місяць щоразу відповідав:

— Не бачу жодного. Мабуть, усі зникли.

І щоранку Сонце показувало Бусо зовсім іншу картину: живе село, дитячий сміх, працю, вогонь під казанами й людей, які спокійно починали новий день.

Кажуть, відтоді так і триває.

Коли на землю сходить ніч і всі засинають, Бусо дивиться на тихі стежки й ніяк не може збагнути, куди поділися люди.

А Місяць висить високо-високо, срібно сяє й мовчить.

Може, він знову хитрує.

А може, просто знає просту річ, якої Бусо ніяк не навчиться:

якщо навколо тихо, це ще не означає, що навколо нікого немає.

якщо навколо тихо, це ще не означає, що навколо нікого немає.