Ящірка та ігуана

Ящірка та ігуана

Робоча українська назва: Ящірка та ігуана

Колись давно, у теплому краю, де сонце нагрівало каміння ще з самого ранку, жили по сусідству маленька Ящірка та велика Ігуана.

Вони дуже відрізнялися.

Ящірка була швидка, непосидюча й говорила так само прудко, як бігала.

— Ходімо до річки!

— Ходімо на камені!

— Ходімо шукати стиглі плоди!

— Ходімо просто кудись, бо сидіти нудно!

Ігуана рухалася повільніше. Перед кожним кроком вона наче запитувала себе: «А чи справді мені туди треба?»

Але друзями вони були добрими.

Уранці грілися на одному великому камені. Опівдні ховалися в затінку. Увечері виходили до краю лісу й слухали, як у траві цвірінькають комахи.

Та одного дня вони посварилися.

Почалося все через дрібницю.

— Це моє місце на камені, — сказала Ящірка.

— Учора ти лежала з іншого боку, — відповіла Ігуана.

— Бо вчора сонце світило інакше.

— Сонце світить однаково.

— Ні, не однаково!

— Однаково.

— Не однаково!

За хвилину обидві вже забули, через що саме сперечаються. Кожній хотілося лише довести, що права саме вона.

Ящірка сердито хльоснула хвостом по землі.

Ігуана у відповідь теж махнула хвостом.

Шурх!

Ляп!

Ящірка відскочила.

— Отже, так? — образилася вона.

— Ти сама почала, — сказала Ігуана.

— Тоді більше зі мною не розмовляй!

— Добре.

— І не сиди на моєму камені!

— Це не твій камінь.

— Тепер точно мій!

Ігуана лише зітхнула й поповзла геть.

Неподалік височів старий термітник, твердий, як маленька глиняна фортеця. Біля його основи була вузька щілина.

— Перечекаю тут, поки вона заспокоїться, — сказала Ігуана й сховалася всередині.

Ящірка залишилася сама.

Спочатку вона почувалася переможницею.

— От і добре! — сказала вона каменю. — Мені й без неї чудово.

Камінь, звісно, нічого не відповів.

— І місця більше.

Тиша.

— І ніхто не сперечається.

Тиша стала ще помітнішою.

Ящірка насупилася.

Саме тоді стежкою йшов мандрівник. Він був утомлений і ніс за плечима кошик.

— Добрий день, — привіталася Ящірка.

— Добрий, мала. Не бачила тут Ігуану? Я помітив її сліди, але вони раптом зникли.

Ящірка ще була сердита. І замість того щоб промовчати, вона швидко сказала:

— А я знаю, де вона! Он у тому старому термітнику.

Мандрівник підійшов до термітника.

— Справді? — здивувався він. — Хотів би поглянути на таку велику ігуану ближче.

Він узяв палицю й почав обережно розсувати суху землю біля входу.

Тук.

Шурх.

Тук.

Ящірка спочатку дивилася із задоволенням.

«Нехай Ігуана трохи понервує», — подумала вона.

Але за хвилину їй стало не по собі.

— Може, не треба руйнувати весь термітник? — спитала Ящірка.

— Я лише хочу побачити, куди вона сховалася, — відповів мандрівник.

А Ігуана тим часом не сиділа на місці. Почувши стукіт, вона стала прокладати собі інший вихід.

Дряп-дряп.

Шурх-шурх.

Вона рухалася все далі під землею, поки не вибралася з другого боку термітника, за густим кущем.

Ігуана визирнула й побачила Ящірку.

Їхні погляди зустрілися.

Ігуана все зрозуміла.

Нічого не сказала. Просто повернулася й зникла в траві.

Ящірці стало соромно.

Мандрівник ще трохи покопав, але нікого не знайшов.

— Дивно, — сказав він. — Ти ж запевняла, що вона тут.

— Була тут, — тихо відповіла Ящірка.

— Тоді, мабуть, утекла. І добре. Не слід було мені турбувати її схованку.

Він відклав палицю й додав:

— А тобі маленька порада: якщо знаєш, де друг ховається, не поспішай розповідати це чужому. Особливо коли сердишся. Слова, сказані зі злості, часто бігають швидше за думки.

Мандрівник пішов далі.

Ящірка залишилася біля термітника сама.

Цього разу тиша їй зовсім не подобалася.

Вона побігла шукати Ігуану.

Шукала біля річки.

— Ігуано!

Шукала під широким листям.

— Ігуано, це я!

Зазирнула до великого каменя, де вони грілися разом.

Нікого.

Минув день.

Наступного ранку Ящірка знову прийшла на старе місце. І побачила на піску сліди широких лап.

Вона пішла за ними й знайшла Ігуану біля струмка.

— Привіт, — несміливо сказала Ящірка.

Ігуана мовчала.

— Я хочу вибачитися.

Ігуана повільно повернула голову.

— За сварку?

— І за сварку теж. Але найбільше за те, що видала твою схованку. Я хотіла тобі досадити. А потім зрозуміла, що могла зробити значно гірше, ніж просто перемогти в суперечці.

Ігуана довго дивилася на воду.

— Я була сердита на тебе, — сказала вона. — Але якби до тебе наближалася небезпека, я не показала б нікому, де ти сховалася.

Ящірка опустила голову.

— Знаю.

— Довіра схожа на стінку термітника, — продовжила Ігуана. — Вона міцна, якщо її довго будувати. А зламати шматок можна за одну мить.

— Чи можна його полагодити?

— Можна. Але не одним словом «вибач».

— Тоді я почну з першої грудочки.

Ігуана ледь помітно усміхнулася.

— І я допоможу.

Вони не стали відразу поводитися так, ніби нічого не трапилося. Довіра й справді поверталася поступово.

Ящірка перестала дражнити Ігуану за повільність. Ігуана навчилася не відповідати на кожну різку репліку. Якщо вони сперечалися, то зупинялися раніше, ніж хвости починали сердито свистіти по землі.

А старий сонячний камінь вони поділили просто: одна половина — Ящірці, друга — Ігуані.

Хоча дуже скоро з’ясувалося, що сонце й справді щодня падає на камінь трохи інакше.

— Бачиш! — радісно сказала Ящірка. — Я тоді мала рацію!

Ігуана примружилася.

— Хочеш знову посваритися?

Ящірка подумала секунду.

— Ні. Краще посунься трішечки.

— Оце вже розумна пропозиція.

І вони обидві засміялися.

Так стара казка нагадує: сердитися можна, сперечатися теж можна. Але чужа довіра — не річ, якою варто кидатися в запалі. Бо найважливіше після сварки не довести, хто переміг, а не втратити того, з ким ще вчора було добре сидіти на одному теплому камені.

Так стара казка нагадує: сердитися можна, сперечатися теж можна. Але чужа довіра — не річ, якою варто кидатися в запалі. Бо найважливіше після сварки не довести, хто переміг, а не втратити того, з ким ще вчора було добре сидіти на одному теплому камені.