Як Ворон приніс людям вогонь

Як Ворон приніс людям вогонь

Джерело: Canadian Fairy Tales — Cyrus MacMillan, Project Gutenberg #36241, https://www.gutenberg.org/ebooks/36241

Дуже давно, коли світ на далекій півночі був ще молодим, ночі здавалися нескінченними. Над землею мерехтіли зорі, у темній воді шуміли хвилі, а справжнього денного світла майже ніхто не бачив.

У ті часи на березі Великої Води жили Ворон і Білий Мартин. Вони мешкали неподалік один від одного, знали всі стежки до моря й часто зустрічалися біля човнів.

Білий Мартин мав дивовижну річ — велику скриньку, у якій зберігалося денне світло. Коли йому самому треба було далеко летіти або щось роздивитися, він трохи підіймав кришку, випускав тоненький промінчик, а потім негайно ховав його назад.

Ворон довго дивувався цьому.

— Навіщо тримати світло під замком? — якось запитав він. — Небо велике, земля велика. Світла вистачило б усім.

— Моє світло, — відповів Мартин. — Я його бережу.

— Але ж у темряві важко і людям, і тваринам.

— Нехай звикають, — буркнув Мартин і ще міцніше зачинив скриньку.

Ворон відійшов, похитуючи головою.

Він був відомим хитруном. І коли прохання не допомагали, у його чорній голові швидко народжувався якийсь план.

Одного ранку біля стежки до моря вітер наніс сухих колючих реп’яхів. Ворон побачив їх і подумав: «Оце нагода».

Незабаром він закричав під вікном Мартина:

— Швидше! Здається, хвилі відносять човни!

Мартин вискочив надвір так поспішно, що наступив на кілька реп’яхів. Колючки причепилися до лап, і він сердито повернувся до дому.

— От халепа! Нічого не бачу в цій темряві, — скаржився він.

Ворон зайшов слідом.

— Давай допоможу. Тільки відкрий скриньку хоч трішечки, бо без світла я не розберу, де колючка, а де пір’їнка.

Мартин неохоче підняв кришку. У кімнаті засяяв тонкий золотий промінь.

— Трохи більше, — попросив Ворон. — Так буде швидше.

Мартин підняв кришку ще вище.

І тут порив вітру влетів у відчинене вікно. Кришка підскочила, скринька перекинулася, і денне світло вихопилося назовні.

Воно побігло по підлозі, ковзнуло через поріг, розлилося по берегу й за одну мить піднялося в небо. Темна вода стала синьою. На снігу заблищали іскри. Далекі гори вперше показали свої вершини.

Мартин заметушився:

— Назад! Назад у скриньку!

Та світло вже неможливо було зібрати. Воно належало всьому небу.

Ворон обережно зняв останній реп’ях із лапи Мартина.

— Здається, світло саме вирішило, що досить сидіти під замком, — сказав він.

Мартин сердито зиркнув на нього, але навіть він мусив визнати: світ став зовсім іншим.

Першого дня Ворон мружив очі, бо все навколо здавалося надто яскравим. Другого дня він уже бачив берег далеко-далеко. А третього помітив за синіми пагорбами тоненький стовпчик диму.

Ворон аж підстрибнув.

— Дим! Отже, десь там є вогонь!

Про вогонь він чув від мандрівників. Казали, що він зігріває в холод, дає світло вночі й допомагає готувати їжу.

Ворон покликав Малинівку, Крота й Блоху.

— Вирушаємо шукати вогонь.

Блоха принесла крихітний візочок.

— Сідайте!

У нього ледве помістилася сама Блоха.

Кріт притягнув свою маленьку колісницю. Усі спробували залізти, та вона одразу нахилилася набік.

Малинівка показала легенький візок на високих колесах. Щойно Ворон ступив усередину, візок перекинувся, а вся компанія опинилася в траві.

Ворон підвівся, обтрусив пір’я й поважно сказав:

— Добре. Зрозуміло одне: мандрувати треба простіше.

І вони рушили пішки та навпереміну летіли вперед, орієнтуючись на дим.

Через багато днів мандрівники дісталися країни, де посеред поселення горіло кілька вогнищ. Навколо них сиділи люди. Було прохолодно, а полум’я потріскувало й відкидало теплі золоті відблиски.

Ворон одразу прошепотів:

— Треба взяти жаринку.

Малинівка була найспритнішою. Вона підлетіла до краю вогнища, обережно схопила маленьку тліючу гілочку й понесла її друзям. Але жар був сильніший, ніж вона очікувала. Довелося покласти гілочку на землю. Малинівка махала крилами, намагаючись зберегти вогник, та він згас.

Кілька пір’їнок на її грудях трохи потемніли від тепла.

— Нічого, — сказала вона. — Зате тепер ми знаємо: вогонь не іграшка. Його треба переносити обережно.

Ворон замислився. Цього разу хитрість не допомагала.

Тим часом неподалік почувся плач. Маленька дитина, що гралася біля стежки, загубила з поля зору рідних і злякалася.

Кріт першим помітив малюка.

— Треба відвести його додому.

Ворон хотів було сказати, що вони поспішають, але побачив, як дитина тремтить, і мовчки кивнув.

Вони разом повернулися до поселення. Люди вже шукали малюка, а його родина дуже хвилювалася. Коли дитина побігла до них, усі з полегшенням зітхнули.

Старійшина поселення підійшов до мандрівників.

— Ви допомогли нашій дитині. Чим ми можемо віддячити?

Ворон поглянув на вогнище.

— Навчіть нас берегти вогонь. У нашій землі холодно, а ми не знаємо, як його розпалити знову, якщо він згасне.

Люди погодилися.

Вони показали, як підготувати сухий матеріал для розпалювання, як берегти жар і як поводитися з полум’ям так, щоб воно допомагало, а не завдавало шкоди. А ще дали Воронові два камінці для висікання іскор.

— Запам’ятай, — сказав старійшина. — Вогонь сильний. Він добрий слуга, якщо ставитися до нього з повагою. І небезпечний, якщо бути необережним.

Дорогою додому Ворон раз у раз торкався дзьобом торбинки з камінцями. Він пишався так, ніби вже володів найбільшим скарбом у світі.

Коли мандрівники повернулися, всі зібралися навколо них.

Ворон висік іскру. Вона впала на сухий матеріал. З’явився тоненький димок, потім маленький язичок полум’я.

— Вогонь! — вигукнули всі.

Спочатку Ворон хотів залишити секрет собі.

«Якщо тільки я вмітиму розпалювати вогонь, усі приходитимуть до мене», — подумав він.

Та ввечері похолодало. Ворон побачив дітей, які тулилися одне до одного, старих, що гріли руки диханням, і людей, яким треба було приготувати їжу.

Він згадав скриньку Білого Мартина.

Світло теж колись хтось намагався замкнути для себе.

Ворон довго мовчав, а потім поклав два камінці перед усіма.

— Дивіться уважно. Я покажу, як мене навчили.

І він показав раз. Потім іще раз. А потім навчилися інші, і кожен навчив когось наступного.

Відтоді денне світло вільно ходить по небу, а вогонь може зігрівати багато осель. І в старій історії згадують Ворона — хитрого, нетерплячого, часом надто самовпевненого, але такого, що зрештою зрозумів важливу річ:

те, без чого важко всім, не варто ховати лише для себе.

те, без чого важко всім, не варто ховати лише для себе.