Йорінда і Йоріндель

Йорінда і Йоріндель

Робоча українська назва: Йорінда і Йоріндель

Давно це було. На краю великого лісу стояло маленьке село, а за селом починалися стежки, які вдень здавалися веселими й знайомими, та надвечір губилися між високими деревами.

У тому селі жили Йорінда та Йоріндель. Вони дружили змалку. Разом збирали ягоди, носили воду з криниці, сперечалися, хто першим побачить ластівку навесні, а взимку ділилися останніми яблуками з льоху. Коли вони виросли, то зрозуміли, що хочуть і далі йти життям поруч.

Одного теплого вечора вони вирушили прогулятися лісом. Сонце вже торкалося верхівок дерев, у траві пахло м’ятою, а з беріз долинав тихий пташиний спів.

Йоріндель раптом зупинився.

«Треба повертатися, поки не стемніло», сказав він. «Десь у цій частині лісу стоїть старий замок. Люди кажуть, що біля нього діють дивні чари».

Йорінда усміхнулася.

«Тоді підемо тією стежкою, якою прийшли».

Та коли вони озирнулися, стежки вже майже не було видно. Між деревами лежали довгі сутінкові тіні, а знайомий поворот наче зник.

«Мабуть, ми трохи заблукали», сказала Йорінда.

Вони пішли вперед, шукаючи дорогу. І раптом крізь гілки побачили темну кам’яну стіну. Над нею здіймалася вежа старого замку.

Йоріндель відчув, як у грудях похололо.

«Це він».

У ту саму мить із вежі злетіла велика сова. Вона безшумно зробила коло над галявиною, друге, третє.

Йорінда хотіла щось сказати, але замість слів із її вуст вирвалася коротка пташина трель.

Йоріндель повернувся і завмер від подиву.

На гілці поруч сидів маленький соловейко. В його темних очах він упізнав Йорінду.

«Йоріндо!»

Він кинувся до неї, але не зміг ступити й кроку. Ноги ніби приросли до землі. Руки стали важкими, а голос ледве слухався.

Із-за старої стіни вийшла господиня замку, самотня чарівниця, яка давно забула, що таке дружба. Вона збирала навколо себе птахів, бо любила їхній спів, але не розуміла однієї простої речі: пісня не може бути справді прекрасною, якщо співак не вільний.

Чарівниця простягнула руку, і соловейко-Йорінда перелетіла на її долоню.

«Не забирайте її», попросив Йоріндель.

«Ти прийшов надто близько до мого замку», відповіла чарівниця. «Коли місяць зійде, ти зможеш піти. Але сюди більше не повертайся».

Вона віднесла Йорінду до замку, а Йоріндель залишився на галявині, не в змозі поворухнутися.

Коли над лісом з’явився місяць, чари послабли. Йоріндель знову зміг рухатися.

Він довго кликав Йорінду, та у відповідь чув лише сотні пташиних голосів із-за стін.

Тієї ночі він не знайшов дороги додому. Вранці вийшов до іншого села й залишився там працювати пастухом. Дні минали, потім тижні. Та про Йорінду він не забував.

Щоранку, виганяючи овець на пагорби, Йоріндель дивився в бік далекого лісу.

«Я знайду спосіб», казав він. «Обов’язково знайду».

Однієї ночі йому наснився дивний сон. Наче стоїть він посеред широкої галявини, а перед ним росте фіолетова квітка. У самій її середині сяє велика кругла росинка, чиста, наче перлина. Йоріндель торкається квіткою замкнених дверей, і вони відчиняються. Торкається клітки, і прути зникають. А потім чує голос Йорінди.

Він прокинувся ще до світанку.

«Це не просто сон», вирішив Йоріндель.

Відтоді він почав шукати фіолетову квітку. Обійшов луки, схили та лісові галявини. Один день, другий, третій. Минув тиждень, а квітки все не було.

На дев’ятий ранок сонце лише визирнуло з-за пагорбів, коли Йоріндель побачив біля струмка тонке стебельце. На ньому розкрилася фіолетова квітка, а в середині тремтіла велика крапля роси.

Точнісінько така, як уві сні.

Йоріндель обережно зірвав її і вирушив до старого замку.

Цього разу, підійшовши до знайомої галявини, він відчув страх, але не зупинився.

Сто кроків до стіни.

П’ятдесят.

Десять.

Чари, які колись скували його, не діяли.

Він торкнувся квіткою старих дверей. Замок тихо клацнув, і двері самі відчинилися.

Усередині було дивно. З усіх коридорів долинав спів. Не одна пташка, не десять, а сотні. У великій залі стояли ряди кліток, і в кожній сиділа зачарована людина в подобі птаха.

«Як же я знайду Йорінду?» прошепотів Йоріндель.

У залі з’явилася чарівниця. Побачивши квітку, вона відступила.

«Звідки вона в тебе?»

Йоріндель не відповів. Він тільки міцніше стиснув стебло.

Чарівниця швидко підійшла до однієї з кліток, зняла її з гачка і спробувала винести до іншої кімнати.

Йоріндель одразу зрозумів: саме там Йорінда.

Він побіг слідом і торкнувся клітки квіткою.

Тихо задзвеніли прути. На мить усе навколо осяялося золотавим світлом, і замість соловейка перед ним знову стояла Йорінда.

«Я знала, що ти прийдеш», сказала вона.

«А я знав, що знайду тебе».

Вони обійнялися, а тоді Йорінда подивилася на залу з птахами.

«Тут ще стільки зачарованих».

Йоріндель кивнув.

Вони разом пішли від клітки до клітки. Варто було торкнутися прутів фіолетовою квіткою, як чари спадали. Соловейки, дрозди, жайворонки й синиці знову ставали людьми.

Невдовзі велика зала наповнилася не пташиним співом, а сміхом, здивованими голосами та радісними вигуками.

Чарівниця дивилася на все це мовчки. Її сила танула разом із кожною відчиненою кліткою.

Йорінда підійшла до неї.

«Ти любила наші пісні», сказала вона. «Але пісню не можна замкнути. Хочеш почути справжній спів, відчини вікна і дозволь птахам прилітати самим».

Чарівниця нічого не відповіла. Та коли остання клітка спорожніла, вона не стала нікого зупиняти.

Люди вийшли з замку. За воротами вже сходило сонце. Ліс, який уночі здавався темним і страшним, тепер світився краплинами роси.

Йорінда й Йоріндель знайшли дорогу додому. А невдовзі справили весілля, на яке запросили всіх, кого визволили зі старого замку.

Кажуть, того ранку на деревах навколо села співало стільки птахів, що люди відчиняли вікна й виходили на ґанки просто послухати.

А старий замок відтоді стояв тихий. Його вікна більше не були зачинені. Іноді на вежу прилітала сова, іноді в саду співав соловейко, але жодна пташка вже не сиділа за ґратами.

Бо навіть найчарівніша пісня народжується тільки там, де є свобода.

Бо навіть найчарівніша пісня народжується тільки там, де є свобода.