Ялинка

Ялинка

Робоча українська назва: Ялинка

У тихому лісі, де сонячні промені ковзали між високими соснами, росла маленька ялинка.

Місце їй дісталося чудове. Поряд пахла суниця, над головою співали птахи, а вранці на молодих гілочках блищали краплі роси. Та ялинка майже нічого цього не помічала.

Вона весь час думала лише про одне:

— Коли ж я нарешті виросту?

Навесні вона витягувала нові світло-зелені пагінці й раділа кожному сантиметру.

— Ще трохи, — казала вона собі. — От стану високою, тоді й почнеться справжнє життя.

Улітку до лісу приходили діти по суниці. Побачивши ялинку, вони зупинялися біля неї.

— Яка гарненька! — казала одна дівчинка.

— І яка рівненька! — додавав хлопчик.

Але ялинка тільки зітхала.

— Гарненька… маленька… Я не хочу бути маленькою.

Іноді повз неї пробігав заєць. Коли ялинка була зовсім низенька, він легко перестрибував через неї. Потім вона підросла, і заєць уже мусив оббігати її збоку.

Це дуже тішило ялинку.

— Бачите? Я росту! Скоро буду такою, як оті великі дерева!

Восени до лісу приходили лісоруби. Вони вибирали високі стрункі дерева, обережно валили їх і вивозили геть.

Ялинка дивилася їм услід і хвилювалася.

— Куди вони їдуть?

Навесні повернулися лелеки. Один із них відпочивав неподалік, і ялинка запитала:

— Ти літаєш далеко. Може, знаєш, що стається з великими деревами?

— Деякі я бачив біля моря, — відповів лелека. — З них роблять високі щогли для кораблів. Вони мандрують через хвилі й бачать далекі береги.

Ялинка затремтіла від захвату.

— Оце так життя! От би й мені швидше вирости!

— А хіба тобі тут погано? — здивувався лелека. — У тебе сонце, ліс, птахи.

Але ялинка вже уявляла море й кораблі.

Минув ще рік.

Перед Різдвом із лісу знову вивозили молоді деревця. Цього разу не найвищі. Вони були приблизно такого зросту, як ялинка.

— Куди їх? — стривожено спитала вона у горобців.

Горобці бували біля людських осель і знали чимало новин.

— Їх несуть у будинки, — защебетав один. — Ставлять посеред теплої кімнати.

— А потім прикрашають! — додав другий. — Я бачив крізь вікно: на гілках висять яблука, горіхи, солодощі, блискучі прикраси й маленькі вогники.

— І діти танцюють навколо! — вигукнув третій.

Ялинка завмерла від мрії.

— Оце, мабуть, найпрекрасніше, що може статися з деревом!

Відтоді вона чекала Різдва.

Коли сонце світило крізь гілки, ялинка думала: «От якби вже настала зима».

Коли птахи співали, вона думала: «От якби мене вже забрали».

Коли вітер приносив запах ягід і моху, вона думала: «Справжнє щастя буде потім».

І ось одного зимового ранку лісоруб зупинився саме біля неї.

— Гарне деревце, — сказав він.

Невдовзі ялинка вже їхала до міста.

Їй було трохи страшно залишати знайомий ліс, та водночас серце в неї, здавалося, співало:

— Нарешті! Нарешті починається моє справжнє життя!

У великому будинку ялинку поставили у світлій кімнаті. Люди розправили її гілки й почали прикрашати.

На них з’явилися червоні яблука, паперові кошички з ласощами, золотаві горішки, фігурки з тіста й легкі блискучі нитки. На верхівці засяяла зірка.

— Яка краса, — прошепотіла ялинка.

Коли запалили маленькі святкові вогники, вона так хвилювалася, що ледь не забула тримати гілки рівно.

Двері відчинилися, і до кімнати вбігли діти.

— Ялинка!

— Дивіться, яка гарна!

Навколо задзвеніли сміх і музика. Діти співали, кружляли, шукали подарунки, розглядали прикраси.

Ялинка була щаслива.

Та навіть у цю мить вона подумала:

«Цікаво, а що буде завтра? Напевно, ще прекрасніше».

Увечері, коли в кімнаті стало тихіше, один дорослий сів біля дітей і розповів казку. Ялинка слухала уважно-уважно. Їй подобалося, як голос то стишувався, то ставав урочистим, а всі навколо завмирали, щоб не пропустити жодного слова.

— От би цей вечір тривав довше, — майнула в неї думка.

Але за мить вона вже знову чекала завтрашнього дня.

Наступного ранку прикраси зняли. Ялинку винесли з кімнати й поставили на горищі.

Там було тихо й прохолодно.

— Мабуть, скоро станеться щось нове, — заспокоювала себе ялинка.

Минув день. Потім другий.

Ніхто не приходив.

Одного вечора з-за старої скрині визирнула мишка.

— Добрий вечір. Ти звідки?

— Із лісу, — відповіла ялинка.

— І що там було?

Ялинка хотіла сказати, що в лісі не відбувалося нічого особливого. Та раптом згадала ранкову росу.

— Там сонце пробивалося між деревами.

— А ще?

— Пахла суниця. Співали птахи. І жив заєць, який колись перестрибував через мене.

Мишка засміялася.

— Це ж чудово! Розкажи ще.

Наступного вечора прийшли вже дві мишки. Потім три.

Ялинка розповідала їм про ліс, про лелеку, про горобців, про сніг. А потім — про різдвяну кімнату, яблука, вогники та дітей.

І що більше вона розповідала, то ясніше розуміла дивну річ.

Усе те, що колись здавалося їй звичайним і недостатнім, тепер було дорогим.

— Якби я ще раз опинилася в лісі, — сказала вона одного вечора, — я б слухала кожну пташку. Дивилася б, як сходить сонце. Раділа б зайцю. І не квапила б час.

— А на святі? — спитала мишка.

— На святі я б не думала про завтра. Я б просто раділа тому вечору.

Прийшла весна.

Одного дня двері горища відчинилися. Садівник виніс ялинку надвір.

Сонце було тепле. На подвір’ї щебетали горобці.

Ялинка відчула знайомий запах землі й раптом подумала:

«Ось він. Цей день. Не вчора. Не завтра. Сьогодні».

Її гілочки вже висохли, і повернутися до лісу вона не могла. Але садівник не поспішав прощатися з деревцем.

— Ці гілки ще стануть у пригоді, — сказав він дітям. — Ними можна вкрити молоді рослини, якщо вночі повернеться мороз.

Діти допомогли розкласти пахучі ялинові гілки над квітниками.

А на одній із них знайшлася маленька шишка.

— Тут є насіння! — зраділа дівчинка.

Кілька насінин вони посадили край саду.

Минув час. Одного літнього ранку із землі показався тоненький зелений паросток.

Горобець сів поруч і нахилив голову.

— Який маленький!

А вітер легко ворухнув його ніжні голочки, ніби прошепотів:

— Не поспішай. Сонце вже світить. Птахи вже співають. Життя не почнеться колись потім. Воно відбувається просто зараз.

І маленька ялинка тягнулася до світла, не пропускаючи цього дня.

І маленька ялинка тягнулася до світла, не пропускаючи цього дня.