Як сирота несподівано знайшла щастя

Як сирота несподівано знайшла щастя

Робоча українська назва: Як сирота несподівано знайшла щастя

Колись в одному естонському селі жив бідний наймит із дружиною та маленьким сином.

Родина мала небагато, зате ввечері в їхній хатині завжди горіло тепле світло, а за столом знаходилося місце для доброго слова.

Та сталося так, що хлопчик рано залишився сиротою.

Йому було лише дев’ять років, і ніхто не міг узяти його до себе назовсім. Деякий час він ходив від двору до двору, допомагав чим умів і отримував за це шматок хліба та нічліг.

Минув рік, і хлопчика найняли пасти худобу на великому хуторі.

Господар був мовчазний, але справедливий. А от господиня мала важкий характер. Їй завжди здавалося, що робота зроблена надто повільно, хвіртка зачинена не так, відро стоїть не там, а пастух міг би старатися ще більше.

Хлопчик прокидався вдосвіта, виганяв стадо на луки й повертався тільки ввечері. Часто він залишався голодним, бо господиня бурчала:

— Спершу робота, потім вечеря!

А роботи, здавалося, ніколи не ставало менше.

Одного дня з череди зникла корова.

Хлопчик оббіг узлісся, заглянув у яри, шукав сліди біля струмка, кликав до самого заходу сонця. Та корови ніде не було.

Коли він повернув решту стада, господиня розсердилася.

— Без корови додому не приходь! — гримнула вона. — Шукай, поки не знайдеш!

Хлопчик знову пішов у ліс.

Він шукав усю ніч. На світанку сів під сосною й подумав: «Якщо я повернуся, на мене знову чекатимуть лише крик і страх. Ні. Треба знайти інше життя».

Він підвівся й пішов туди, куди вела стежка.

Спершу йшов швидко. Потім повільніше. До полудня сили зовсім залишили його. Хлопчик приліг у траві й заснув.

Прокинувся він від прохолодного ковтка молока.

Поруч стояв маленький сивобородий дідусь із дерев’яною діжечкою в руках.

— Ще трішечки, будь ласка, — прошепотів хлопчик.

— Досить на зараз, — лагідно сказав старий. — Ти дуже втомився. Спочатку посидь і віддихайся.

Він дочекався, поки хлопчик прийде до тями, а тоді запитав:

— Звідки ти й куди йдеш?

Хлопчик розповів усе, що з ним сталося.

Старий слухав, не перебиваючи.

— Назад тобі повертатися не хочеться, — сказав він нарешті. — Отже, доведеться шукати свою дорогу вперед. Я не маю дому, куди міг би тебе запросити, але можу дати тобі пораду й дещо на дорогу.

Він простягнув хлопчикові полотняну торбинку та маленьку діжечку.

— У торбинці щодня знайдеться стільки хліба й простої їжі, скільки тобі потрібно. У діжечці буде напій. Але пам’ятай: не марнуй нічого. Їжа, якої не потребуєш ти, може знадобитися голодному птахові чи звіряті.

Хлопчик зазирнув у торбу. На самому дні лежав скручений листок лопуха.

— А це навіщо?

Старий усміхнувся.

— Колись дійдеш до води й зрозумієш. Поклади листок на річку або озеро.

Потім дідусь показав на схід.

— Завтра вранці подивися, де сходить сонце. Іди так, щоб щоранку воно зустрічало тебе попереду, а ввечері заходило за спиною. Дорога буде довга. Через сім років ти побачиш гору, вершина якої торкається хмар. Там почнеться нова частина твого життя.

— Сім років? — здивувався хлопчик.

— Велика дорога не завжди міряється днями, — відповів старий. — Але кожен день робить мандрівника сильнішим.

Хлопчик моргнув, а старого вже не було.

Лише торбинка й діжечка лежали поруч.

Наступного ранку він рушив на схід.

Торбинка й справді була чарівною. Коли хлопчик голоднів, у ній знаходився хліб, трохи масла й щось до хліба. Коли хотілося пити, діжечка не була порожньою.

Він ніколи не брав більше, ніж треба.

Одного разу зустрів виснажену лисицю й залишив їй частину своєї вечері. Іншого разу насипав крихт пташкам під час холодного дощу. А коли біля дороги побачив собаку, що ледве дихав від спраги, налив трохи води в заглибину між камінням.

Їжі від цього не меншало.

Навпаки, хлопчикові здавалося, що торбинка стає легшою на плечі, коли він із кимось ділиться.

Через багато днів перед ним розкинулося широке озеро.

Обійти його було майже неможливо.

Тоді хлопчик згадав про листок лопуха.

Він обережно поклав його на воду.

Листок хитнувся, розправився, став більшим, ще більшим, і за мить біля берега вже погойдувався маленький човен із двома веслами.

— От так диво! — засміявся хлопчик.

Він переплив озеро, а на іншому березі човен знову згорнувся в зелений листок.

Мандрівка тривала.

Змінювалися ліси, дороги, річки, зими й весни. Хлопчик поступово виріс у міцного юнака.

І одного ранку далеко попереду справді з’явилася гора.

Вона була така висока, що верхівка губилася в хмарах.

Юнак ішов до неї ще цілий тиждень.

Коли дістався підніжжя, сів перепочити.

Раптом у траві почувся довгий шелест.

Повз нього проповзла величезна змія. Вона була така довга, що здавалося, її хвіст усе ще лежить за одним каменем, коли голова вже зникає за іншим.

Невдовзі землею застрибала велетенська жаба.

А потім над горою промайнув орел. Від його крил повітря загуло, наче від сильного вітру.

Юнак тільки встиг подумати: «Оце так сусіди», як дорогою примчав вершник на чорному коні.

Кінь біг так легко, ніби його копита ледь торкалися землі.

— Ти нікого не бачив? — запитав вершник.

— Бачив змію, велетенську жабу й орла.

— Саме їх я шукаю, — відповів незнайомець. — Якщо тобі потрібна робота, переходь через гору. За нею стоїть мій дім. Мені потрібен уважний помічник.

І вершник помчав далі.

Підійматися на гору було важко. Три дні юнак ішов угору й ще три спускався з іншого боку.

Там, у кам’яній долині, справді стояв дім вершника.

— Ти прийшов, — сказав господар. — Добре. Змію та жабу я відігнав далеко від цих місць, а орел знову вислизнув. Але це вже моя турбота.

Він запропонував юнакові роботу, їжу та платню.

— Що треба робити? — запитав той.

Господар повів його до дверей, вирубаних просто в скелі. За трьома залізними воротами чулося низьке гарчання.

— Там сидять три темні пси, — пояснив він. — Вони сильні й невгамовні. Якщо виберуться назовні, бігатимуть світом і всюди сіятимуть безлад. Тому перевіряй двері кілька разів удень і один раз уночі. Якщо пси підкопаються, закрий отвір каменем.

— А як я посуну такий камінь?

Господар показав йому стайню.

Там стояли великі чорні воли.

— Запрягай волів. А ось важіль. Торкнешся ним потрібного каменя, і той легко перекотиться на віз.

Робота виявилася незвичайною, але не надто важкою.

Юнак уважно стежив за воротами. Щойно бачив підкоп, підвозив камінь і закривав його.

Минули місяці, потім роки.

Господар платив чесно, і юнак відклав чимало грошей.

Та з часом йому стало сумно.

Навколо не було ні села, ні дороги, ні людських голосів. Лише кам’яна долина, воли, темні пси за дверима та господар.

До того ж господар мав дивну звичку: часом засинав на кілька тижнів і тоді взагалі не виходив із дому.

Одного такого дня на скелю прилетів той самий великий орел.

— Довго ще ти тут житимеш? — запитав він.

Юнак здивувався, але після всього пережитого вже не дивувався птахам, що розмовляють.

— Не знаю. Я чесно працюю, але хочу знову побачити людей.

— Тоді йди, — сказав орел. — Ти відпрацював свою платню. У тебе є заощадження. На заході, за кілька тижнів дороги, починаються людські землі.

— А пси?

Орел схилив голову.

— Їхній справжній сторож — твій господар. Коли не буде помічника, він перестане спати тижнями й сам виконуватиме свою роботу.

Юнак подумав і вирішив, що орел має рацію.

Він узяв лише зароблені гроші, зібрав свої речі й вивів зі стайні вітроногого чорного коня.

— Я позичу тебе тільки до людських земель, — сказав він коневі. — А потім відпущу додому.

Вони рушили на захід.

Не встигли далеко від’їхати, як позаду пролунав голос господаря:

— Іди з миром і забирай свою платню! Тільки поверни мені коня!

Юнак озирнувся.

— Поверну! — гукнув він.

І помчав далі.

Чорний кінь був швидший за вітер. Те, що пішки тривало б місяцями, вони подолали за кілька тижнів.

Нарешті з пагорба юнак побачив дим над дахами, поля й дорогу, якою їхали вози.

Він зійшов із коня, погладив його по шиї й зняв торбу.

— Дякую тобі. Тепер додому.

Кінь наче все зрозумів. Він ударив копитом, заіржав і помчав назад на схід. За хвилину від нього лишилася лише чорна цятка на обрії.

Юнак увійшов до села не з порожніми руками. Він мав гроші, зароблені роками праці, умів доглядати тварин, не боявся важкої дороги й знав ціну простому шматку хліба.

Він купив невелику ділянку землі й збудував дім.

Не палац. Звичайний теплий дім із міцними дверима, садом і лавкою біля вікна.

Згодом він створив родину.

Кажуть, мандрівник ніколи не відмовляв у їжі дитині, що приходила до його воріт голодною. І завжди залишав на підвіконні крихти для птахів.

А стару чарівну торбинку беріг у скрині.

Вона давно перестала наповнюватися сама, бо її робота завершилася. Та юнак не сумував.

Він зрозумів головне: найбільший подарунок старого був не в нескінченному хлібі й не в човні з листка лопуха.

Подарунком була дорога, на якій самотній хлопчик навчився ділитися, працювати, приймати рішення і зрештою знайшов місце, яке міг назвати своїм домом.

Так сирота, який одного ранку пішов у невідомість, несподівано знайшов щастя.

А може, не так уже й несподівано. Бо інколи щастя приходить крок за кроком до того, хто не перестає йти вперед і не забуває залишатися добрим дорогою.

А може, не так уже й несподівано. Бо інколи щастя приходить крок за кроком до того, хто не перестає йти вперед і не забуває залишатися добрим дорогою.