Як обдурили священнослужителя

Як обдурили священнослужителя

Робоча українська назва: Як обдурили священнослужителя

Колись у невеликому лаоському селі жили чоловік і дружина. Вони не були багатими, зате працювали разом і добре знали ціну кожній монеті. Раз на кілька тижнів вони складали до кошиків усе, що могли продати: плетені речі, сушені трави, овочі та невеличкі домашні вироби, і вирушали на базар до сусіднього міста.

Одного дня торгівля була вдалою. Кошики спорожніли, у торбинці задзвеніли зароблені гроші, і подружжя рушило додому.

Та не встигли вони пройти й половини дороги, як небо потемніло. Над рисовими полями прокотився грім, вітер зігнув високі трави, а потім хлинула така злива, що дорога за кілька хвилин перетворилася на потік.

— Треба десь перечекати, — сказала дружина, притримуючи мокрий капелюх. — До села ще далеко.

Попереду, серед дерев, вони побачили храм. Його високий дах добре захищав від дощу, а при вході були широкі сходи з накритим майданчиком.

Подружжя підійшло до старшого служителя храму й чемно попросило:

— Дозвольте нам переночувати хоча б біля сходів. Ми не будемо заважати. Щойно розвидниться, одразу підемо далі.

Але господар храму був не в гуморі.

— Ні, — відказав він. — Ідіть своєю дорогою.

— Тоді, може, лише під навісом? — попросив чоловік. — Ми промокли до нитки.

— Я сказав ні.

Нічого не залишалося, як відійти. Храм стояв на підвищенні, і під його підлогою було сухіше, ніж просто неба. Там чоловік і дружина й влаштувалися на ніч.

— Дивна гостинність, — тихо сказала дружина. — Місця багато, а для двох змоклих мандрівників не знайшлося й клаптика.

Чоловік усміхнувся.

— Не сердься. Краще подумаймо, як зігрітися.

Вони загорнулися в свої накидки. А над ними, саме в тій кімнаті, під якою вони лежали, старший служитель уже вмостився на циновці.

І тут чоловік раптом заговорив трохи голосніше, ніж потрібно:

— От повернемося додому, і як же я зрадію нашій доньці! Певно, вона вже виглядає нас із дороги.

Дружина одразу зрозуміла його задум.

— Авжеж, — підхопила вона. — Така добра дівчина виросла. І вродлива. В усьому селі другої такої не знайдеш.

Нагорі стало тихо.

За мить почулися поспішні кроки.

— Гей, добрі люди! — покликав служитель. — Навіщо вам спати внизу? Піднімайтеся сюди. Тут сухо. І циновки є.

Подружжя перезирнулося, але нічого не сказало.

Їх запросили всередину, дали сухе місце, а невдовзі господар наче ненароком запитав:

— Ви згадували доньку?

— Згадували, — відповів чоловік.

— Кажете, вона добра?

— Дуже.

— І вродлива?

— Так кажуть усі сусіди, — спокійно додала дружина.

Служитель трохи помовчав, а потім сказав:

— Я давно думаю, що колись залишу храмове служіння й почну інше життя. Якби я зробив це, чи погодилися б ви віддати вашу доньку за мене?

Чоловік серйозно подивився на дружину. Та серйозно подивилася на нього.

— Якщо все складеться добре, — відповіли вони, — чому б і ні?

Після цього господар храму став ще привітнішим.

Уранці злива скінчилася. Подружжя хотіло приготувати трохи рису, але свого горщика не мало.

— Беріть мій, — одразу сказав служитель. — І не шукайте сухих гілок. Ось вам добрі дрова.

Він приніс їжу в дорогу, додав кілька срібних монет, а потім, подумавши, поклав до торбинки ще трохи грошей.

— Передайте вашій доньці, що скоро я прийду знайомитися, — сказав він. — Я серйозно вирішив змінити своє життя.

Чоловік і дружина щиро подякували та рушили додому.

Дорогою дружина мовчала, а потім не витримала:

— І що тепер? У нас же немає ніякої доньки.

— Саме тому довго чекати не будемо, — відповів чоловік.

Минуло три дні. Подружжя знову прийшло до храму. Цього разу господар сам поспішив їм назустріч.

— Ну? Як ваша донька? Чи передали ви їй мої слова?

Чоловік зітхнув.

— Передати не встигли. Поки нас не було, до неї приїхала родина молодого чоловіка з іншого села. Вони давно домовлялися про заручини. Тож вона вже дала слово іншому.

Служитель розгубився.

— Іншому?

— Так, — підтвердила дружина. — Весілля вже готують.

Господар храму довго мовчав. Потім повільно сказав:

— Що ж… тоді, мабуть, мені й не слід нічого змінювати. Залишуся тут.

Чоловік і дружина попрощалися та пішли додому.

Коли храм сховався за поворотом дороги, дружина тихо засміялася.

— Учора для нас не знайшлося навіть місця біля сходів. А варто було з’явитися вигаданій доньці — знайшлися й циновки, й горщик, і їжа, і срібло.

Чоловік кивнув.

— Добро, яке роблять лише заради вигоди, дуже швидко видає себе.

Вони не пишалися своїм обманом і не збиралися повторювати такий трюк. Але цю історію ще довго переказували в їхньому селі як веселу нагадку: справжня гостинність не повинна чекати нагороди.

Бо людину найкраще видно не тоді, коли перед нею обіцяна вигода, а тоді, коли до її дверей просто приходить змоклий мандрівник і просить про допомогу.

Бо людину найкраще видно не тоді, коли перед нею обіцяна вигода, а тоді, коли до її дверей просто приходить змоклий мандрівник і просить про допомогу.