Як уперше виросли гриби

Як уперше виросли гриби

Робоча українська назва: Як уперше виросли гриби

Колись, кажуть, жили два брати. Вони були добрі хлопці, але мали одну незручну звичку: спочатку робили, а вже потім думали.

То куплять на ярмарку те, без чого цілком можна було обійтися. То пообіцяють сусідові повернути позичене зерно до п’ятниці, а в четвер згадають, що зерна вже немає. Так потроху назбиралося в братів чимало боргів.

Спершу вони соромилися дивитися людям у вічі й навіть подалися на кілька днів у ліс. Та вночі, коли навколо шелестіло листя, старший брат сказав:

— Від боргу стежкою не втечеш.

— І за великим деревом не сховаєшся, — погодився молодший.

Тож вони повернулися додому, попросили вибачення в сусідів і вирішили працювати. Розчистили невелику ділянку, перекопали землю й посіяли зерно.

— Виросте врожай, — раділи брати, — і всім потроху повернемо, що винні.

Та наступного ранку на поле прилетіла лісова пташка. Вона клюнула зернятко, друге, третє, а тоді покликала своїх родичів. До полудня від посіву майже нічого не залишилося.

Брати прибігли й тільки руками сплеснули.

— Отакої! — вигукнув старший. — Це ж було наше майбутнє зерно!

Пташка похилила голову.

— Я не знала, що воно вам так потрібне.

Молодший брат зітхнув:

— Тоді допоможи нам. Раз з’їла насіння, вважай, що тепер частина нашого клопоту перейшла до тебе.

Пташка була чесна. Вона подумала й сказала:

— Добре. Я висиджу пташенят, а коли вони підростуть, ми всі разом назбираємо для вас стільки насіння, скільки з’їли.

Вона звила міцне гніздо на великому дереві й відклала яйця. Але тієї ночі налетів такий вітер, що гілки загули, наче барабани. Гніздо зсунулося. Пташка ледве встигла перенести яйця в густу траву й цілий ранок облаштовувала нове місце.

— Ех, — сказала вона дереву, — твоя гілка не втримала мого гнізда. Тепер і ти допоможи з нашим спільним клопотом.

Дерево зашелестіло листям.

— Гаразд. Я вирощу багато м’якого білого волокна. Люди зможуть його використати, а брати отримають те, що їм належить.

Минув час. На дереві справді з’явилися легкі білі пухнасті волокна. Вони блищали на сонці, наче хмаринки зачепилися за гілки.

Та тут через ліс ішов великий слон. Йому засвербіла спина. Він потерся боком об стовбур, потім хоботом потягнув одну пухнасту гілку, другу — і більша частина білого волокна розлетілася по лісу.

— Слоне! — зашуміло дерево. — Це було не просто пухке диво. Я хотіло допомогти пташці, а вона — двом братам.

Слон зупинився.

— Ой. Я й гадки не мав. Тоді тепер моя черга виправляти справу.

Він назбирав цілий кошик солодких лісових плодів і поніс його до села. Думав обміняти плоди на зерно для братів.

Аж раптом із-за кущів вийшов мисливець. Він не збирався полювати на слона, але так голосно привітався, що слон від несподіванки підскочив. Кошик перекинувся, плоди покотилися схилом у всі боки.

— От лихо! — сказав слон. — Я ніс це, щоб виконати обіцянку.

Мисливець збентежився.

— Я тебе налякав, отже, допоможу. Назбираю меду, віднесу на ринок і куплю зерна.

Він наповнив невеликий глечик пахучим медом і рушив додому. Але вже сутеніло. На стежці трапився старий пеньок. Мисливець перечепився, сів просто на м’який мох, а глечик вислизнув із рук. Частина меду розлилася по землі.

— Пеньку, пеньку, — пробурмотів мисливець, потираючи коліно, — тепер і ти втягнувся в цю історію.

Старий пеньок нічого не відповів. Бо пеньки, як відомо, розмовляють дуже повільно.

Зате вночі до нього прийшла ціла колонія білих мурашок. Вони давно гризли стару деревину й саме збиралися взятися за пеньок.

Тут пень нарешті заскрипів:

— Гей, маленькі трудівниці! Якщо вже користуєтеся моєю деревиною, допоможіть і ви. Є двоє братів, яким усі ми потроху винні добру справу.

Мурашки негайно скликали раду.

— Передавати клопіт далі можна без кінця, — сказала найстарша мурашка. — А хтось же має його закінчити.

— То закінчімо ми! — відповіли інші.

Кожна принесла по тоненькій білій ниточці. Хтось знайшов волокно, яке слон розвіяв у лісі. Хтось приніс травинку. Хтось — крихітну краплю роси. Працювали вони всю ніч: тягнули, складали, переплітали, розправляли.

До ранку біля мурашиних горбочків з’явилося безліч маленьких білих кружечків. Одні були схожі на капелюшки, інші — на крихітні парасольки.

На світанку повз ішли люди.

— Дивіться! Що це виросло після нічної роси?

Вони нахилилися ближче й побачили ніжні білі шапочки, яких раніше тут не помічали.

— Нехай будуть гриби, — сказав хтось.

А мурашки під землею тихенько раділи: нарешті довгий ланцюжок обіцянок завершився.

Коли двоє братів почули цю історію, вони засміялися.

— Виходить, наш борг обійшов пів лісу!

— Так, — відповіла найстарша мурашка, визирнувши з горбочка. — Але запам’ятайте: клопіт не стає меншим лише тому, що його передали комусь іншому.

Брати це добре запам’ятали. Відтоді вони спершу думали, а потім обіцяли. Працювали старанно, поступово повернули все позичене й більше не ховалися від складних справ.

А після теплих дощів у лісі й досі з’являються гриби — маленькі білі, сірі та золотаві капелюшки. І стара казка каже: це нагадування про те, що навіть найменші трудівники можуть завершити справу, яку великі довго передавали з рук у руки.

А після теплих дощів у лісі й досі з’являються гриби — маленькі білі, сірі та золотаві капелюшки. І стара казка каже: це нагадування про те, що навіть найменші трудівники можуть завершити справу, яку великі довго передавали з рук у руки.