Каліф-лелека

Каліф-лелека

Робоча українська назва: Каліф-лелека

У давньому Багдаді жив каліф на ім’я Хасид. Він любив порядок у державі, гарну каву, дивовижні книжки й усе незвичайне.

Одного теплого дня каліф відпочивав у палаці, коли до нього прийшов великий візир Мансор.

— Чому ти такий замислений? — спитав Хасид.

— Під палацовими мурами стоїть мандрівний торговець, — відповів візир. — У нього стільки дивних речей, що очі розбігаються.

Каліф одразу пожвавішав.

— Поклич його!

Невдовзі до зали ввійшов невисокий засмаглий чоловік із великим пакунком. Він розклав на килимі персні, гребені, чаші, старовинні монети й різьблені коробочки.

Хасид уже збирався відпустити торговця, коли помітив маленьку шухлядку.

— А там що?

Торговець дістав табакерку з темним порошком і клаптик паперу, вкритий незнайомими літерами.

— Не знаю, володарю. Купив у іншого мандрівника. Може, це рецепт, а може, чиєсь старе послання.

Каліф придбав і табакерку, і папір.

— Треба знайти того, хто прочитає напис.

Мансор згадав ученого на ім’я Селім, який знав багато мов. Його негайно запросили до палацу.

Селім довго вдивлявся в літери.

— Це латина, володарю.

— Тоді читай!

Учений переклав:

— «Той, хто візьме дрібку цього порошку й скаже слово “Мутабор”, може перетворитися на будь-яку тварину й розуміти мову звірів і птахів. Щоб знову стати людиною, треба тричі вклонитися на схід і повторити слово. Але є одна умова: під час перебування у тваринній подобі не можна сміятися. Хто засміється, забуде чарівне слово».

Очі каліфа заблищали.

— Мансоре, ми мусимо це випробувати!

Наступного ранку вони вийшли за місто. Біля ставка походжали дві довгоногі лелеки.

— На кого перетворимося? — спитав каліф.

— На лелек, — запропонував Мансор. — Тоді зможемо послухати, про що вони говорять.

Каліф ще раз повторив правила:

— Дрібка порошку, слово «Мутабор». Назад: три поклони на схід і те саме слово. І головне — не сміятися.

Вони вдихнули по дрібці порошку.

— Мутабор!

Тієї ж миті руки стали крилами, ноги витяглися й почервоніли, а носи перетворилися на довгі дзьоби.

Каліф-лелека здивовано подивився на візира-лелеку.

— От це так ноги!

— А ви бачили власну шию, володарю?

Вони важливо покрокували до ставка.

Неподалік дві справжні лелеки розмовляли про жаб, гнізда й танці.

Одна з них раптом почала кумедно переступати з ноги на ногу, розмахувати крилами й кланятися.

Мансор затремтів.

— Не смійтеся, володарю…

Але було пізно.

Каліф пирснув сміхом. Мансор глянув на нього і теж не витримав.

Вони сміялися так, що мало не попадали в очерет.

А потім замовкли.

— Як там було слово? — спитав каліф.

— Мута… Мутар… Муба…

Вони тричі вклонилися на схід.

Нічого.

Чарівне слово зникло з пам’яті.

Каліф і візир залишилися лелеками.

Спершу вони намагалися повернутися до палацу. Та що могли пояснити дві лелеки людям? Коли вони прилетіли до міста, то побачили на вулицях прапори й почули новину: у Багдаді з’явився новий правитель на ім’я Мізра.

— Мізра! — обурився Мансор. — Це син чаклуна Кашнура, вашого давнього ворога!

Тепер усе стало зрозуміло. Торговець із порошком був частиною пастки.

Два птахи полетіли геть від міста. Довго мандрували понад річками й пустелями, доки ввечері не побачили старі руїни.

— Переночуємо там, — вирішив каліф.

У напівзруйнованій залі вони почули тихий плач.

На камені сиділа велика сова.

— Хто ви? — спитав каліф пташиною мовою.

Сова здивувалася.

— Ви розумієте мене?

— На жаль, так. Ми люди, яких чарами перетворили на лелек.

— Тоді, можливо, ми можемо допомогти одне одному, — сказала сова. — Я теж не народилася птахом. Я принцеса Луса з Індії. Чаклун Кашнур хотів змусити мого батька погодитися на шлюб, якого я не бажала. Коли ми відмовили, він перетворив мене на сову й замкнув у цих руїнах.

Мансор аж підскочив.

— Той самий Кашнур!

— Раз на місяць він із товаришами влаштовує тут бенкет, — продовжила Луса. — Вони вихваляються своїми чарами. Можливо, якщо сховатися поблизу й уважно слухати, ви почуєте забуте слово.

— Коли наступний бенкет? — спитав каліф.

— Сьогодні вночі.

Сова провела їх вузькими коридорами до щілини в стіні.

— Тепер тихо, — прошепотіла вона. — Навіть якщо почуєте щось смішне, не смійтеся.

Невдовзі до великої зали ввійшли чаклуни. Серед них був Кашнур.

Вони їли, сперечалися й вихвалялися своїми витівками.

— А я чудово провчив багдадського каліфа, — сказав Кашнур. — Продав йому порошок, від якого він став лелекою. І він так необережно засміявся, що забув слово повернення!

— Яке слово? — спитав хтось.

Кашнур відповів:

— Мутабор.

За стіною каліф мало не закричав від радості.

Мансор кивнув: «Запам’ятайте!»

Коли чаклуни пішли, троє птахів вибралися надвір.

— Лусо, — сказав каліф, — ти врятувала нас. Чим ми можемо допомогти тобі?

— Моє закляття має іншу умову, — відповіла сова. — Я зможу повернутися до людської подоби, коли хтось погодиться прийняти мене такою, якою я є, не знаючи, як я виглядатиму після перетворення.

Каліф задумався лише на мить.

— Ти була сміливою, доброю і допомогла нам, нічого не вимагаючи наперед. Якщо ти сама цього хочеш, я готовий стати твоїм другом і союзником незалежно від того, яку подобу ти матимеш.

Сова низько вклонилася.

Тоді каліф і Мансор повернулися обличчям на схід.

Раз.

Два.

Три поклони.

— Мутабор!

Крила стали руками, дзьоби зникли, а довгі пташині ноги знову перетворилися на людські.

Поруч замість сови стояла молода принцеса Луса.

— Спрацювало! — вигукнув Мансор.

Цього разу вони могли сміятися скільки завгодно.

Утрьох вони вирушили до Багдада. Дорогою каліф зустрів людей, які залишилися йому вірними. Незабаром біля міста зібралася варта.

Мізра не встиг закріпитися при владі. Коли мешканці побачили живого каліфа, правда швидко відкрилася. Самозванця затримали, а Кашнура знайшли за доказами, які принесли Хасид, Мансор і Луса.

Каліф не захотів відповідати чарами на чари.

— Їх судитимуть за обман і захоплення влади, — сказав він. — А магічні речі, якими вони шкодили людям, буде знищено.

Кашнура й Мізру позбавили влади та вигнали з країни під охороною варти.

Принцеса Луса деякий час гостювала в Багдаді. Вона й каліф багато розмовляли, сперечалися, сміялися і поступово стали дуже близькими. Лише згодом, уже за взаємним бажанням, вони вирішили одружитися.

А табакерку з рештками чарівного порошку Хасид замкнув у найнадійнішій скрині.

— Може, колись ще перетворимося на лелек? — пожартував Мансор.

Каліф похитав головою.

— Ні. Я вже добре знаю, як легко втратити голову, коли тобі раптом дарують дивовижну силу.

— Але тепер ви пам’ятаєте слово.

— Пам’ятаю.

— Яке?

Хасид урочисто випростався:

— Мутабор.

Вони обоє засміялися.

І цього разу нічого страшного не сталося.

І цього разу нічого страшного не сталося.