Іван-царевич і Сірий вовк

Іван-царевич і Сірий вовк

Робоча назва українською: Іван-царевич і Сірий вовк

Джерело: А. Н. Афанасьев, «Народные русские сказки», 2-е вид., 1873, т. 1, № 168, «Сказка об Иване-царевиче, жар-птице и о сером волке». Бібліотека РГО: https://elib.rgo.ru/handle/123456789/217996 ; звірка сюжету: https://ru.wikisource.org/wiki/Сказка_об_Иване-царевиче,_жар-птице_и_о_сером_волке

КАЗКА

У далекому царстві жив цар, а при його палаці ріс дивовижний сад. Найдорожчою окрасою саду була яблуня із золотими яблуками. Вдень вони сяяли проти сонця, а вночі наче самі тримали в собі тепле світло.

Та одного літа цар помітив: щоранку на яблуні бракує одного золотого яблука.

— Хтось навідується до мого саду вночі, — засмутився він. — Треба дізнатися хто.

У царя було троє синів. Старші, Дмитро й Василь, одразу пообіцяли стерегти сад, та вночі втома здолала їх, і обидва заснули. А молодший, Іван-царевич, дочекався своєї черги й вирішив не склеплювати очей.

Опівночі сад раптом освітився, ніби над яблунею зійшов маленький світанок. На гілку опустилася Жар-птиця. Її пір’я палало золотом і червоним вогнем, але не обпікало листя.

Іван кинувся до неї. Птаха злетіла, та в руці царевича залишилося одне сяюче перо.

Уранці цар довго дивився на нього.

— Отже, яблука бере Жар-птиця. Хто знайде її і привезе до палацу, той зробить мені найбільшу послугу.

Троє братів вирушили в дорогу. Спершу їхні шляхи йшли разом, а потім розійшлися. Іван їхав один, доки не опинився біля каменя з написом, що попереджав мандрівників про небезпеку на різних дорогах.

Іван обрав шлях, який видався йому найчеснішим, хоч і нелегким.

Їхав він день, другий, третій. Одного ранку його кінь зник, а на стежці з’явився великий Сірий вовк.

— Не сердься на мене, царевичу, — сказав вовк. — Через мене ти залишився без коня. Я завинив перед тобою, тож тепер допоможу. Сідай мені на спину. Я знаю, куди ти їдеш.

Іван здивувався, але іншого виходу не мав.

Сірий вовк поніс його так швидко, що ліси зливалися в зелені хвилі, а річки миготіли срібними стрічками.

Нарешті вони зупинилися біля високого муру.

— За цим муром стоїть палац царя Долмата, — сказав вовк. — У саду висить золота клітка, а в ній сидить Жар-птиця. Візьми птаха, але клітки не торкайся. Якщо торкнешся, задзвонять усі дзвони.

Іван переліз через мур. Знайшов Жар-птицю і вже хотів іти, та поглянув на золоту клітку.

«Невже такого дивовижного птаха нести без клітки?» — подумав він.

Ледве він торкнувся золотих прутів, як у палаці загриміли дзвони. Варта схопила царевича й привела до царя Долмата.

Іван не став вигадувати виправдань.

— Я прийшов по Жар-птицю для свого батька. Вовк велів не брати клітки, а я не послухав.

Цар Долмат подивився на нього суворо, але за чесність вирішив дати шанс.

— Принеси мені золотогривого коня царя Афрона, і я віддам тобі Жар-птицю разом із кліткою.

Засмучений Іван повернувся до Сірого вовка.

— Я ж просив: не торкайся клітки, — зітхнув вовк. — Та що зроблено, те зроблено. Поїхали далі.

Невдовзі вони дісталися іншого царства.

— У стайні стоїть золотогривий кінь, — пояснив вовк. — Бери коня, але золотої вуздечки не чіпай.

Іван тихо зайшов до стайні. Кінь був такий прекрасний, що його грива мерехтіла, наче сонячний промінь. Поруч висіла розкішна вуздечка.

«Хіба можна такого коня вести в простій вуздечці?» — майнула думка.

Іван простягнув руку, і знову задзвонили дзвони.

Цар Афрон вислухав його й сказав:

— Привези мені царівну Єлену, про красу й розум якої говорять у всіх землях, тоді отримаєш золотогривого коня.

Іван повернувся до вовка похнюплений.

— Двічі я тебе не послухав, — визнав він.

— Добре, що ти це розумієш, — відповів вовк. — Цього разу довірся мені.

Вони рушили до третього царства. Біля палацу вовк сказав:

— Чекай мене тут.

Невдовзі він повернувся разом із царівною Єленою. Вона була налякана несподіваною мандрівкою, та Іван одразу сказав:

— Я не хочу, щоб ти була чиїмось призом. Ми розповімо тобі всю правду, і ти сама вирішиш, що робити.

Дорогою вони багато розмовляли. Єлена побачила, що Іван не злий і не хвалькуватий, а Іван зрозумів, що її розум і відвага варті не менше за вроду. Незабаром вони стали справжніми друзями, а потім і самі не помітили, як ця дружба стала глибшою.

Коли настав час віддавати Єлену царю Афрону за коня, Іван не міг на це погодитися.

Тоді Сірий вовк усміхнувся по-вовчому:

— Оце вже справа для мене.

Він ударив лапою об землю й обернувся на царівну Єлену, точнісінько таку саму. Іван привіз «царівну» Афрону, отримав золотогривого коня й поїхав із справжньою Єленою. А коли вовкові випала нагода вийти за міські ворота, він знову став собою й наздогнав друзів.

Так само вовк допоміг Іванові перехитрити царя Долмата. Він обернувся на золотогривого коня, а Іван отримав Жар-птицю в золотій клітці. Щойно вовк опинився за містом, повернув собі справжню подобу й наздогнав мандрівників.

Тепер у них було все: Жар-птиця, золотогривий кінь і дорога додому. А головне, Іван навчився слухати добру пораду не після біди, а до неї.

Біля місця, де почалася їхня спільна мандрівка, Сірий вовк зупинився.

— Далі ти впораєшся сам, — сказав він. — Тепер у тебе є кінь. А мені час повертатися до лісу.

Іван обійняв вовка за шию.

— Я ніколи не забуду твоєї допомоги.

Вони попрощалися.

До батькового царства залишалося зовсім небагато. День був спекотний, тож Іван і Єлена зупинилися під деревом відпочити й незчулися, як заснули.

Саме тоді тією дорогою поверталися старші брати, Дмитро й Василь. Вони так і не знайшли Жар-птиці. Побачивши біля сплячого Івана золотогривого коня й клітку із сяючим птахом, брати позаздрили.

— Якщо ми повернемося ні з чим, а він привезе все це, батько лише про нього й говоритиме, — прошепотів один.

Заздрість заглушила совість. Брати напали на Івана, залишили його нерухомого під деревом, а Єлені наказали мовчати. Забрали коня і Жар-птицю та рушили додому, видаючи подвиги молодшого брата за свої.

Єлена їхала з ними сумна й мовчазна. Вона знала: правда не зникне тільки тому, що хтось намагається її сховати.

Минув час. Сірий вовк відчув, що з другом трапилася біда, і повернувся. Він знайшов Івана під деревом без подиху.

— Невже я запізнився? — тихо промовив вовк.

У небі кружляв ворон. Сірий вовк попросив його принести з далекого краю мертву й живу воду, про чарівну силу яких знали старі птахи.

Ворон погодився.

Через три дні він повернувся з двома маленькими посудинами. Вовк спочатку скропив Івана мертвою водою, щоб загоїлися всі рани, а потім живою.

Іван розплющив очі.

— Наче дуже довго спав…

— І довго б ще не прокинувся, якби ми не поквапилися, — відповів вовк. — Твої брати вже вдома. Сьогодні вони хочуть примусити всіх повірити, що саме вони здобули Жар-птицю й коня.

Іван сів на спину Сірому вовкові, і вони помчали швидше вітру.

У палаці саме готували велике свято. Старші брати стояли перед батьком, а поруч сумувала Єлена. Та щойно Іван переступив поріг, вона радісно вигукнула:

— Ось той, хто пройшов усю дорогу! Ось справжній друг Сірого вовка й той, хто здобув Жар-птицю!

І вона розповіла цареві все, як було.

Цар довго мовчав. Йому було боляче дізнатися правду про старших синів.

— За заздрість і обман не можна нагороджувати, — сказав він нарешті. — Ви втратили мою довіру. Вирушайте жити далеко від двору й навчіться відповідати за власні вчинки.

А Іван не просив для братів суворішої кари.

Жар-птиця оселилася в саду, і відтоді золоті яблука ніхто не крав. Золотогривий кінь бігав на царських луках. Іван та Єлена згодом одружилися, але передусім залишилися такими ж добрими друзями, якими стали в дорозі.

А Сірий вовк часом з’являвся на узліссі. Іван залишав для нього гостинець і завжди виходив привітатися.

Бо справжню допомогу пам’ятають не лише до щасливого кінця казки. Її пам’ятають усе життя.

Бо справжню допомогу пам’ятають не лише до щасливого кінця казки. Її пам’ятають усе життя.