Як звірі ділили врожай

Як звірі ділили врожай

Одного весняного ранку Мікко-лис і Пекка-вовк стояли на краю невеликого поля й дивилися, як вітер ворушить молоду траву.

— Земля тут добра, — сказав Пекка. — Якби засіяти її ячменем, восени мали б повні комори.

Мікко примружив очі.

— Чудова думка. Працюватимемо разом, а потім поділимо врожай.

Так вони й зробили. Розпушили землю, посіяли зерно, чекали дощу, а коли сходи піднялися — час від часу приходили перевіряти поле. Ячмінь ріс, зеленів, тягнувся до сонця, а наприкінці літа став золотим і важким від зерна.

— Пора збирати! — зрадів Пекка.

Удвох вони зрізали стебла, зв’язали їх у снопи й перенесли до старої клуні. Але роботи було багато, тож покликали на допомогу Осмо-ведмедя.

Осмо прийшов охоче.

— Якщо вже працювати, то добре, — сказав він і закотив рукави.

Троє друзів розклали снопи в клуні. Треба було вибити зерно з колосків, відокремити його від соломи й полови, а тоді скласти все по місцях.

— Перш ніж почнемо, — сказав Пекка, — домовмося, хто що робитиме.

Мікко швидко озирнувся й помітив високо під стелею міцну балку.

— Я візьму на себе дуже відповідальну справу, — оголосив він. — Слідкуватиму, щоб у клуні все було безпечно. А ви працюйте внизу.

Пекка й Осмо переглянулися, але сперечатися не стали.

Осмо взявся молотити, Пекка відділяв зерно від полови, а Мікко сидів вище й час від часу гукав:

— Обережно там! Не поспішайте!

Насправді ж найважча робота дісталася вовкові й ведмедю. До вечора в Осмо гули лапи, а Пекка втомився так, що ледве стояв. Мікко ж спустився на підлогу бадьорий і задоволений.

Перед ними лежали три купи: велика купа соломи, трохи менша купа легкої полови й невеличка, але важка купка чистого золотого зерна.

— Ну що, — сказав Пекка, — тепер треба поділити врожай.

— Це легко, — одразу відповів Мікко. — Нас троє, і куп у нас теж три. Осмо найбільший — йому найбільша купа. Ти, Пекко, середній — тобі середня. А я найменший, отже мені найменша.

Осмо глянув на височенну солом’яну гору й задоволено кивнув.

— Справедливо! Моя купа справді найбільша.

Пекка теж зрадів своїй пухкій купі полови.

— І моя чималенька.

А Мікко мовчки підтягнув до себе маленьку купу зерна.

Вони розійшлися по домівках, кожен зі своєю часткою.

Наступного дня Осмо вирішив приготувати собі кашу. Він подрібнив трохи соломи, насипав у горщик, додав води й поставив на вогонь. Довго мішав, але замість запашної каші вийшла сіра, жорстка маса.

Пекка тим часом спробував зварити свою полову. Вона плавала зверху, липла до ложки й зовсім не скидалася на вечерю.

А з будиночка Мікко долинав приємний запах свіжої каші.

Осмо й Пекка прийшли до нього разом.

— Мікко, — сказав ведмідь, — чому твоя вечеря пахне так добре, а моя навіть на їжу не схожа?

— І моя теж, — зітхнув Пекка.

Лис подивився на друзів. Спочатку він хотів пожартувати, але побачив, як вони втомлено стоять біля дверей, і згадав, хто насправді виконав майже всю роботу в клуні.

Тоді Мікко стало трохи ніяково.

— Бо я взяв зерно, — чесно сказав він. — А вам залишив солому й полову. З них доброї каші не звариш.

Пекка насупився.

— Але ж ти сам запропонував такий поділ.

— Запропонував, — визнав Мікко. — І скористався тим, що ви дивилися лише на розмір куп, а не на те, що в них лежить.

Осмо почухав потилицю.

— Виходить, найбільше не завжди означає найцінніше.

— Саме так, — сказав Мікко. — А ще виходить, що я вчинив не дуже по-дружньому.

Він виніс мішечок зерна й висипав його на стіл.

— Давайте переробимо наш поділ. Ми всі працювали над полем. Значить, і зерно маємо поділити між усіма.

Цього разу вони відміряли три рівні частини. Солому залишили для підстилки, полову — для господарських потреб, а зерно розділили порівну.

Пекка усміхнувся.

— Оце вже схоже на справедливість.

— І на вечерю, — додав Осмо.

Того вечора у трьох будиночках одночасно закипіли горщики з кашею. А згодом друзі знову зустрілися біля поля й домовилися: наступного року спочатку розберуться, що саме ділять, а вже потім вирішуватимуть, кому яка купа.

Відтоді Осмо ніколи не вибирав частку лише тому, що вона здавалася найбільшою, Пекка уважніше слухав умови будь-якої домовленості, а Мікко зрозумів: кмітливість справді корисна річ, але найкраще вона служить тоді, коли допомагає всім, а не лише одному.

Відтоді Осмо ніколи не вибирав частку лише тому, що вона здавалася найбільшою, Пекка уважніше слухав умови будь-якої домовленості, а Мікко зрозумів: кмітливість справді корисна річ, але найкраще вона служить тоді, коли допомагає всім, а не лише одному.