Історія наших пальців

Історія наших пальців

Одного дня хлопчик на ім’я Антоніо сидів поруч зі своїм дідусем Хуліаном і уважно розглядав власну долоню.

Він згинав пальці по одному, розпрямляв їх, складав у кулак, а потім знову широко розкривав руку.

— Дідусю, — нарешті запитав Антоніо, — а чому Великий палець стоїть трохи осторонь від інших? Дивись: чотири пальці майже поруч, а він ніби живе окремо.

Дідусь усміхнувся.

— Тепер воно так, — сказав він. — А колись, дуже-дуже давно, всі п’ять пальців стояли пліч-о-пліч.

Антоніо одразу присунувся ближче.

— І що сталося?

— Послухай, — відповів дідусь. — Це стара історія.

Колись п’ять пальців жили разом і вважали себе братами. Найменшим серед них був Мізинчик. Одного дня він дуже зголоднів і тихенько звернувся до Середнього сусіда — Підмізинного, якого ми ще називаємо Безіменним пальцем:

— Брате, чи не знайдеться в тебе хоч трохи їжі? Я такий голодний.

Безіменний палець зітхнув.

— Я й сам нічого не маю, — відповів він. — Де ж нам узяти їжу?

Їхню розмову почув Середній палець.

— Не журіться, — сказав він. — Треба мати надію. Може, нам пощастить знайти щось чесною працею або хтось поділиться з нами.

Вказівний палець задумливо похитався вперед-назад.

— А якщо їжа сама не знайдеться? Що тоді?

Тут озвався Великий палець. Він був сильний, упевнений у собі й завжди хотів швидкого рішення.

— Чого так довго думати? — сказав він. — Візьмімо чуже потайки. Ніхто й не помітить.

Чотири пальці завмерли.

— Взяти чуже? — перепитав Вказівний. — Ні, це недобре.

— Ми голодні, але це не робить крадіжку правильною, — додав Середній.

— Краще попросити допомоги або заробити їжу, — сказав Безіменний.

Навіть маленький Мізинчик, який найбільше хотів їсти, кивнув:

— Я почекаю. Але чужого брати не хочу.

Великий палець образився.

— Ви нічого не розумієте! — буркнув він. — Я ж придумав найшвидший спосіб.

— Не кожен швидкий спосіб добрий, — відповів Вказівний. — Якщо зробиш погано, потім доведеться довго виправляти.

Пальці ще трохи посперечалися. Великий палець сердився, а решта стояли на своєму: вони не хотіли брати те, що їм не належало.

Нарешті Великий палець сказав:

— Гаразд. Якщо ви не згодні зі мною, я стану трохи осторонь.

Так він і зробив.

Відтоді чотири пальці залишилися поруч, а Великий палець стоїть збоку. Та хоч він і відокремлений, без нього руці було б дуже важко. Спробуй-но взяти чашку, зав’язати шнурок або втримати олівець без Великого пальця!

— Отже, він усе-таки потрібний? — здивувався Антоніо.

— Авжеж, — усміхнувся дідусь. — У старих казках навіть той, хто помилився, не перестає бути частиною родини. Важливо зрозуміти свою помилку й навчитися робити краще.

Антоніо знову подивився на долоню.

Мізинчик був найменший. Безіменний стояв поруч із ним. Середній височів над усіма. Вказівний ніби був готовий щось показати. А Великий палець, справді, тримався окремо.

Хлопчик поворушив усіма п’ятьма й засміявся.

— Виходить, кожен із них має свій характер.

— І свою роботу, — додав дідусь. — Так само й люди. Ми можемо бути різними, сперечатися, навіть іноді помилятися. Але чесність допомагає нам залишатися гідними довіри, а добрі рішення роблять усіх сильнішими.

Антоніо склав пальці в кулак, а потім знову розкрив долоню.

П’ять різних пальців знову працювали разом.

І відтоді, коли хлопчик дивився на Великий палець, що стояв трохи осторонь, він згадував дідусеву історію: якщо дуже чогось хочеться, це ще не означає, що можна брати чуже. Краще попросити, попрацювати, зачекати або поділитися — і тоді рука, як і родина, залишиться дружною.

І відтоді, коли хлопчик дивився на Великий палець, що стояв трохи осторонь, він згадував дідусеву історію: якщо дуже чогось хочеться, це ще не означає, що можна брати чуже. Краще попросити, попрацювати, зачекати або поділитися — і тоді рука, як і родина, залишиться дружною.