Івасик-Телесик

Івасик-Телесик

Робоча назва українською: Івасик-Телесик

Джерело: «Баю-баю», Київ: «Криниця», 1918, «Телесик». Вікіджерела: https://uk.wikisource.org/wiki/Баю-баю/Телесик

КАЗКА

Жили собі дід і баба. Найдорожчим за все на світі був для них хлопчик Івасик, якого вони ніжно звали Телесиком.

Ріс Телесик жвавий, кмітливий і роботящий. Одного разу прийшов до діда й каже:

— Тату, зробіть мені, будь ласка, золотий човник і срібне весельце. Я плаватиму річкою, ловитиму рибу й допомагатиму вам із мамою.

Дід усміхнувся.

— Якщо вже просиш не для забави, а для роботи, зробимо.

Невдовзі біля берега блищав невеличкий золотий човник, а в руках Телесика сяяло срібне весельце.

Щоранку хлопчик відштовхувався від берега й плив туди, де над водою стояв легкий туман, де очерет шепотівся з вітром, а рибки час від часу торкалися хвостиками поверхні.

Телесик ловив рибу, частину відвозив додому, а потім знову вирушав на річку.

Мати носила йому обід. Вона щоразу ставала на березі й співуче кликала:

— Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Я принесла тобі їсти й пити!

Телесик чув знайомий голос і казав:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка. Це моя матінка прийшла.

Підпливав, обідав, слухав мамині поради й знову вирушав ловити рибу.

— Тільки пам’ятай, сину, — щоразу нагадувала мати. — На мій голос пливи, а на чужий не приставай до берега.

— Пам’ятатиму, — відповідав Телесик.

Та неподалік жила хитра Змія. Одного дня вона сховалася в очереті й почула, як мати кличе хлопчика.

«От як він дізнається, коли треба припливати», — подумала вона.

Коли мати пішла, Змія стала біля води й загукала грубим голосом:

— Телесику, Телесику! Приплинь до бережка! Я принесла тобі їсти й пити!

Телесик одразу насторожився.

— Ні, човнику, пливи далі. Не мамин це голос.

І швидко відплив на середину річки.

Змія розсердилася.

— Розумний! Та я теж не відступлю.

Вона пішла до коваля й попросила:

— Зроби так, щоб мій голос став тоненьким і лагідним, схожим на голос Телесикової матері.

Коваль почаклував над голосом, і справді Змія заговорила зовсім інакше.

Наступного дня вона знову прийшла до берега.

— Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Я принесла тобі їсти й пити!

Хлопчик прислухався. Голос був дуже схожий на мамин.

— Ближче, човнику, — сказав він. — Мабуть, це матінка.

Щойно човник торкнувся берега, Змія схопила Телесика й понесла до своєї лісової хатини.

Телесик злякався, але не заплакав. Він знав: коли стається біда, страх може бігти поруч, та думати треба все одно.

У хатині жила Зміїна донька Оленка.

— Стережи хлопчика, — наказала Змія. — А я покличу гостей.

І пішла.

Оленка розпалила стару піч і поставила перед нею дерев’яну лопату.

— Сідай сюди, — сказала вона Телесикові.

Хлопчик одразу зрозумів, що задумано недобре. Та вигляду не подав.

— А як сідати? — здивовано спитав він. — Отак?

Поклав на лопату руку.

— Та ні ж!

— Тоді, може, отак?

Поставив одну ногу.

— Не так!

Телесик почухав потилицю.

— Ніколи не бачив, як це робиться. Покажи, будь ласка, а я повторю.

Оленка нетерпляче сіла на лопату, щоб показати.

Телесик тільки цього й чекав. Швидко підштовхнув лопату до печі, прикрив заслінку й виграв кілька дорогоцінних хвилин.

— Вибач, але я не дозволю зробити з собою лихе! — сказав він і кинувся надвір.

Він біг, доки не побачив високий-превисокий явір. Виліз на саму верхівку й заховався серед листя.

Незабаром повернулася Змія. Побачила, що Телесика немає, й кинулася шукати його. Ходила довкола дерева, та дістатися до хлопчика не могла.

А над лісом саме летіли гуси.

Телесик підвів голову й покликав:

— Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята,

Та понесіть до батенька,

До рідної хати!

Перша зграя летіла далеко й не почула. Друга поспішала й теж проминула.

Телесикові стало тривожно. Він уже думав, що доведеться сидіти на яворі до темряви.

Та в небі з’явилося молоденьке гусеня. Воно трохи відстало від інших і летіло нижче.

— Гусенятко, допоможи! — попросив Телесик. — Віднеси мене додому.

Гусеня зробило коло над деревом.

— Сідай. Тільки тримайся міцно.

Телесик обережно вмостився йому на спину. Гусеня змахнуло крилами, раз, другий, і дерево залишилося внизу.

Летіли вони над лісом, над луками, над блискучою річкою. Телесик бачив свій золотий човник біля берега й уже здалеку впізнав рідну хату.

Гусеня опустило його біля самого подвір’я.

А в хаті тим часом дід і баба сумували за Телесиком. Мати пекла пиріжки, щоб хоч трохи відволіктися.

Виймає один і каже:

— Оцей тобі, діду.

Другий кладе на тарілку:

— А цей мені.

І тут із-за вікна тихенько:

— А мені?

Баба завмерла.

— Діду, ти чув?

— Може, здалося, — сказав дід, хоча сам уже прислухався.

Баба виймає ще два пиріжки:

— Оцей тобі, а цей мені.

— А мені? — знову долинуло знадвору.

Вони кинулися до дверей.

На порозі стояв Телесик, трохи втомлений, розпатланий, але живий і усміхнений.

— Синочку!

Мати обійняла його так міцно, що він ледь зміг сказати:

— Мамочко, пиріжок мені все-таки залишився?

Дід засміявся крізь сльози.

— Тобі сьогодні вся миска!

Телесик розповів, що з ним трапилося. Відтоді він ще уважніше слухав мамин голос і ніколи не підпливав до берега, якщо мав бодай найменший сумнів.

А молоденьке гусеня баба нагодувала зерном, напоїла чистою водою й подякувала за порятунок.

Гусеня змахнуло крилами й полетіло наздоганяти свою зграю.

А золотий човник ще довго плавав річкою. І щоразу, коли Телесик відштовхувався срібним весельцем від берега, він пам’ятав: кмітливість рятує в біді, а рідний голос варто знати не лише вухами, а й серцем.

А золотий човник ще довго плавав річкою. І щоразу, коли Телесик відштовхувався срібним весельцем від берега, він пам’ятав: кмітливість рятує в біді, а рідний голос варто знати не лише вухами, а й серцем.